Про майбутнє та план дій
Зараз дуже багато говорять про те, як усе погано, і тут раптом з’являється ваш життєствердний маніфест про те, як усе має бути по-хорошому. Чому важливо говорити про хороше?
Майбутнє належить тим, хто його створює. І хоч ми в будь-якому разі опиняємося в майбутньому, якщо не докладати зусиль — ми можемо опинитися в такому майбутньому, яке нам буде зовсім не до вподоби.
Маючи певний досвід, я знаю, що все починається з ідеї. Маніфест — це ідея, синтез знань і уявлень, які ми – певна група людей – здобули. Спочатку ми зустрічалися для того, щоб відрефлексувати події, які відбувалися. Але потім почали міркувати про те, як воно мало б бути. Частина людей з нашої групи були долучені до створення Концепції реформи системи охорони здоров’я на 2015-2020 рр. Тоді ми писали ідеальну картинку, і 90% людей казали нам, що ми взагалі діти, які нічого не розуміють, і такого ніколи не буде. Але ми вимріяли певні речі, поклали на папір, і так виникла концепція.
Кожен з нас у різних ролях і з різними наслідками брав участь в імплементації цієї концепції. І коли ми почали у 2020 році рефлексувати свій досвід, то зрозуміли, що якби ми на початку не артикулювали свої ідеї, які всім видавалися абсолютно безумними, то не було б того результату.
Коли ми бігли, в нас була задача добігти до точки неповернення. І нашим приємним здивуванням було те, що за багатьма параметрами реформа виявилася незворотною.
Але коли минулого року перед стартом другого етапу реформи президент заявив, що вона “летить у стіну”, здавалося цілком реальним, що другий етап відтермінують, а потім і відмінять. Як ви думаєте, чому цього не сталося?
Вони просто не мали нічого натомість. Не мали свого порядку денного, яким могли б замінити той порядок, який уже був. Тому та машина, яку ми запустили, зі скрипом, але продовжила працювати.
Це ілюзія, що потрібно спочатку взяти владу, а вже потім думати, що з нею робити. Зараз ми є свідками того, що роблять люди, які отримали владу в дивний спосіб. Вони потрапили туди, де виробляються і втілюються рішення, навіть не на соціальних ліфтах – на соціальних катапультах. І зараз ці люди навіть гадки не мають, що їм потрібно робити.
Ми розуміємо, що параметри, які прописані в Маніфесті, не можуть бути змінені зараз. Але це план дій. І коли з’явиться можливість щось змінити, цей план дій уже буде лежати на столі.
Тобто ви вірите, що за 10 років ця фантастика може стати реальністю?
Так, ця фантастика, якщо так її називати, за 10 років у більшості своїх елементів може стати реальністю.
Але план дій – це ще не все. Ми почали також думати над тим, чому система, яку ми змінювали, не змінилася настільки, наскільки нам би хотілося. Це сталося через те, що вона не може бути відокремлена від інших систем.
З досвіду цивілізованих країн ми знаємо, що від системи надання медичної допомоги залежить у кінцевому підсумку лише 15-20% усього виміру людського здоров'я. Чим є держава, в якій реалізується система здоров’я?
У першу чергу здоров’я пов’язане з освітою. Масштабні дослідження, проведені наприкінці 90-х років у Нідерландах, показали, що рівень освіти корелює і зі здоров’ям, і з якістю життя, і навіть з тривалістю здорового життя.
Фукуяма пише про три основні складові успіху для країн, які хочуть конкурувати з іншими у глобальній світовій гонці. Перша — це демократія. Ми маємо електоральну демократію з усіма її вадами, але кращого нічого не придумали, як говорив ще один класик. Друга складова — це інституційний розвиток, спроможність держави брати на себе відповідальність і втілювати заявлене. Третя складова — верховенство права, що в цьому контексті означає незворотність покарання і рівність усіх перед законом. Це коли люди грають за правилами, а не грають із правилами, свідками чого ми є зараз.
Крім того, є такий інтегральний показник, який називається “індекс людського капіталу”, human capital index. Він враховує багато речей, потрібних для того, щоб людина в різних її проявах могла реалізуватися. Цей індекс насправді не про те, що ми маємо зараз, а про те, що матимуть до 18 років люди, народжені цього року. Який у них буде рівень освіти, який рівень здоров’я, який рівень можливості реалізуватися. Це не про те, чи вони виживуть, а про те, як вони будуть жити. І мені здається, це дуже правильний фокус. Він надає тяглість усім нашим зусиллям.
Тобто наша оптика — це індекс людського капіталу. А завдання Маніфесту — зробити так, щоб Україна до 2030 увійшла в топ-30 країн за індексом людського капіталу. Зрозуміло, що ми не очолимо список, але бути, наприклад, 29-ми у 2030 році, чому ні?
А чому може бути ні?
Ні може бути тому, що багато країн вже ставили перед собою таке завдання, але з тих кількох десятків країн лише одиниці вискочили з пастки, яка була влаштована їхньою історією та їхнім життям. Нам треба повчитися у цих країн.
Чи є підстави вважати, що Україна теж зможе? Ми знайшли підставу — це фокус на свободу. Багато економістів, особливо лібертаріанських, кажуть, що нам потрібно влаштовувати новий уклад, в основі якого будуть цінності свободи і самореалізації, а не виживання і безпеки.
Про інституції та особливо одну з них
Ми бачимо зараз системний наступ на інституції — йдеться не тільки про Національну службу здоров’я (НСЗУ) або ДП “Медичні закупівлі”, але й про сферу культури, УКФ, Центр Довженка і так далі. Що ми зараз можемо зробити в тих умовах, які в нас є, щоб зберегти ці інституції?
Як слушно зауважив Тімоті Снайдер, кожен з нас повинен обрати свою інституцію і боротися за неї в будь-який доступний спосіб. Відстоювати її як громадський активіст, стати в ній волонтером, зайти туди в наглядову раду, ходити на всі засідання. Як мінімум потрібно висловлювати свою позицію. Тому що у феодальному устрої, який у нас залишився, люди просто не говорять. Тим більше не говорять правду. Інституційна спроможність держави — це те, що може врятувати нас від втрати державності. Якщо впадуть інституції, в нас не буде шансів.
Останній рік перечитував “Відродження нації” Винниченка про те, як ми втратили державність на початку минулого століття. Ще за два тижні до втрати державності ніхто не вірив, що це може статися.
Зараз проходить конкурс на голову НСЗУ, спостерігаєте за ним?
Конкурс іде ще з січня позаминулого року. З того моменту, як я пішов у відставку, ще жодного разу у служби не було голови без приставки т.в.о. Коли в автономній інституції немає повноважного голови, це дає легкість керування ззовні.
Але НСЗУ впоралася.
Так, НСЗУ впоралася. Оксана (йдеться про Оксану Мовчан, яка з грудня 2019 до кінця серпня 2020 була в.о. голови НСЗУ — LB.ua) показала клас свого вміння дотримуватися цілі, попри всі несприятливі умови. Але вона на це поклала стільки енергії, що в результаті вже не працює в команді НСЗУ. Спринт – це добре, але він настільки виснажливий, що ти просто не можеш далі бігти. З іншого боку інституційне будівництво це і не марафон, скоріше естафета.
Про конкурс можу сказати, що це не конкурс.
Чому?
Тому що суб’єкт призначення — уряд в особі міністра охорони здоров’я — не говорить про те, що в системі відбуваються якісні зміни, а замість того півтора року розказує, що все погано. І особливо для нього погані незалежні інституції, тобто НСЗУ та ДП “Медичні закупівлі”. Інші структури: ЦГЗ, ДЕЦ, ДП “Електронне здоров’я” — вже вирівнялися, там уже працюють ті, хто “присягнув” новому сюзерену.
А з НСЗУ і ДП “Медичні закупівлі” треба ж щось робити. І от уряд організував проведення конкурсу та уповноважив міністра вибрати людину з трьох фіналістів відбору, яка буде головою НСЗУ. Я бажаю успіху людям зі Служби, які беруть участь, але наявність фриків у фіналі говорить про те, що це не конкурс. Чим відрізняється вихід у фінал Арістова від захисту кандидатської дисертації Киви?
(Минув тиждень після нашої розмови, а результати конкурсу так і не були оголошені, хоча, відповідно до законодавства, це мало статися до 28 квітня. Схоже, що НСЗУ знову лишається без повноважного голови – LB.ua).
Що ви відчували протягом останнього року, спостерігаючи за тим, що відбувається між МОЗом і НСЗУ?
Відчуття були різні. Від захвату до злості. Захват від того, що я бачив, як НСЗУ перевершує мої уявлення про можливості інституції боротися і чогось досягати. Злість – коли бачив, як зловісні люди, що опинилися нагорі, просто дискредитують зміни, над якими ми працювали роками.
Державні службовці з НСЗУ не мають права виступати з політичними заявами, хоча вони працюють чесно. А на політичних посадах люди можуть нести “любую чушь”.
Таким чином формується хаос: сьогодні в ефір іде одна маячня, завтра – інша, а на третій день уже взагалі всі забули, що говорили першого дня. Водночас порядні люди в межах інституцій роблять свою роботу й утримують позиції там, де їх утримати, здавалося б, неможливо.
Я не буду говорити, що НСЗУ – це “моє дитя”, але це частина мого життя. Зараз я взагалі спокійний щодо майбутнього Служби. Так, можливо, десь довелося зробити крок назад, але на наступному витку спіралі, я впевнений, НСЗУ зробить три кроки вперед.
Ви вжили слово “зловісні”. На вашу думку, ми дійсно маємо справу з чиїмось злим умислом? От, наприклад, Уляна Супрун під час нашого останнього інтерв’ю говорила, що вона бачить свідоме нищення інституцій як фундаменту сильної держави, і що ті, хто це робить – вороги українського народу.
Я не виключаю злого наміру ворогів нашої країни в тому, щоб підривати або ослаблювати незалежні інституції. Але що більше я спостерігаю за тим, що зараз відбувається, то більше я пояснюю всю цю ахінею простою глупотою. Іноді ми хочемо злим наміром виправдати якісь дебільні дії, але насправді люди, які ці дії роблять, просто не розуміють їхніх наслідків. І в мене це вселяє надію. Надію в тому сенсі, що якщо для мене ця глупість очевидна, то і для багатьох інших людей вона стане очевидною.
У нас узагалі дуже велика проблема з правдою. Маніфест говорить про те, що потрібно називати речі своїми іменами. Як тільки ти починаєш називати речі своїми іменами, вони відразу кристалізуються.
Про успішні лікарні та вільного лікаря
Чесно кажучи, читаючи Маніфест, плакала фактично над кожним рядком. От наприклад, “із символів занепаду, безгосподарності, корупції заклади охорони здоров’я будуть перетворені на ефективні автономні підприємства”. Ви спостерігаєте зараз подібні зміни?
Велике бачиться на відстані. Після того, як я пішов у відставку з посади голови НСЗУ, я почав розуміти, що з отриманням автономії в медичних закладах відбулися просто тектонічні зміни.
Звісно, багато хто з керівників закладів використав отриману автономію собі на користь і на покращення свого рівня життя. Але є і ті, хто зрозумів, що цей інструментарій дозволяє жити вільно. Є ті, хто при однакових правилах гри, при однакових тарифах, при однакових умовах отримав добрий результат.
А як щодо змін у свідомості пацієнтів?
Пацієнти, на жаль, не отримали “юзергайду”, інструкції, як користуватися новою системою. Значну частину ресурсу ми кинули на зміни, а не на роз’яснення, тому що нам важливо було добігти наш забіг. А зараз узагалі ведеться дискредитація змін, в тому числі шляхом уникнення чітких роз'яснень, яким чином громадяни можуть отримати і які саме медичні послуги безоплатно в межах Програми медичних гарантій.
На вашу думку, чому лікарні не використовують залишки, які лежать у них на рахунках? Більш ніж у половини закладів лежить на рахунку понад мільйон гривень, які можна було б використати на покращення якості послуг або на підвищення зарплат персоналу.
Повторюся: те, що хотілося б пояснити якимось злим умислом, найчастіше пояснюється або глупотою, або страхом. Глупота в якому сенсі? Для того, щоб ефективно господарювати, вступати в економічні відносини, потрібно мати відповідні навички. Якщо ти 10-20 років був головним лікарем у старій системі і тут раптом на тебе впала автономія, це не значить, що в тебе є достатньо навичок для того, щоб скористатися отриманою свободою.
Або головний лікар боїться нею скористатися. Бо немає достатньої комунікації на тему того, які рішення він може приймати в межах Господарського кодексу і в межах стратегії розвитку та фінансового плану, які затверджені власником закладу (місцевою владою - LB.ua). Чи власник має повноваження контролювати правильну реалізацію стратегії? Так, але він теж про це не знає, бо йде реформа децентралізації, зміна територіально-адміністративного устрою, передача власності відповідно до цих змін...
І ще безкінечні зміни команди.
Команди міняються. Якою має бути роль власника в такій ситуації? Власник повинен ідеологічно, дбаючи про громаду, її потреби та інтереси, ставити задачу всім комунальним підприємствам. Нібито це очевидно, але як виявилося, багато людей уміють лише виконувати розпорядження згори, які раніше йшли ледь не з Москви.
Ми планували мобілізувати великий ресурс, у тому числі міжнародної технічної допомоги, саме на навчання команд на різних рівнях місцевої влади. Для того, щоб вони могли нормально провести конкурс на керівника лікарні й обрати генеральним директором ту людину, яка здатна зрозуміти, що таке стратегічний план. А також могла б зробити під нього базовий фінансовий план і затвердити й обґрунтувати, чому саме це в інтересах здоров’я громади.
Повертаючись до Маніфесту, відповідальний власник — це дуже важливо. І дуже важлива вільна людина в основі всього. Людина може бути в різних ролях — і власником, і пацієнтом, який повинен бути вільним, достатньо інформованим і вміти користуватися системою. Вона може бути і лікарем. Лікарі теж заручники, вони живуть у феодальному суспільстві своїх лікарень, і там потрібно проводити “буржуазну революцію”, як влучно каже Павло Ковтонюк.
А в лікарнях уже зароджується революція? Є лідери, які можуть її очолити?
Є лідери. Вони з’являються в регіонах. Є кілька дуже хороших громадських організацій, які перетягують на себе ковдру від феодалів. Але феодальний устрій не здається так просто. Його представники зараз “біля вуха” у нашої влади і формують певну адженду.
Поки що лікар зазвичай не є вільною людиною, він васал свого феодала, головного лікаря. Який кладе на депозит кошти, що отримав за договором з НСЗУ, не змінюючи нічого у своїй лікарні. А часто ще й отримує копійочку з депозиту.
Для того, щоб перетворити лікаря на вільну людину, нам потрібне персональне ліцензування лікарів (доступ до професії) і дієве лікарське самоврядування і самоконтроль. Лікар це загалом вільна професія у розумінні європейської цивілізації. Це дуже важливо, але про це зараз у МОЗі взагалі ніхто не говорить.
У всьому світі персональне ліцензування – це самоврядна функція, яка делегується державою організованій згідно Закону лікарській спільності. Але вона також повинна зважуватися персональним страхуванням професійної відповідальності. Тому що зараз у нас заклад є суб’єктом відповідальності, якщо щось відбувається, а вже потім заклад може щось стягнути з лікаря. Але в нашій юридичній практиці ці розгляди (лікарських помилок - LB.ua), як правило, нічим не закінчуються і постраждалі не отримують відшкодування. В багатьох випадках побутує кругова порука.
У Європі та Північній Америці інакше: що вищий у тебе рівень ризику під час здійснення професійної діяльності, то більшу страховку ти маєш. Вона, умовно кажучи, має покривати відшкодування збитків, які можуть бути завдані в процесі професійної діяльності лікаря, дуже непростої.
Мене дуже вразила минулого року одна історія: в лікарні померла жінка через ненадання медичної допомоги – принаймні так вважають родичі. Вони написали всюди скарги, але потім відкликали. Тому що… в лікарні їм сказали, що інакше не віддадуть їм тіло померлої. Замість того, щоб написати заяву в поліцію, родичі злякалися і написали лист подяки лікарям.
Після цієї історії в мене виникло питання: наскільки взагалі можна розраховувати на те, що пацієнти будуть боротися за свої права?
Ця проблема впирається в тему верховенства права. Узагалі розвиток системи здоров’я напряму пов’язаний з виконанням хоча б приписів закону і з дотриманням правових норм, які регулюють цю сферу відносин. У нас часто це підміняється імітацією.
Те, що ви тільки-но розказали, це вже на межі злочину, це шантаж. Але це також підкреслює, наскільки великі можливості закрита система має для того, щоб маніпулювати людьми. Відмова у видачі тіла родичам, які перебувають у журбі, в критичній ситуації, – це злочин проти людяності.
Уявити собі щось подібне в країнах з високим розвитком людського капіталу неможливо.
Про ковід і реформу
Наскільки, на вашу думку, на старт другого етапу реформи вплинуло те, що цей старт збігся з початком пандемії коронавірусу? І навпаки, наскільки на нашу готовність до пандемії вплинув старт другого етапу реформи?
Ковід вплинув дуже сильно. Багато що можна було б зробити ефективніше, якби не пандемія. Але правильно, що старт другого етапу не відклали — тому що двічі тоді реформу хотіли тоді зупинити, і ваш покірний слуга робив усе, за всіма каналами, щоб цього не сталося. Підключилися і міжнародні партнери, і друзі з різних країн та України, і НСЗУ зайняла дуже жорстку принципову позицію, багато лікарів висловили свою позицію на підтримку реформи. Завдяки цьому другий етап відбувся. Тому що якби ми через ковід відклали його на два квартали, то вже нічого не було б.
Але як ви думаєте, без реформи було б гірше?
Так, звісно. На другому етапі реформи виник важливий фінансовий інструмент безпосереднього контакту з кожним закладом. Договірні взаємовідносини з кожним контрагентом дозволяють дуже гнучко реагувати на потреби закладів в ресурсах. А відсутність постатейного припису доходів означає, що ці гроші, які лежать на рахунках у лікарнях, могли би бути дуже швидко використані нормальними управлінцями на засоби персонального захисту, розведення кисню, на закупівлю додаткових кріоциліндрів і так далі. Без тривалого і складного погодження з департаментами охорони здоров’я.
Подекуди це і було використано.
Так, подекуди було. Тобто реформа давала економічну гнучкість і швидкість реагування. Якби лише хтось розумів і пояснював, що дані, які має НСЗУ, це в першу чергу можливість швидкого реагування на потреби людей у медичній допомозі.
Бо по субвенції знадобилося б два місяці, щоб гроші дійшли туди, де вони потрібні. Ми бачили, як це відбулося із закупівлею кисню, до речі.
І була б просто катастрофа, якби в нас не було вже готової реформи на первинці. Бо коли почалася пандемія, пацієнту вже було кому подзвонити – лікарю, якого він знає, якого він сам обрав. Це зняло дуже багато проблем. Бо якби це були дільничні…
Уявила, що було б, якби дільничні лікарі бігали по викликах на ковід так, як вони бігали до пацієнтів раніше.
Я не уявляю собі того. Зараз на первинці принаймні дві третини лікарів уже відчули свою відповідальність за пацієнтів, які їх обрали. І вони попри все, вночі через вайбер, через телеграм і т.д. працювали. Якби не було реформи первинки, ми мали б набагато гірші маршрути пацієнта, набагато більше смертей.
Те саме зі щепленнями. Хто щеплює у нас найбільше людей? Первинка. Логічно було б одразу віддати щеплення від коронавірусу на первинку. Із правильною мотивацією первинка зробила б стільки щеплень, скільки їм видали б вакцин. Але їх ще треба закупити, і тут повернулася стара історія, на жаль. “Grace of God” чого тільки вартий.
Про участь приватніх клінік у реформі та роботу в “Добробуті”
З приватних клінік дуже мало хто доєднався до другого етапу реформи. Чому?
Деякі приєднувалися і від’єднувалися. Наприклад, так було з “Одрексом”. Вони підписали контракт на медичну допомогу при інфарктах. Їм не перерозподілили стенти за централізованими закупівлями. Вони мали отримати від МОЗу безкоштовні для пацієнтів, закуплені за державний кошт стенти – і чотири місяці не могли добитися цього. Тому вони вийшли з програми, вона була для них нерентабельна. Якби в них були стенти, вони ставили б їх пацієнтам за тарифом НСЗУ.
А самі тарифи достатні? Стільки було розмов про низький тариф.
Уже є пакети, які близькі до того, щоб бути цікавими приватним провайдерам, якщо вони мають дуже високу операційну ефективність та відповідну роботі з державою економічну модель. А приватні провайдери будуть прагнути найвищої ефективності та шукати економічні моделі, і рано чи пізно тарифи НСЗУ будуть їх влаштовувати. Головне, щоби ринок медичних послуг ставав цивілізованим і всі грали на ньому за правилами. Не було привілейованих гравців.
У “Добробуті” ви зараз займаєтеся саме напрямком взаємодії з державою?
Я працюю в борді як незалежний директор. Я допомагаю їм зі стратегією, в тому числі і зі стратегією розвитку мережі, яка пов’язана з потенційною взаємодією з державою. Бо великий прозорий гравець, такий як “Добробут”, не може рано чи пізно не почати працювати з державою.
Тобто “Добробут” планує підписати контракт з НСЗУ? (Йдеться про контракт на надання медичних послуг, у такому разі за отримане в клініці лікування сплачує не пацієнт, а держава через НСЗУ – LB.ua).
Цього року, певно, вже ні, тому що треба дещо підготувати і оптимізувати економічну модель. Але сценарії розвитку на 5-10 років передбачають, що “Добробут” буде працювати з публічними коштами, виконуючи державні замовлення в межах Програми медичних гарантій.
“Борис” тим часом перестав підписувати декларації з пацієнтами. (У 2019 році мережа «Добробут» купила клініку «Борис» – LB.ua)
Так. “Борис” став частиною “Добробуту”, і зараз він є фактично ковідним госпіталем. У червні плануємо його закрити на капітальний ремонт, і після того він уже буде великим багатопрфільним інтенсивним госпіталем “Добробуту” на Лівому березі.
Там було кілька сімейних лікарів, був договір з НСЗУ до 31 березня. Оскільки ця юридична особа припиняє своє існування, то цей договір не буде продовжено. Далі йде пошук моделі для співпраці з НСЗУ, і на первинці, і в спеціалізованому сегменті.
Про державу, свободу і безпеку
Ви говорите, що в нас росте прекрасна молодь. Можете розповісти більше, чому ви так думаєте? Бо я чую самі скарги на молодь – незрозумілі, мінливі, не знають, чого хочуть.
Так. І це нормально, що вони не живуть за спущеним згори планом. Вони хаотичні. Вони, можливо, не до кінця відповідальні, не дотримуються часто слова, яке вони дають. Але це притаманно молоді.
З філософського погляду хочу відповісти – доб’ю вже всіх ваших читачів.
У професора Лешека Колаковського, який був спочатку представником і прихильником марксизму у Польщі, а потім став затятим його противником і створив передумови для появи “Солідарності”, є фантастична книжка, перекладена українською мовою – “Похвала неконсеквентності”, тобто похвала непослідовності. Він каже, що в молодості людина повинна бути непослідовною, бо це виховує свободу, вміння робити вибір, мислити самостійно. У нас же часто – “тому що послідовний”, пам’ятаєте такого президента?
Не треба звинувачувати молодих у тому, що вони якісь не такі, що не тримають слова, що змінюються. Це окей. Це дає надію, що вони все ж таки оберуть свій шлях. Не заважайте молодим, нехай побудуть молодими, як каже Ліна Василівна.
Єдине, що нам треба покращувати – дистрибуцію свободи. Тому що зараз є дуже велика нерівність територій, шкіл, лікарень і т.д. Важливо, щоб у маленьких громадах створювалися бібліотеки, коворкінги, був доступ до інтернету, щоб середовище для розвитку було не тільки в урбанізованій частині країни. Децентралізація дає поштовх для того, щоб усе це вирівняти. І якщо ми це зробимо і всюди будуть народжуватися такі молоді вільні люди, ніхто вже їх не заведе в стійло.
Ми маємо насправді потужне громадянське суспільство — воно розвинулося в тому числі і як компенсаторний механізм до слабкої держави. Але мені здається, воно не має того впливу на життя країни, який могло б мати. Чому?
Тому що ми добре вміємо об’єднуватися проти і практично не вміємо об’єднуватися за. От Маніфест — це якраз спроба об’єднати за. Люди, які поділяють спільні цінності, можуть говорити і дебатувати, бо зараз у нас більшість публічних суперечок завершуються особистими звинуваченнями, а не дебатами на тему принципів і цінностей.
Дуже легко сказати: "Та пішли ви всі, козли". І я сам собі зараз наступаю на горло, щоб цього не робити, а натомість намагаюся слухати, що говорять інші. Коли навчишся слухати — зможеш почути. Бо найчастіше ми слухаємо не для того, щоб почути, а для того, щоб відповісти.
І що вам уже вдалося почути?
Я почув те, що люди хочуть тут жити. Що ця земля є їм рідною. Вони можуть мандрувати, здобувати освіту за кордоном, але повертаються в Україну і кажуть, що тут є щось, що відрізняє її від інших країн: і це... свобода. Трохи інша, хаотична і часом некерована, але вона у нас в крові.
Подивіться навколо, ми вільніші, ніж мешканці деяких країн Східної Європи — з погляду мислення. Питав у іноземців, чому їм подобається в Україні. Вони відповідали: “Ви не розумієте, у вас свобода”. Я: “Що це означає, що можна не дотримуватися правил, що можна без маски піти в ресторан із заднього ходу?” Вони: “І це також!”
Ми вільні. Ми анархічні. Ми іноді занадто легко йдемо на компроміси — коли треба вирішити якісь питання швидко. Так, тут можна кинути папірець на дорогу. Ну, бог з ним, можна. Колись не будемо кидати, а зараз отак живемо.
Я чую, як люди запалюються, коли з ними говориш про свободу. Але свобода зважується відповідальністю, солідарністю. Скористаємося своєю свободою. Згадаємо про площі і вежі. Не будемо будувати багато веж, як у Києві, тому що вже скоро площ не залишиться. А згадаємо про магдебурзьке право, цехову солідарність, самоврядування. Про нашу відповідальність за те, що нас оточує. І що більше буде цієї відповідальності, то краще реалізуємо нашу свободу. Я вірю, що це можливо. І всі сюди будуть приїжджати сюди за ковтком свободи.
Я вас слухаю і розумію, що ніколи раніше не замислювалася над тим, наскільки потрібні суспільству мрійники.
Так, потрібні. Я не скажу, що роблю це професійно, як люди зі сфери культури чи філософії. Але суспільна трансформація передбачає наявність у великій команді трьох груп людей.
Перша — це сінкери (від англ. to think — думати), ті, які думають, мріють, генерують ідеї, принципи, цінності. Друга — дуери (від англ. to do — робити). Це ті, які виконують роботу технічно, проєктно. І також потрібні сорсери (англ. source — джерело), які дають не тільки фінансовий ресурс, але й енергію сінкерам і дуерам. Якщо ці три категорії є в команді — все складається.
Історія не знає “якби”. Усе так, як повинно бути. І в мене є віра, що наступний етап суспільного розвитку, трансформації, на якому ми будемо реалізовувати вже приписи цього Маніфесту, перетворювати його на концепцію, а потім на стратегію, а потім на новий закон або кілька законів, буде іншим, кращим.
