12 грудня під час візиту президента Володимира Зеленського до США президент Джо Байден заявив, що мета Америки — це перемога України. «Ми хочемо, щоб Україна перемогла у війні. Як я казав раніше, перемога означає, що Україна — суверенна незалежна держава, здатна захистити себе зараз і стримати майбутню агресію. Такою є наша мета», — зазначив глава Білого дому.
Американський президент нарікав на республіканців, через яких не можна ухвалити пакет допомоги Україні. А також висловив захоплення українським опором агресорові. Однак нічого принципово нового не сказав. Хоч насправді в тому, що зараз відбувається, є значна частка відповідальності західних політичних еліт.
Фактично адміністрація Байдена й більшість західних політиків не бажають стратегічної військової поразки Росії в Україні.
Тільки-но стало зрозуміло, що російський бліцкриг провалився, а українська армія продемонструвала свою спроможність давати гідну відсіч агресору, Захід наважився постачати Україні все більш серйозні види озброєння. Однак його ніколи не було достатньо. Фактично з літа 2022 року склалося неформальне правило військової підтримки України: давати перелік і кількість озброєнь, яких більш-менш достатньо для оборони, але зовсім недостатньо для рішучого наступу.
Це неписане правило не скоригували навіть після успішних військових операцій ЗСУ на Харківщині й Херсонщині. Звичайна логіка речей вимагала прискорити постачання Україні боєприпасів і значно розширити їхню номенклатуру. Тим більше на фоні підготовки до українського контрнаступу. Восени 2022 року вже не можна було виправдати свою нерішучість страхом перед Путіним. Та Захід не поспішав. Аргументи, чому Україна не повинна отримати сучасні літаки, ракети з дальністю 300 і більше кілометрів, — сміховинні. Не потрібно бути видатним військовим стратегом чи політиком, щоб розуміти: успішний контрнаступ неможливий без переваги в артилерії та контролю повітряного простору на напрямках основного удару. Однак Україні не залишили вибору, як готуватися до наступу без озброєння, яке дало б значно більше шансів на успіх.
Коли стало очевидно, що наступ України на півдні пішов не за планом, голоси про помилковість західної стратегії залунали гучніше. Наприкінці листопада американське видання Newsweek опублікувало статтю «Чи справді США хочуть, щоб Україна перемогла Росію?». У матеріалі зазначено: Америка надає Україні достатньо військової допомоги лише для того, щоб вижити, але не для того, щоб перемогти. Білий дім не зацікавлений у розгромі Путіна тому, що боїться глобальних політичних наслідків. А значить, навіть маючи достатній запас військових потужностей, не даватиме їх Україні. Адже це загрожує рішучою поразкою Кремля, що дуже збільшує ризики політичної турбулентності всередині Російської Федерації.
Об’єктивна картина виглядає не дуже оптимістично. Адміністрацію Байдена лякають неконтрольовані процеси на території РФ більше, ніж фактична анексія Путіним українських територій. На Заході досі вважають, що Росію ще можна якось відколоти від китайської сфери впливу в разі оформлення поділу світу на два геополітичні блоки: демократій і авторитарних диктатур. А ще там не знають, що робити з ядерною зброєю, якщо раптом почнеться дезінтеграція Росії.
Якби адміністрація Байдена проявляла б значно більше активності в питанні допомоги Україні раніше, можливо, зараз не було б патової ситуації з Конгресом. Але надмірна обережність і нездатність вийти за межі старих підходів завели главу Білого дому в політичну пастку. Позиції Байдена точно були б значно сильніші, якби Україна продемонструвала більше успіхів на полі бою та завдала нових поразок агресору. Розгром російської армії в Україні можна було подати як власне зовнішньополітичне досягнення. Але для цього Байден мусив приймати принципові рішення про танки, літаки й інші види озброєнь ще влітку чи восени 2022 року. Та Білий дім вирішив не ризикувати. Можливо, там наївно сподівалися, що Україні вдасться продемонструвати феноменальні результати з відносно скромним і недостатнім озброєнням? Якщо так, то це була серйозна помилка.
У чомусь ці ірраціональні тривоги Байдена та його радників нагадують страхи адміністрації Джорджа Буша-старшого під час розвалу СРСР. Тоді більшість західних еліт вірили, що можна демократизувати Росію та перетворити її в союзника Заходу. І їх теж дуже лякало, що ж буде з ядерною зброєю. Тому Вашингтон на початку 1990-х років не підтримував незалежності України й інших республік, крім Литви, Латвії та Естонії. Тому Джордж Буш-старший був у Києві 1 серпня 1991 року і попереджав Верховну Раду про «небезпеку націоналізму».
Насправді ніяких проблем з ядерними боєприпасами в республіках колишнього Радянського Союзу не виникло. Усі вони відмовилися від ядерної зброї. А ось проблеми з РФ як правонаступницею СРСР дуже швидко знову стали реальністю. Проте більшість західних еліт мислить тенденційно і ніяк не хоче побачити нові можливості, які ймовірні внаслідок стратегічної поразки Росії в Україні.
Поразка РФ, звісно, може призвести до дестабілізації на значній частині території Азії та Європи. Захід навряд чи зможе зупинити внутрішню російську кризу, якщо та виникне, і вберегти Росію від хаосу. Але дезінтеграція колоніальної імперії — це процес, на який можна впливати і який можна спробувати очолити. Дуже сумнівно, що Китаю вдасться поширити свій вплив на всі частини колишньої Росії, якби її розпад став реальністю. А от якщо РФ збережеться як цілісна авторитарна держава, Заходу гарантовано доведеться мати справу із союзом Пекіна й Москви.
Зараз Захід не бажає відмовлятися від своєї суперечливої та неефективної концепції, балансуючи між непоразкою Росії і неперемогою України. Це дивне стратегічне балансування надто ризиковане й може створити в майбутньому великі проблеми. Зрозуміло, що без розгрому російської армії годі чекати на повалення чи зміну путінського режиму. Гарантоване збереження влади Путіна в РФ означає значні ризики в майбутньому для безпеки Європи і членів НАТО. Якщо російська армія не зазнає стратегічної поразки, вона матиме достатній запас міцності, щоб загрожувати іншим. У будь-який час війна може вийти за межі України та поширитися на держави Північноатлантичного альянсу.
Крім того, якщо Росії вдасться уникнути поразки й відповідальності за свій черговий акт агресії, це завдасть суттєвих репутаційних збитків Заходу. Покаже його слабкість і нерішучість у досягненні мети іншим авторитарним режимам. Уселить віру в те, що доба домінування США і Заходу минула. І можна спробувати по-новому поділити світ, ігноруючи міжнародне право й суверенітет. Своєю нерішучістю зараз Захід прокладає шлях до реальності, у якій ризики глобальних конфліктів ще більше зростають.
Стратегічний глухий кут на фронті російсько-української війни — це відображення половинчастої непослідовної стратегії західних еліт і нечітке бачення ними української перемоги. Страх за долю Росії після виходу України на кордони 1991 року в багатьох сильніший за бажання справедливості й покарання агресора. Це потрібно визнати, щоб скоригувати свої цілі та військові плани. Головна мета: переконати Захід у тому, що перемога України — це кращий варіант, ніж нічия чи відсутність російської поразки.