Зараз Лукашенко веде війну з власним народом за владу, втрачаючи в процесі суверенітет Білорусі і власну суб’єктність. У сучасному світі неможливо бути ізольованим. Навіть Північна Корея приймає гуманітарні та комерційні вантажі. Тому обираючи, з ким і як ти будеш інтегруватися, ти обираєш своє майбутнє.
Можливість інтегруватися з розвиненим світом треба заслужити, особливо якщо це можливість інтегруватися на вигідних для себе умовах. Якщо ти закриваєш це вікно – залишається можливість інтегруватися з відсталими і ображеними ресурсними країнами на кшталт Росії чи можливість обміну частини свого суверенітету на інвестиції Китаю. Це якщо ти зберіг суб’єктність і цей вибір ще не роблять за тебе.
Доля диктатора непроста: він має багато влади, чистої і сконцентрованої. За право її мати він постійно бореться – з впливом інших держав і внутрішньої опозиції. Кожен диктатор балансує і йде на поступки. Кожен диктатор потребує підтримки всередині країни заради свого виживання. Населенню влада диктатора здається настільки значною, що воно не вірить у його залежність від рейтингів, але це не так.
На радянських заводах іноді відкручували мідний дріт зі станка, щоб купити пляшку і підняти свій рейтинг серед алкоголіків. А в 2014-го Путін тимчасово відкрутив від карти України Крим, щоб алкаші всередині його країни отримали свою порцію ейфорії, а він укріпився у своїй владі в Росії. Це була анексія зовнішніх територій для внутрішнього вжитку.
Але біда рідко приходить сама. Часто, втрачаючи простір для зовнішнього маневру та переходячи межу у відносинах з власним народом, диктатор втрачає і можливість піти на пенсію спокійно. Так Кучма, який мав майже диктаторську владу, зміг це зробити. А Хусейн, Каддафі та Чаушеску – ні. Віктор Федорович, перейшовши межу, одразу втік в останньому вагоні останнього потяга на Ростов. Квитки на цей потяг уже варто було б шукати і Лукашенку.
П’ятнадцять років тому багато людей в Україні відкрито захоплювались ним і його здатністю видоювати Росію, підігруючи її стратегічним інтересам. Зараз ми бачимо, що Росія поступово та незворотно доїдає залишки білоруського суверенітету. Поступово пишучи кінець у казці про безкоштовний сир у мишоловці та дешевий газ у російській трубі.Час може багато речей поставити на свої місця. І нам з вами дуже пощастило, що ми ціною двох Майданів та однієї війни опинились там, де є. А не там, де зараз Білорусь.
Наостанок хочеться побажати, щоб Роман Протасевич дожив до суду, а потім і до звільнення Білорусі від російської окупації. Хоч шанси на це невеликі, бо людина в боротьбі за владу здатна заходити дуже далеко. Іноді діючи всупереч власним інтересам, що зараз і робить Лукашенко.
Ну і окремий привіт нашій владі. Росія любить такий символізм. Мовляв, ви літак не змогли посадити, а ми – легко.
Ми могли блискуче утерти сусідам немитий ніс і слухати зараз їхнє верещання. Натомість нам і Заходу тепер будуть періодично нагадувати про нашу невдачу через довгий язик, відверту зраду та неготовність діяти мужньо і у власних інтересах.