Про Жолдака: «Мені здається, ця людина має просто заткнутися»
Я не знаю, як тебе представляти: письменник, військовослужбовець, друг…
Друг мені подобається. Це ж не порожні слова - стільки років. А зараз ми ще й колеги. Хочу подякувати, що ви берете наш контент. (за цим посиланням можна почитати текстові версії відео-інтервю Сергія Жадана та його колег з радіо «Хартія»).
Бо він крутий і якісний на «Радіо Хартія». Але я не погоджуюся, коли ви його називаєте «регіональним проєктом».
Я ніколи не вживав слова «регіональний». Бо щодо сьогоднішньої України це слово мало що означає. Харків — це що? Обласний центр? Ні. Фактично — це центр лівого берега. Я навіть не скажу «столиця», бо й це слово вже мало що пояснює. Але це місто перебрало на себе адміністративні й логістичні функції центру і Луганщини, і Донеччини, і Харківщини; і прикриває собою Полтавщину і Дніпропетровщину. Це справді фортеця, яка зараз закриває собою пів України.
Так, давай я нагадаю читачам і глядачам: ми з тобою приблизно раз на 8-10 місяців зустрічаємось, щоб поговорити про те, як ми, як суспільство, змінюємося під час цієї війни. Зафіксувати точку, де ми є.
Майже як плановий огляд у лікаря (сміється, - ред.).
Так для мене ж теж. Але перед тим, як почати ставити одне одному діагнози, хочу почати з того, що обговорює вся культурна тусовка. Нещодавно на одному публічному заході ти послав на хуй режисера Андрія Жолдака. Це стосувалося його репліки щодо того, що тобі не пишеться?
Ні, я не про цю репліку. Ти не чула його промову?
Я не була на події, хоча мене запрошували.
Там була фраза, що українська культура не має сміливості.
Серйозно?! Він так сказав?
Майже дослівно. Людина, яка 18 років не була в цій країні, не була тут у 2014-му, не була в 2022-му, після 2014-го працювала в Росії – приїздить в Україну, ставить виставу про війну і каже, що українська культура не має сміливості?
Я відразу згадав Володю Вакуленка, Віку Амеліну, його колег-театралів – режисерів і акторів, які воюють, багатьох; хто загинув, тих, хто повернувся після поранень і працює далі.
І тут з’являється гастролер, для якого ці 18 років просто вирізані: він залишився в минулому й далі епатує. Розмірковує, чи має наша культура «сміливість». Мені здається, ця людина має просто заткнутися.
Має можливість працювати – хай працює. Закону не порушував – ніхто не забороняє. Але виносити вироки цілій культурі, до якої він 18 років не мав стосунку – не має морального права.
Очевидно, я міг би сказати: «Пане Андрію, ви не маєте морального права оцінювати українську культуру». Я сказав коротше.
Ти все правильно зробив! Якби була поруч, зреагувала б так само. Я запитала зараз ще й тому, що лунало «тобі не пишеться».
Це не точна фраза. Малось на увазі не «не приходять слова», а «не виходить писати». Але в мене книжки виходять. Ось вийшла «Арабески», її переклали більш ніж 20 мовами. Теза людини, яка не в контексті, не розуміє, що відбувається. Приїхав – і почав нас учити.
Це приблизно як «хороші руські», які розповідають, що вони «теж страждають».
Не хочу вішати ярлик «хороший руський» — це звучить як присуд. Але такт і етика необхідні, перш ніж торкатись болючих тем. Тому що сьогодні це вже не культура 2010-го чи навіть після Помаранчевої революції. Все змінилося. Ми змінилися.
Та я не про нього, то загалом параллель. Але поговоримо про оці зміни з точки зору культурної оптики. На початку війни ти казав, що письменнику важливо всотувати й спостерігати, щоб згодом видати велику форму. Півтора-два роки тому — що «цей дощ надовго», тож треба діяти одночасно. Ти якраз тоді мобілізувався, доєднався до «Хартії», якій допомагав раніше як волонтер.
Зараз в одному з останніх своїх інтерв'ю ти кажеш: на великий роман просто фізично немає часу, адже в «велику форму» потрібно буквально занурюватися. Ти зараз пишеш есеї та короткі форми в дорозі — і це нормально. Багато представників «великої» (високої) літератури говорять те саме.
Але мене турбує інше: результати цієї війни в літературі на Заході можуть підбивати саме «хороші руські». У них є час і натхнення, вони «теж страждають». Як нам запобігти цій загрозі?
Вони вже пишуть і ставлять ігрове кіно та документальне, їм дають майданчики. Світ має свою дистанцію до наших подій і свою оптику.
Запросять, умовно, режисера з Росії, Кирила Серебренникова, який дасть свою точку зору. Вона, на думку західних експертів, «має право на існування». Плюс буде низка книжок і фільмів іноземних авторів про нас — на нашому матеріалі.
Це вже відбувається. І це не обов’язково щось неприйнятне. Ось, наприклад, виставка Говарда Баффетта на «Укрзалізниці» — дуже сильні, чесні, проникливі фотографії. Хоч людина ніби приїхала як турист, але поставилась емпатійно – і це відчувається.
Знаєш, мене дуже тригернула твоя промова після інтерв’ю з Ай Вейвеєм. Сім хвилин ти говорив, що він за нас і нас підтримує, він знає, що таке диктатура й комуністичний Китай, але все одно – інша мова, інша оптика.
На початку війни ти казав: «Я все життя працював зі словом, але виявилося, що не все можна висловити, виразити словами».
Так, можливо, це ми за 3,5 роки не знайшли правильних слів, аби пояснити світові, що «не все так однозначно»?
Неправильно зараз звинувачувати себе. Ми в цей час не сиділи за столами й не редагували тексти — нам було чим зайнятися. Навіть тим, хто не у війську: 3,5 роки під повітряними тривогами — це про виживання, а не про пошуки мови.
Сама ж формула «громадянин світу» теж уже мало що пояснює. Світ включає і Іран, і Канаду, Північну і Південну Кореї. Ти громадянин якого «світу»? Після падіння Берлінського муру здавалося, що рух до спільних цінностей незворотний.
Виявилося — зворотний: реваншизм повертається. Тож «громадянин світу» — це радше небажання артикулювати свою політичну позицію.
Коли я кажу «ми не змогли» — це не про митців, а про нас як про суспільство і владу. Нас не чують — очевидно, що хтось і не хоче чути, так. Але, можливо, варто змінювати артикуляцію й меседжі: 2022-й був одним, 2023-й — іншим, зараз уже завершується 2025-й.
Я згоден. Атмосфера змінюється, змінюється світова ситуація. Три роки тому не було війни між Ізраїлем і Палестиною — зараз є. Відповідно зміщуються акценти й увага.
Образ жертви, хай він і справедливий, не можна експлуатувати вічно. Треба щось змінювати. Зараз час показати Україну як сильне суспільство, що вистояло. Відповідно, воно вже може щось запропонувати.
Мені подобається ініціатива з продажем зброї: це не про наживу, а про спроможність. Ви думали, що ми тримаємось «два-три дні», а ми вже більш як наполовину самі себе забезпечуємо дронами й ракетами — і пропонуємо співпрацю. Це про силу й гідність.
Зрештою, все почалося з гідності. Коли про неї забуваємо — нас звинувачують у всьому. Коли пам’ятаємо — розмова зовсім інша.
Це взагалі базово. Це те, чого світ не розумів і на що «спіткнулася» Росія. Ну, поговоримо про це в локальному контексті трошки пізніше. Поки хочу закрити тему із Заходом.
Як предметно діяти далі? Не просто виправляти старі підходи, а вибудовувати нові, щоб це справді мало ефект? Я ж не випадково згадала про «хороших руських». От, давай чесно: Ремарк із нашої оптики — типовий «хороший руський», який писав про звичайних німецьких «наших мальчіков», яких послали на убой.
Матриця ХХ століття погано пояснює нашу війну. Порівняння з Першою світовою, Ремарком, Селіним, Аполлінером — не працюють буквально. У нас інша реальність: альтернатива — наше знищення.
Тут я погоджуюсь: росіяни точно не стануть каятися. Ми з тобою збігаємося в тому, що обидва не віримо в умовного Віллі Бранта, який за 25 років схилить голову перед памятнику полеглим в Варшавскому гетто, тобто в Бучі.
Біда в тому, що географічно росіяни від нас нікуди не дінуться. І нам треба буде якось пояснювати, чому ми прагнемо кенселінг і не хочемо мати з ними нічого спільного.
Ба більше! Вони окупували частину наших територій. Навіть якщо завтра буде перемир’я, притомні громадяни України не назвуть Луганщину «Росією». Вони все одно ж будуть розуміти, що це — наші території.
Це не про те, що «я не визнаю цю територію російською, відповідно, я готовий зараз брати шаблю і йти в кавалерійську атаку». Це про загальне розуміння на рівні суспільства.
«Такі політичні проєкти, як були до 2014-го року, уже не спрацюють»
Поговоримо тепер про те, заради чого зібрались - зміни в суспільстві. Ти і письменник і лідер думок, служиш у війську, активно працюєш у журналістиці, отже маєш різні ракурси. Особливо мене цікавлять трансформації молодого покоління. Що стало фактично гімном «картонкових» протестів, чому молодь найгучніше підспівує, коли «Жадан і собаки» запалюють в метро? Це фраза з пісні «Автозак»: «на хуя мені система, що працює проти мене?».
Я тобі скажу, що військові теж реагують.
Ну, бо ця фраза – про гідність. Ми з цього починали. Але дивись, це загострилось в останній час, мені здається.
Там, де з’являються ознаки політичного життя, з’являється й суспільне невдоволення. В перші два-три роки повномасштабної війни існував умовний, непроговорений суспільний договір на спільну роботу. Але тепер, коли суспільство бачить, що політичне життя в Україні десь існує —- очевидно, що воно стає предметом уваги й чутливості.
А українське суспільство, для якого вся ця історія почалася з Майдану, продовжує тримати тему відкритою. Незалежно від того, що змінилося: кілька урядів, кілька прем’єрів, два президенти, — для багатьох людей ця історія досі актуальна. Бо вона про гідність і справедливість.
Які найбільші відмінності в настроях українців ти бачиш зараз?
Ми з «Хартією» об’їхали фактично всю Україну: на наших подіях було близько 20 тисяч людей, переважно молодь. Що я бачу передусім? Тотальну підтримку сил оборони, а отже — держави.
Тому що, знаєш, можна зараз різне подумати. Ти говориш про молодь, яка вийшла на протести. Хтось говорить про молодь, яка далі дивиться російський YouTube і TikTok. Є різні точки зору на те, яким є молоде покоління.
А я бачу просто тотальну підтримку своєї країни. І я не відходжу від твого питання — мені видається, що саме ця річ є визначальною, прерогативою: передусім зберегти країну, утримати кордони.
Молодь — дуже суб’єктна, ті, хто залишився тут, проявляють саме цю свідомість.
Я розумію, що слово «свідомість» трохи відлунює 90-ми — «свідомий українець» і так далі. Тоді наші вороги перетворили його на антимем. Але, незважаючи на це, ця свідомість є і присутня дуже широко.
Звісно, я не ідеалізую, ми знаходимося в складній точці, такій, де важко зберегти рівновагу. Зараз нагадуємо канатоходця: треба докладати зусиль, щоб не впасти.
Бо ми не знаємо, скільки це триватиме. Фрази про те, що це — «марафон», уже не працюють.
Про те, скільки це триватиме, говоримо лише ми, дорослі. 15-17-річні просто живуть своє життя — і мають на це право. Для них фактично все життя — у часи війни (якщо рахувати з 2014-го). Плюс, соціалізацію зламали пандемія і повномасштабне вторгнення: школи й університети то офлайн, то онлайн, а на лівобережжі часто лише дистанційно.
Зараз знову буду тебе цитувати. Тепер - «Радіо Промінь»: «Різні культурні коди - ще той головняк». Пісня ніби про стосунки, але так і про покоління можна сказати.
Якщо немає спільних культурних кодів, як їх вибудовувати і змінювати? Особливо, коли ми говоримо про молодь: велика частина зараз за кордоном, і рано чи пізно частина повернеться. Не всі, але хто повернеться, оці коди матимуть вже інші.
Слухай, я розумію, про що ти говориш. Мені здається, справді існує величезний розлам між поколіннями. У нормальних обставинах це була б величезна суспільна проблема — така собі закладена бомба. Але мені здається, що в нашій ситуації не все так погано.
Чому? Тому що цей розлам виник через те, що зламалася сама дійсність. Ми всі опинилися в іншій реальності. Сотні тисяч дітей і підлітків, які раніше ніколи не замислювалися про те, до якої культури чи державності вони належать, раптом зіткнулися з цим у життєво важливому сенсі.
Коли дитина бачить, що її тато або мама пішли воювати, ці питання перестають бути просто темою для кухонних розмов. Це стає серйозним вибором. Для багатьох підлітків це перший момент, коли їм доводиться обирати свою політичну позицію — вибір, який у нормальних обставинах роблять уже дорослі.
Так, це болісно й травматично, когось ламає. Але для багатьох все навпаки — стає простішим після визначення. І багато хто відкриває для себе українську музику, культуру, історію, церкву, політику — саме через межову ситуацію загроженості.
Маємо покоління, для якого підручник — це життя. Вони відбудовують стіни нашої тяглості майже «з повітря». Вони не пам’ятають 90-ті чи нульові — і це нормально.
Мені здається, проблема не в тому, що не знають, що було в 90-ті та нульові, а що було ще раніше. Знаєш, я згадую виставку Алли Горської минулого року в Києві. Мене вразило, що більшість відвідувачів - молодь. Ясно, майже всі - украіномовні. Я собі раніше таке й уявити не могла.
Ок, вони прийшли на Горську більше як на художницю, але ж окрім відтвореної її мозаїки з Маріуполя там був зал «Бикивні». Я провела там багато часу і уважно спостерігала, як люди, що прийшли подивитись на ескізи до театральних постановок, на картини, просто виходили з «Биківні» абсолютно іншими. Звісно, я не применьшую роль Горської-художнтиці, але як на мене, зала «Биківні» була там головною.
Важливо знати все: і Івасюка, і Стуса, і ранніх «Гадюкіних», і дисидентський рух, і ОУН. Тому що, власне, це ж і є весь світ. І тут просто вже немає місця для цієї вузької спеціалізації. Для громадянина вузька спеціалізація не працює — потрібна широка оптика.
Давай спробуємо подумати, у що це може вилитись. Для тла розкажу історію, яку наші глядачі точно не знають.
Спочатку фестиваль «Хартія», який ви проводили наприкінці літа, планували робити на Подолі. І навіть все погодили. Але потім влада негласно заборонила там. Бо поруч Могилянка.
Ну, я не можу це коментувати.
Та я не прошу тебе коментувати. Дай, дорозкажу. Отже, поруч Могилянка. Здавалось би: і що тут такого? Я от не одразу зрозуміла. Виявляється, хтось порахував, що на «картонному майдані» було багато могилянців і якщо от вони зараз знов зберуться на музичний фестиваль, то незрозуміло що собі потім надумають і куди всі разом підуть. Логіка абсолютно ненормальна. Точніше, її тут немає. Але, чесно, мені лякають такі підозри влади. От, просто лякають.
Це, скоріше, категорія, 2004 року. Ну, я маю на увазі, коли була влада, яку не приймали і яку не розуміли, проти якої виступали, і була частина суспільства, яка проти цього виступала.
Думаю, що це, швидше, про неготовність влади чути суспільство. Влади як такої, в принципі.
Сьогоднішня влада — в певних моментах, так. З цим я абсолютно згоден. Я просто говорю, що сама модель оцього нерозуміння: з одного боку — влади, з іншого боку — суспільства, має зовсім іншу природу.
Мені здається, ми зараз дуже сильно трансформуємося. І ця трансформація відбувається на всіх рівнях: і на рівні ймовірного майбутнього політичного життя, яке ж рано чи пізно відновиться.
От у якийсь момент, скажімо, буде скасовано воєнний стан і буде проголошено вибори. І на ці вибори хтось піде. Очевидно, крім старих партій, з’явиться багато нових.
І в мене є дуже чітке відчуття, що за своєю структурою вони не будуть повторювати політичні проєкти до 2014 року. Тому що, мені здається, вони зараз уже не спрацюють. Тому що, зокрема, й тому, що запити суспільства зовсім інакші.
Це буде парламент військових і волонтерів.
Послухай, що ти маєш на увазі, коли говориш «парламент військових»? Згадай вибори 2014 року, коли в кожній п’ятірці був комбат. І військових раптом стало у Раді дуже багато. Але чи можна було той парламент назвати парламентом військових? Точно ні.
Дехто може спробувати «зіграти карту військових» на виборах, залучаючи відомих бойових командирів. Але це навряд чи спрацює: армія у нас перебуває поза політикою і втягування її у політичні процеси — небезпечне.
Набагато ймовірніше — з’являться нові політичні сили без військової основи. Люди з військовим досвідом можуть застосувати його у політичній діяльності, але це не робить армію політичною платформою.
У складі війська є люди з власними ідеологічними позиціями, і на їхній основі можуть виникнути політичні проєкти. Головне, що сама армія залишатиметься поза політикою.
Коли ми домовлялися про зустріч, ти сказав, що не хочеш говорити про політику. І, чесно, мене це трошки налякало.
Чому?
Бо я подумала: а раптом ти теж думаєш в політику? Будь ласка, скажи, що ти туди не збираєшся.
Ні, я не збираюся.
Слава Богу!
Я хочу повернутися до того, чим займався до 2022 року: освіта, культура, робота з громадами, українізація Лівобережжя. І так, після служби я готовий цим займатися, бо знаю, що і з ким потрібно робити. Військовий досвід навчив мене розрізняти, з ким варто працювати, а з ким – ні.
А якщо, наприклад, генерал Залужний або генерал Буданов створюють свою партію і кажуть: «Сергію, ти потрібен нашій партії, щоб займатися українізацією лівобережної України, освітою, культурою»?
Моє ставлення до державних інституцій змінилося ще після 2014 року. Тоді стало очевидно: підтримка інституцій є першочерговою, навіть якщо до того серед мистецького середовища вважалося, що державу треба критикувати чи висміювати. Тепер я бачу в цьому сенс і розумію необхідність.
Я чітко знаю, що я втрачу, пішовши в політику. І я дуже чітко бачу, що я не отримаю якісь можливості для своєї роботи. Тому я раціонально оцінюю свої можливості.
Давай підсумуємо політичну тему. Найважливіше для мене, щоб майбутній парламент формувався не за принципом «піксель чи не піксель», а за якістю людей. Щоб там були компетентні й відповідальні — як цивільні, так і ті, хто має військовий досвід.
Разом з тим, все одно завжди знайдеться частина, яка проголосує за умовне ОПЗЖ. Це, мабуть, і є найбільша небезпека.
Ти ж розумієш, що йдеться вже не про конфігурацію партій, а про конкретних людей, які можуть зайти в цю нішу й використати наративи примирення, прощення, «відкату назад». Частина суспільства до цього готова — і це факт.
Ну, от питання: що ще має статися, щоб це змінилося?
Мені здається, ми вже пройшли точку неповернення. Так, суспільство не може бути одностайним. Навіть вибори, на яких переміг Гітлер, – там же насправді перемога була в межах якоїсь похибки. Насправді це було майже 50/50. Себто, от ще вчора було 50 % німців, які виступали проти нацизму, а через рік їх уже не було?
Я багато спілкуюся з людьми з різних регіонів – це частина моєї роботи. І моє відчуття таке: моделі політичного, економічного, соціального та культурного життя вже змінилися. Точку неповернення пройдено. Просто зараз ми цього не бачимо через війну.
Ми живемо в «сутінках», коли світло вимкнене. Але після перемоги воно ввімкнеться — і ми побачимо зовсім іншу картину. Вона не буде схожа на ту, що була до війни. Щось залишиться, але з’явиться й багато нового.
Це не означає, що стане легше. Навпаки, буде важко, бо в багатьох випадках ми виявимося не готові. Усі підсвідомо чекають завершення війни як завершення стресу. Але ж так не буде, очевидно. Так, стане легше, тепліше. Проте багато речей поступово трансформуються — вони не зникнуть, просто сприйматимуться по-іншому.
І ти ж не забувай, що в нас щодня відбувається? Щодня підростають ті, хто на виборах 2019-го ще не голосував. Тоді вони активно підтримували «Слугу народу» — вона була їхнім «проти всіх», протестна сила проти старої системи. Але сьогодні я не впевнений, що вони й далі сприймають цю партію як свою.
У них може бути певне ставлення до президента. Він у нас дуже специфічний: певною мірою випадає з політичної системи, тоді як сама «Слуга народу» ніколи не була справжньою партією. Це не політична сила, і тим паче не лідерська. Це радше набір людей, зібраних навколо одного імені, яке їх і об’єднувало.
У цьому сенсі все змінюється. І постає питання: хто підхопить цих молодих людей, кого вони вважатимуть своїми політиками?
Найбільш прогнозовано виглядає те, що для них ключовим буде захист своєї території та країни. Тобто — військові.
Але так триватиме доти, доки їхні батьки на фронті. Коли вони повернуться, то скажуть: «Я підтримую цього місцевого політика, цих молодих лідерів, цю нову політичну силу». Ну не буде політичної партії «Збройні сили України».
Однієї не буде, буде декілька. І не «Збройні сили», а їхні окремі представники.
Можливо, ти маєш рацію. І тут важко говорити... Мені видається, що буде великий запит на це питання справедливості. Паралельно з цим відкривається широкий простір для популізму, але й для реальних управлінських рішень, які покажуть прорив.
Сумніваюся, що молоді виборці підтримають партії зразка 2014 року — для них це вже «динозаври», які говорять мовою минулого і не пропонують відповіді на виклики майбутнього. Молоде покоління голосуватиме за тих, хто зможе говорити з ними їхньою мовою й давати рішення, актуальні саме в післявоєнній Україні.
«Нашу надію розхитують, нас її позбавляють, але вона — ресурс не менш важливий, ніж зброя, бомбосховища чи економіка»
Оскільки ми говоримо про майбутнє… Скажи, як змінилося твоє уявлення про перемогу? Що є перемога для Сергія Жадана у 2025 році?
Важке запитання… Зрозуміло, що якщо Україна зможе зберегти свою державність, забезпечити підтримку світу та гарантії своєї безпеки — це можна вважати перемогою. Розумію, що багато хто зараз образиться і вимкне канал.
Тому що ми не згадуємо про кордони 1991 року.
Ми пам’ятаємо про них, але не фокусуємося на них. Я вже говорив про це: навряд чи більшість українського суспільства прийме, що частину територій втрачено. Я переконаний, що цього не буде.
Відсутність повної справедливості може визначати настрій частини суспільства. Це не дуже добре, бо може викликати розчарування, депресію. Але важливо сфокусуватися на тому, що в нас залишилося: наша держава, території, громадяни і діти, — це наш ресурс.
Ми можемо спробувати на території, яку контролюємо, побудувати процвітаючу державу.
По-перше, ми маємо захистити ці території. По-друге, ми маємо пам’ятати, що території, які зараз не під нашим контролем, все одно залишаються нашими і від них відмовлятися не можна. Історія вже показала: треба навчитися терпінню, витривалості та наполегливості.
Питання лише в тому, чи чекатимуть на це люди, які там знаходяться.
Послухай, це важливе питання, безперечно. Але я не думаю, що українці сьогодні мають питати в когось дозволу на повернення свого.
Звісно!
Це питання гідності. Ми ж не говоримо про чуже, ми говоримо про своє. Справедливість саме в цьому і полягає.
Візьмемо, наприклад, Крим. У 2015-му році туди за рік приїхало понад 800 000 російських громадян, яким давали підйомні, роботу, переселяли з різних місць. Частина цих людей — сім’ї військових — поїде, а інші залишаться. У них будуть російські паспорти і хоча вони не голосуватимуть, але створюватимуть відповідний клімат.
Можна на це подивитися так. А можна згадати Крим 80-х. У 1985 році, до приходу Горбачова і початку перебудови, хто міг уявити, що «совковий» Крим знову стане домівкою кримських татар? Майже ніхто. Лише візіонери на кшталт пана Джемлієва вірили в це і робили для цього конкретні кроки.
Я говорю про те, що багато речей у моменті здаються неможливими, але все може швидко змінитись. Насправді проводити історичні паралелі — невдячна справа: вони неточні, суб’єктивні й часто притягнуті.
Та навіть поглянь на великі конфлікти останніх 50 років: Балкани, Кавказ. Хто б міг подумати кілька років тому, що все розгортатиметься саме так?
І знаєш, це дуже хороше завершення розмови — ти дав надію. Знову цитуватиму, тепер: «Метро»: «Це - метрополітен, який надію дає. Десь глибоко на станції бʼється серце моє». Простої надії зараз дуже бракує.
Нашу надію розхитують, нас її позбавляють, але вона — ресурс не менш важливий, ніж зброя, бомбосховища чи економіка. Втративши себе емоційно, ми стаємо безпорадні.
Я дивлюся на Харків — там знову понад мільйон людей, які повертаються й хочуть жити. Уявляю, як тільки завершиться війна чи її гаряча фаза, для Харкова почнеться нова історія. Не обов’язково гарна — ми за неї вже платимо високу ціну: життя, міста, економіка. Але місто залишилося, люди залишилися — і є шанс. І цим шансом треба скористатися.
Мені здається, це зовсім інші можливості й зовсім інша історія для Харкова.
Для інших міст — своя, але теж нова. Надію важливо берегти й нагадувати про неї. Дякую, що ти сьогодні це зробив, – для нас, для глядачів, для слухачів. Сподіваюся, наступного разу ми говоритимемо вже про перемогу.
Ти знаєш, от коли почнеться виборчий процес, я б з тобою сам хотів про нього поговорити, прокоментувати. Є в мене така ідея.
Ну, то тоді вже ти мене інтервʼюватимеш, а не я тебе.
Домовились!