— Куди цей чоловік забрав концентратор? — уточнюю я.
— Він забрав його додому, — відповідає Леся. — У нього виписують маму. Не виписували раніше, бо не було можливості зняти її з кисню. Але вже наполегливо в лікарні сказали знайти кисень де завгодно, бо її більше тримати не можуть. Ось він і подзвонив до мене вранці. Тоді в мене не було жодного апарата. Я попросила перетелефонувати в обід, може, щось і з'явиться. Тому що люди повертають концентратори — комусь стало легше, когось переводять в реанімацію, хтось дочекався госпіталізації. Сім'я цього чоловіка побоялася, що в обід може нічого не бути. Знайшли концентратор самостійно, останній, малесенький, зовсім бздюльку. За 37 тисяч гривень. Вони вже побігли збирати гроші, скрізь позичати. Не дзвонили мені, а потім я сама їх набрала, коли все ж один апарат повернули. Казали, що вже замовили, але я попросила скасувати.
Це не вперше, коли поки ми шукаємо концентратор, люди встигають його або купити, або принаймні замовити. Одного разу було таке, що хлопець стояв у магазині, тримав апарат у руках. Дружина обдзвонювала всіх, щоб назбирати грошей, але там же в магазині були люди, які мали гроші. І вони билися за концентратор. Це насправді трагедія.
Пацієнти виліковуються, у тому сенсі, що отримують негативний ПЛР-тест, але лишаються киснезалежними. Зараз ми бачимо тих пацієнтів, які з якоїсь причини не потрапили до лікарні, або які чекають на госпіталізацію, або які потрапили в лікарню, де немає кисню. От буквально поки ми спілкуємося, мені надіслали папірець із лікарні, де вказано, що пацієнтка на стаціонарному лікуванні в терапевтичному відділенні КНП «Київська міська клінічна лікарня №1». З 25 жовтня по теперішній час. Киснезалежна, з потребою 10 літрів на хвилину. Ураження легенів 75%, за даними КТ. Печатка, підпис завідувача, лікаря, усе як потрібно. У лікарні бракує кисню.
Ще з’явилися ті, кого не можуть виписати, бо вони ще не навчилися дихати самостійно, без кисню. До нас зверталися родичі пацієнта з села Бринь Івано-Франківської області. Територіально це майже гори. Людина відлежала в лікарні, отримала негативний тест, виписали додому. Із сатурацією 70 і з припискою, що пацієнт потребує інгаляцій зволоженим киснем. Родина купила кисневий балон, їздила в районну лікарню за гроші його заправляти і назад у село. Пацієнт розтягував цей один балон на 3-5 днів, щоб уже зовсім не задихнутися.
— Але чому не госпіталізують пацієнтів, яким потрібен кисень?
— Немає куди, — коротко кидає Леся.
— Ковідне ліжко — це ліжко з киснем, — втручається в розмову Ірина Кошкіна. — Без цього ніяк.
— Госпіталізувати їх просто для того, щоб вони подихали киснем? — продовжує Леся. — Тоді куди? Виписати людину, яка задихається, теоретично не можна, а практично лікарня опорна по ковіду, а не терапія. Тримати пацієнтів з негативними тестами вони не зможуть, бо в цих пацієнтів вже немає ковіду. В іншу лікарню немає куди, бо весь кисень віддають під ковідні заклади. А якщо госпіталізувати в ковідний заклад для того, щоб подихати киснем, то на який термін? Ми не розуміємо, про які нині строки йдеться. Це залежить від ступеня ураження легень. У лікарні без кисню їх госпіталізувати немає сенсу.
Ця проблема насправді буде дуже схожою на проблему людей, які залежать від апаратів штучного дихання. Коли люди просто все життя лежать у реанімації, бо не в стані купити ШВЛ для домашнього користування. Концентратори хоча б дешевші, ніж ШВЛ.
— Тобто це проблема реабілітаційного характеру після ковіду?
— Причому, можливо, довічна. Хтось відновлюється за 3-4 дні, хтось — місяцями, а дехто не відновиться ніколи.
— Чи є зараз така сама проблема з ШВЛ, як і з концентраторами?
— Якщо ми говоримо про ШВЛ у контексті лікування ковіду, то апаратів закупили достатню кількість. Щоправда, далеко не всі ті, які потрібно, але достатньо. Але якщо говоримо про ШВЛ для домашнього користування, то в контексті ковіду це неможливо. Про домашні апарати ШВЛ ми говоримо тоді, коли йдеться про пацієнтів із системними захворюваннями чи травмами, на довгострокову перспективу. ШВЛ — це не реанімаційне обладнання, а як кардіостимулятор, залишається на все життя з пацієнтом. ШВЛ вдома можливий, якщо є ще лікар, високопотоковий кисень і реанімаційна бригада. Це як посадити літак на Хрещатик — теоретично можна, але це нерозумно.
— У який момент ви взагалі зрозуміли, що пора допомагати ковідним хворим?
— Ну як держава всралася, так і зрозуміло стало. Річ у тому, що ми зовсім випадково займаємося паліативом. До цього зовсім випадково вв1язался в дорослу онкологію, з якої виріс паліатив. Ще до цього зовсім випадково вв'язалися у переселенців, з яких окремим пунктом виросла медицина, з якої з’явилася онкологія, з якої виліз паліатив. Усе - як у вірші про «Будинок, який побудував Джек». Але взагалі все почалося з Майдану.
Знаєте, що таке шкодлива дитина, за котрою потрібно постійно наглядати? Коли вона впустила чашку, потрібно підмести скалки. Коли вона гримнулася і розбила ніс, потрібно витерти кров. Коли вона вкакалася, потрібно витерти попу. У нас держава от приблизно така сама. Ніколи не знаєш, коли і що вона розіб’є і з якого боку покалічиться. Але коли це стається, то вже добре видно. Моментально. І так вже останні сім років відбувається.
— Але ж ви не відразу почали закуповувати концентратори, хіба ні?
— Ні, майже відразу. У мене дуже чутлива п’ята точка. Тому ще навесні, коли запахло першими ковідними неприємностями, усі гроші, які в нас були умовно вільними, ми вбухали в розхідники, припускаючи, що зараз не буде ні масок, ні фільтрів, ні канюль. Тобто все, до чого можна було дотягнутися, включно з пульсоксиметрами, оплатили. І наступного ранку виявили — те, що вчора коштувало 10 гривень, сьогодні вартує під тисячу.
Коли стало зрозуміло, що наше прекрасне міністерство навіть не намагається чухатися і готуватися до осені, ми почали потихеньку нарощувати парк кисневих концентраторів. Розуміючи, що все одно нікуди не дінемося, адже люди знають про те, що в нас є кисень не перший рік, бо ми займаємося паліативом. І що коли прийдуть пацієнти і казатимуть, що вони задихаються, відповісти “ні” їм ми не зможемо. Ми, звісно, не купимо стільки кисню, скільки потрібно. Але це має бути не нашим завданням, а держави.
— Пацієнти звертаються лише за киснем чи щось іще шукають?
— Пацієнти звертаються за всім одночасно. У мене був ящик клексану, який мені подарували для паліативних пацієнтів дівчата з італійської діаспори, але закінчився. Купувати я не буду, бо в мене немає рецепта. Дефіцит ліків є. Зараз і антибіотики стали зникати. Я цим не займаюся, але знаю, що тяжкі антибіотики, яких часом потребують паліативні пацієнти, складніше діставати.
Я не можу замінити собою державу. Іра теж не може. А Соля тим паче, — Леся киває в бік сплячої дочки. — Більше, як ви бачите, тут немає нікого. Є ще один хлопчик, який допомагає нам, але зараз він з ковідом удома. Його підміняє інший, який уже перехворів, вирішив допомогти, щоб ми зовсім не впали з ніг. Ще в нас є бухгалтерка, яку ми відправили на віддалену роботу, бо вона астматик. У паліативній програмі, правда, є лікар, медсестра, ще один лікар і психолог, але вони працюють із пацієнтами, тому ми стараємося, щоб вони тут не з’являлися.
Ми можемо хіба лиш порадити пацієнтам, куди звернутися, щоб вирішити задачу без нашої допомоги. Наприклад, коли людина в лікарні і якесь питання не вирішується, можна нагадати гарячу лінію НСЗУ, можна написати скаргу в МОЗ, можна порадити піти дати в морду головлікарю. Такі поради теж інколи доводиться роздавати.
— І працює?
— Я не знаю випадків, коли порада «дати в морду» не спрацювала б. Унікальний рецепт.
— А скарги в НСЗУ?
— Скарги в НСЗУ — це взагалі єдине, що працює, — каже Ірина Кошкіна. — Тому що НСЗУ зараз — це гаманець з грішми. НСЗУ зацікавлена в моніторингу адекватності витрат коштів. Лікарня розуміє, що якщо НСЗУ виявить щось не те, можуть бути проблеми з отриманням грошей, на які заклад законтрактувався. Тому нині НСЗУ — єдина служба, куди можна написати скаргу і сподіватися, що її розглянуть.
А от МОЗ… Ми чекаємо на відповідь на запит публічної інформації від МОЗ з 27 травня, хоча термін відповіді — 5 днів, а якщо великий обсяг інформації — 30 днів. Пам’ятаєте історію з костюмами, які МОЗ закупило дорожче в Китаї, бо вітчизняні, дешевші, не мали відповідного сертифіката якості? Потім міністр вийшов на блакитні екрани і розповів, що він єдиний, хто купив сертифіковані ЗІЗ. Ми тоді взагалі-то були першими, хто ввіз біозахист в Україну, і сильно обурилися цій заяві. Усі це зробили пізніше. Тому ми всього лиш попросили МОЗ у запиті показати їхні сертифікати і доклали свої документи до листа. От і чекаємо.
— ЗІЗ чи сертифікати?
— Сертифікати. Про ЗІЗ я не знаю, але сертифікатів не бачила жодна жива людина поза МОЗ. І я навіть не впевнена, що бачили їх у МОЗ. Тому що я абсолютно не впевнена, що вони взагалі існують.
— А як загалом зараз ситуація із ЗІЗ у лікарнях?
— Я не знаю, чесно, — продовжує Ірина. — Ми закінчили з допомогою лікарням на початку червня. Допомагали у березні, квітні, травні. У червні з великим партнером реалізували велику програму. Це була цільова допомога бізнесу, який виділив два мільйони гривень восьми конкретним лікарням. Ми закупили ЗІЗ та обладнання. А далі Зеленський сказав, що він майстер спорту з боротьби з коронавірусом. Потім Степанов заявив, що карантин допоміг, ми все подолали. Ну окей.
Навесні ми стали миличкою для держави, коли зрозуміли, що ніхто не роздуплився вчасно. Адже ГО, не кажучи вже про простих громадян, трохи більш оперативна історія, ніж держава — щоб витратити хоча б 20 гривень з бюджету, потрібна купа погоджень, розписів, підписів, папірців. Але коли 32 мільярди гривень з коронавірусного фонду закатали в асфальт, а з нас знову хотіли і ЗІЗ, і кисень, і ще щось, ми перестали допомагати лікарням централізовано. Ми порахували, скільки кисневих концентраторів можна було б купити на 32 мільярди гривень — один мільйон. І це по-багатому, за комерційною ціною. Тому людям ми допомагаємо, закладам — ні. І на мою думку, ми більш ефективно працюємо для пацієнтів, яким не можуть допомогти лікарі. Нас мало, але ті, хто звертається, отримують те, що просять.
Ось, наприклад, Ляшко каже, що вони можуть розгорнути 80 тисяч ліжок, з яких 60 тисяч буде з киснем. Навіщо ці 20 тисяч ліжок без кисню? Щоб що? Але окей, буде 60 тисяч, добре. Станом на позаминулий тиждень в Україні було 18 600 ліжок з киснем. Я майже на 100% впевнена, що якщо лікарням надійде запит порахувати ліжка з киснем, які можна забрати під ковід, вони нарахують ще. Адже є ще реанімаційні ліжка. Люди, які потрапляють у реанімацію після аварій, інсультів, лежать і дихають киснем. Ці ліжка не забереш ніяк під ковід, як не крути.
— А чому ви не постачаєте концентратори в лікарні?
— Ну, наприклад, ви користуєтеся вдома фільтрами для води, — вмикається Леся. — Одна річ — ви наливаєте водопровідну воду вдома через фільтр, вода відстоюється і стає чистою. Але через якийсь час фільтр забруднюється і перестає або взагалі пропускати воду, або пропускає бруд. У кожнім разі чистої води у вас не буде. Так само і в кисневому концентраторі.
І от дивіться, — Леся підходить до столу, де лежать як майже чисті білі, так і потемнілі від бруду фільтри кисневих концентраторів, і показує на один з чистіших. — Ось фільтр, яким користувалися мало в чистому приміщенні. А ось, — вона переводить палець на фільтр з посірілими вкрапленнями, — фільтр, яким користувалися трохи довше. Фільтр пропускає крізь себе повітря, яке є в кімнаті до того, як воно потрапляє в молекулярне сито і розсівається на складники, з яких власне і береться кисень для пацієнта. Відповідно всі віруси, які є в кімнаті, ганяються через апарат. Як ви думаєте, треба фільтри ці міняти, коли в лікарні апарат передають від одного пацієнта до іншого? Звісно, що так. Але це ми з вами так думаємо, а от Степанов думає, що ні, і так зійде.
Користуватися в умовах лікарні концентраторами нереально, тому що пацієнти дуже швидко змінюються. Пацієнту може бути достатньо 5-літрового апарата, а через три години ситуація зміниться — і йому поставлять 10-літровий, який зняли з іншого пацієнта. Ніхто не буде змінювати фільтр. Це дорого і незручно. Один лікар нам доводив, що в інструкції до апарата написано змінювати фільтр тільки раз на рік. Так, але це побутовий прилад, який розрахований на одного пацієнта, що живе в квартирі. Тим паче, ми не зразу розуміємо, які ще хвороби має пацієнт, який потрапив до лікарні з ковідом. А вони далі будуть передаватися від пацієнта до пацієнта, бо лишатимуться у фільтрі.
Саме тому в лікарнях має бути розведений кисень. Ба більше, в ідеалі — ще й з кисневими станціями, які цей кисень виробляють. А не чудова система таскання і зливання кисню в цистернах.
— Чи були хоч які-небудь зміни за період весняного локдауну, коли система охорони здоров’я мала б підготуватися до великої кількості хворих?
— Ні, нічого не було, — продовжує замість Лесі Ірина. — Але, наприклад, в тому проєкті на вісім лікарень, про які я казала, були заклади, які розуміли необхідність кисню, просили закупити концентратори. Ми пояснювали, що їм потрібні не апарати, а кисневі станції. Будувати, якщо їх немає, і розширювати, якщо вони є. Лише одна лікарня з восьми, у Рівному, сказала, що їм нічого не потрібно від держави, тільки хай оплатять розводку кисню. Киснева станція в них уже була. Їм оплатили розводку для чотирьох відділень. Ми досі в хороших стосунках із начмедом, який це вибивав, бо відразу було зрозуміло, що людина на своєму місці.
Але є ще одна проблема. У нас кисневі станції — це переважно цистерни, до яких приїжджає машина і заправляє рідким киснем. Ми — чи не остання країна у світі, яка продовжує розділяти медичний і технічний кисень. Технічний кисень від медичного відрізняється тільки тарою, в якому його транспортують. У тарі технічного кисню можуть бути домішки мастил, плюс ті домішки, типу азоту, які й так є у повітрі, яким ми дихаємо. В умовах ковіду нереально забезпечити всіх чистим медичним киснем, і поступово країни почали відмовлятися від цього розділення. Тому що в поточній ситуації потрібен кисень, крапка. Медичний кисень у нас виробляють тільки декілька компаній, бо на це потрібна сертифікація, а технічний — усі кому не лінь. МОЗ дуже довго впиралося рогом і казало, що не можна закуповувати технічний кисень, лише медичний. Але те саме МОЗ збирається закуповувати на лікарні кисневі концентратори, які виробляють технічний кисень. І міністерство не бачить ніяких суперечностей у своїх діях.
— Чи якось намагалися у МОЗ співпрацювати з вами?
— Хто? МОЗ? Ну насправді зверталися до нас залишки команди Супрун, яких ще не вигнали. Вони й самі знають, що робити і як правильно, але просто звіряють показники барометрів у намаганні хоча б якось вплинути на ситуацію. Вибачте, але в бік МОЗ цензурних слів немає і не буде, — закінчує Ірина і відвертається до комп’ютера.
— Скажіть, чи якось змінилася робота фонду з пандемією? Чи стали люди допомагати менше? — запитую в Лесі.
— Люди допомагають більше чи менше залежно від того, що вони бачать у телевізорі і за вікном. Більше за все люди допомагають тоді, коли їм страшно. Ось, наприклад, до нас уже сьомий рік приходить прекрасний дідусь Аскольд Георгійович, якому, може, вже під 90 років. Раніше щомісяця він приносив по 100 гривень з пенсії, тепер по 200.
Нам допомагають різні люди. Є досить активний молодик, якраз з тих, хто вважає, що ковід — це всепланетна істерія, яка не має жодного зв’язку з реальністю.
— Чому він тоді допомагає вам?
— Він не вірить у ковід, але вірить у нас. Насправді я часто і не знаю тих, хто нам допомагає. Важко відслідкувати, скільки нам надходить грошових переказів, а вже й тим паче дізнатися щось про кожного, хто їх здійснює. Найбільш зворушливими є перекази по три, сім гривень. Що можуть, те й переказують, як я розумію.
— Але ж ви знаєте, скільки було грошей, наприклад, минулого року і скільки цього. Чи змінилися ці суми якось?
— Я вам не скажу, але Іра знає. Для мене гроші — це інструмент. Я думаю не сумами, а задачами. От, наприклад, ця задача у нас вийшла, а інша — ні. Якийсь збір вдається закрити — молодці. Якийсь не вдається — що ж. Те, що фонд фінансово зростає, не в сенсі зборів, а в сенсі коштів, які витрачає, це однозначно. Шість років тому, коли все починалося з допомоги переселенцям, мені здавалося, що зібрати 20 тисяч гривень на медицину — це практично нереальна задача. А зараз ми ведемо кількох пацієнтів, у яких тільки медикаменти коштують 250 тисяч гривень. Пані виконавчий директор, смали цифрами! — звертається Леся до Ірини, і та протягує папірець, з цифр на якому зрозуміло, що загальна сума пожертв у 2020 році більша вже на понад 10 мільйонів гривень порівняно з 2019 роком. За даними аналітичної системи Youcontrol, БФ «СВОЇ» перебуває на 15 місці в рейтингу благодійників по COVID-19.
— Нормально ви так виросли.
— Так, але на нас це абсолютно ніяк не позначилося. Нам як не було чим платити за комуналку, так і немає. Зарплати у фонді мізерні. Це реально велика проблема, тому що в нас у країні прийнято вважати, що ти ж волонтер, так і має бути. А те, що волонтеру треба їсти-пити, купити дитині памперси і собі заправити машину, щоб кудись доїхати — це таке. За 2020 рік п’ять з половиною мільйонів пішло в лікарні, лише з березня по червень місяць.
— Бізнес допомагає фонду?
— Так, але не можу сказати, що дуже часто. Мені подобається, коли бізнес допомагає тим, чим уміє, не лише грішми. Наприклад, «Нова пошта», без якої ми просто здуріли б з логістикою. Усі наші відправлення йдуть за їхній рахунок. Тому ми цілком сміливо надсилаємо протипролежневі матраци, концентратори, функціональні ліжка та інші вантажі і не паримося. Або приватна клініка R+ робить безкоштовну КТ для наших пацієнтів. У них є черги, але ми домовляємося заздалегідь.
— Чи були проєкти, які довелося згорнути?
— Не можна закрити проєкт, поки існує проблема.
— Що нині змінилося в роботі з паліативними пацієнтами?
— Їх стало більше. По-перше, тому що вони втратили можливість потрапляти в лікарні, коли це потрібно. Планові процедури тепер не робляться. По-друге, вони стали боятися звертатися в медзаклади, і їх теж можна зрозуміти. Для таких пацієнтів ковід — це майже вирок. Хоча в нас було кілька підопічних похилого віку, які підхопили коронавірус і чудово впоралися з ним удома.
Змінилося також те, що тепер лікар і медсестра додому до людей ходять у костюмах біозахисту, респіраторах і взагалі вдають із себе інопланетян. Пацієнти спочатку лякалися, але потім звикли. Нам страшно принести до них із собою те, чого приносити не варто. Це, звісно, значне фінансове навантаження, але ми домовилися, що на захисті економити не будемо. Люди нам трохи дорожчі за бабло.
— Чи вплинула на роботу з паліативом медреформа?
— Звісно, вплинула. І дуже добре причому. Але народ у нас хитрий і вже навчився обходити все те, що визначено медреформою, на жаль. Я, наприклад, зараз «із захватом» спостерігаю за однією з київських лікарень, яка законтрактувала з НСЗУ паліативні послуги. Вони надають допомогу, але далеко не в тих об’ємах, які задекларували.
— Наскільки я розумію, це поширена проблема? Адже навесні багато лікарень, які ніколи паліативні послуги не надавали, законтрактували їх у НСЗУ, через що реальні хоспіси недоотримали гроші.
— Так, оскільки на паліатив давали гроші, лікарні їх брали. Але не на паліатив, а просто на лікарні. У звіти для НСЗУ запихали що завгодно, наприклад, що вони виїхали додому до лежачого пацієнта взяти якісь аналізи, і рахували це як паліатив. Це мобільна допомога, яка не має прямого стосунку до паліативу.
У Києві ми знаємо два хоспіси, які допомагають онкохворим. Вони чесно подали ті послуги і в тих кількостях, які вони дійсно можуть надати. Наприклад, хоспіс на Верховинній, який давно працює, законтрактував послуг на 120 пацієнтів на 9 місяців. А 11-та лікарня, яка ніколи не займалася паліативними пацієнтами, законтрактувалась на 700 пацієнтів. НСЗУ має провести аудит, підозрюю, що за документами там усе буде красиво, але без фактичної роботи.
— Щоб зрозуміти ситуацію по факту, мають бути скарги пацієнтів.
— Коли в людини вдома паліативний пацієнт, їй не до скарг. А після того, як пацієнт помирає, родичам ще більше не до того. Дуже велика кількість наших підопічних ще достатньо довгий час після того, як йдуть їхні близькі, працюють із психотерапевтом.
— Чи стикалися ви вже з проблемою скасування планових госпіталізацій?
— Є одна пацієнтка, якій щастить, як утопленику. У неї важка форма сколіозу, і їй потрібна операція на хребті. Їй важко дихати, в неї погано працює серце, але це планова процедура, не ургентна. Ми пообіцяли, що оплатимо операцію, яка коштує майже 200 тисяч гривень. Для звичайної сім’ї це захмарна ціна, а там ще молода жінка, їй важко буде знайти гроші. Люди краще відгукуються на маленьку дитину, ніж на дорослого. Поки ми намагалися зібрати гроші, вона відкладала операцію. І в той момент, як ми вже мали потрібну суму, планові операції заборонили. Домовилися, що коли це все закінчиться, вона подзвонить — і ми все оплатимо. Передзвонила влітку — захворіла. Поки ми чекали, коли вона вилікується, пішла друга хвиля ковіду. Той випадок, коли починаєш думати, що просто недоля.
Я думаю, що таких людей ще буде якась кількість, просто не зрозуміло, яка. Ми ж не займаємося хроніками. Що стосується паліативних пацієнтів, то ми завжди знайдемо, де і які процедури можна зробити.
— Як ви думаєте, як швидко нас наздоженуть наслідки скасування планових процедур?
— Тут у глобальному масштабі досить важко щось спрогнозувати. Наслідки ми побачимо пізніше. Зараз можемо тільки припускати, що частина тих людей, проблеми яких могли б вирішитися легше, будуть вирішуватися значно важче. Тому що вони просто будуть накопичуватися, бо щось не зробили вчасно.
— А психологічні наслідки?
— Ви вирішили в нас залишитися до ранку? З цим у нас узагалі жопа. Люди роздратовані, причому незалежно від того, з якого боку від віри в ковід вони стоять. Ті, хто розуміє, що може опинитися на лікарняному ліжку без кисню або втратити своїх близьких, панікують з цього приводу. Ті, хто вважає, що вірус не страшніший від звичайної застуди, кричать, що їх змушують носити маски і обмежують свободу пересування. Усі разом б’ються в істериці, що у нас на носі велика економічна криза. Коли істерика в однієї людини, то є ще надія, що люди довкола можуть її втішити. Але коли в істериці усе суспільство — це дуже страшно.
Якщо говорити про клінічні прояви, то ми неодноразово стикалися з тим, що люди, які захворіли на ковід і відчули деякий дискомфорт на початку хвороби, отримують увесь спектр панічних атак, з якими не можуть впоратися. Я знаю одну чудову жінку, соціальну працівницю, що допомагала переселенцям на самому початку війни. У перший день хвороби вона відчула задишку, їй було важко дихати. Наступного дня їй привезли кисень, але нічого вже не допомагало зняти страх, що вона задихнеться. Ночі перетворилися на кошмар. Вона мозком розуміла, що нічого не трапиться, що є апарат, що можна викликати швидку, що вона у квартирі не сама. Але тіло живе своїм життям і видає всю психосоматику, на яку здатне. Тобто задихається не тому, що легені не працюють, а через паніку. І така людина не одна, просто про це мало говорять.
— Так, вже є дослідження, що 56% пацієнтів, які перехворіли на ковід, скаржаться на різні психологічні труднощі, тривожність, депресію...
— …розлади сну, так. Я не скажу у відсотках, але знаю, що дійсно значна частка пацієнтів з цим стикається.
Але знову ж таки, я не можу відслідковувати їх. З багатьма з них у мене немає близького контакту. От сьогодні, наприклад, жінка написала, що її татові потрібен кисень, скинула мені контакти, надіслала довідку з лікарні. Людина приїхала, забрала апарат і поїхала. Поверне або коли пацієнт помре, або коли вилікується. Я не знаю, в якому психічному стані людина, і не дізнаюся, якщо родичі не захочуть поговорити про це зі мною. Інколи буває, що хочуть, і ми розмовляємо годинами. Ті, кому страшно, дзвонять ночами. Хтось ділиться добрими новинами, наприклад, що тато сьогодні перший раз поїв простого супу. Це для мене як ковток свіжого повітря. Тоді я розумію, що є шанс кудись видертися. Але про більшість пацієнтів я не знаю нічого. І більше вам скажу — знати не хочу. Я просто не витримаю.
Тільки у вашій присутності ми видали чотири апарати. І ще стільки ж до вас. Це просто один день. А тепер уявіть, на що я перетворюся, якщо буду в подробицях пропускати крізь себе кожну людину? Це просто безконечний божевільний калейдоскоп. Коли люди справляються самі і не діляться зі мною своїми страхами, я їм вдячна. Але якщо в них є потреба поговорити зі мною, я завжди відповім.
— Є хоч маленький шанс мінімізувати втрати?
— Шанси є завжди. Я не сподіваюся на державу, не сподіваюся на міністра. Але я вірю в людей. Не в себе, не в Іру. А в те, що в цій країні достатня кількість людей, які в стані збадьоритися, згрупуватися, щось зробити і якось ситуацію розрулити. Ми от розмовляємо, а мені написав представник одного бізнесу, як краще допомогти в ситуації, коли дійде до госпіталю в Палаці спорту.
— Думаєте, дійде до госпіталю в Палаці спорту?
— Так, дійде. І якщо його організовуватиме не міністерство, то він матиме всі шанси стати ефективнішим за лікарні.
— Чи можна щось вдіяти зараз, щоб до такої ситуації не дійшло?
— Ні, бо в нас немає місць, куди класти людей. Не просто ліжок, а місць з обладнанням, з мотивованим персоналом. Мотивованих лікарів у закладах не дуже багато, бо держава зробила усе, щоб кинути їх під паровоз і там лишити.
Пам’ятаєте 2014 рік? Пам’ятаєте, як усе працювало, поки не втрутилася держава? Добровольці, волонтери, різні прекрасні ініціативи, які дали поштовх розвитку всього, що тільки можливо. Але щойно за це взялося Міністерство оборони, усе перетворилося на те, на що перетворилося.
— Але як довго такі ініціативи можуть існувати без системної підтримки?
— Насправді все дуже просто — поки є мотивація і люди втягнуті, розуміють для чого вони працюють, щось робитиметься. Як тільки мотивація зникає і робота стає потоком, треба починати шукати компроміси.
Результат, як не парадоксально, можна отримати лише тоді, коли обираєш зовсім не ту ціль, до якої зрештою хочеш прийти. Наприклад, ти хочеш, щоб пацієнтам не було боляче, ставиш собі таку ціль і ломишся до неї крізь усі двері. Зрештою, стаєш однією з найбільш впливових пацієнтських організацій. Або інший приклад — ти хочеш потрапити у реанімацію до своєї дитини, а, зрештою, змінюєш законодавство. Це цілком реальна історія, котра почалася з однієї мами. Коли знаходиш зрозумілу ціль і хочеш її досягнути, то можеш опинитися де завгодно. Навіть світ перевернути.
Якщо я житиму так, як живу зараз, то, можливо, є якийсь шанс, що мої діти не захочуть виїхати з цієї країни. А якщо я житиму виключно для себе та своєї сім’ї… ну, напевно, тоді треба буде всіх забирати і виїжджати. Про себе я піклуюся рівно настільки, наскільки я піклуюся про будь-який робочий інструмент. Якщо я не заливатиму в машину бензин, вона не поїде. Якщо не поміняю літню гуму на зиму — потраплю в аварію. Насправді останні сім років у мене просто якесь захопливе змагання з всесвітом, боженькою, обставинами, не знаю з ким. Мені ненудно жити, в усіх сенсах.
— Ви знаєте, що «люди втомилися від війни». Здається, від ковіду люди втомилися ще швидше.
— Це нормально. Війна була десь там, не тут. Телевізор увімкнув — і війна є, вимкнув — немає. А з ковідом так не виходить, бо пандемія скрізь. Виходиш на вулицю — хтось у масці, а хтось — ні, але все одно без неї в магазин чи аптеку не зайдеш. Школи то працюють, то ні, діти то сидять вдома, то не сидять. У поліклініку потрапити складніше, на планові операції неможливо потрапити, у відпустку не поїдеш, малий бізнес закривається, усе змінюється. Зрозуміло, що це значно швидше дістає, ніж те, що відбувається не просто в тебе вдома.
— Чи означає це, що принаймні пандемія закінчиться швидше?
— Так, рано чи пізно проти ковіду з’явиться вакцина чи лікування, а от що робити з війною, я не знаю взагалі.
Звісно, навряд чи спасіння від ковіду на нас чекає протягом цього року, але не думаю, що знадобляться десятиліття. Розраховую на наступний рік. Хіба це перша епідемія на земній кулі? ВІЛ теж колись вважався вироком. Я добре пам’ятаю, з якою швидкістю інфікувалися люди, переважно в портових містах і там, де були проблеми з ін’єкційними наркотиками. Але зараз ВІЛ-інфіковані живуть повноцінним життям, приймаючи антиретровірусну терапію. А мине трохи часу, і вони не просто будуть нормально жити, а від них ще й перестануть сахатися ті недалекі люди, які сахаються зараз.
— Думали вже, що робитимете, якщо колись подзвоните в лікарню, а там скажуть, що допомога не потрібна?
— Буде класно. Хвіртка мого будинку виходить у ліс, я маю, страшно сказати, город, купу котів, собаку. Коли допомога буде не потрібна, я саджатиму квіточки. У мене це виходить, — Леся різко розвертається в бік дверей. — Добрий вечір! Я вас вітаю!
До кімнати увійшов високий чоловік з кисневим концентратором у руці. Він привіз апарат з Чернігова — брав концентратор для батька, який почав дихати додатковим киснем із сатурації 83. Нині він цілком одужав. За маскою не видно усмішки чоловіка, але її виказують очі. В іншій руці він тримає пакет з тортом.
— То що, ви молодці? — радісно запитує Леся.
— Та ні, це ви молодці. Дякую, — відповідає чоловік. Його батько, який більш ніж два тижні міг жити лише з апаратом, нарешті знову дихає самостійно.
Допомогти благодійному фонду «СВОЇ» можна за реквізитами:
Рахунок UA223206490000026007052620401, отримувач БО "БФ "СВОЇ"
Код ЄДРПОУ: 39293651
Картка фонду 5169 3305 1748 5634 Кошкіна Ірина
PayPal: [email protected]