Мене засмучує не те, як брутально міська влада знищує історичну архітектуру. Я надто добре вивчила її естетичні та архітектурні вподобання, і можу вас запевнити – ці три будинки не перші і далеко не останні. Засмучує той факт, що ми, виявляється, «нічого не знали…». Впродовж останнього року акції проти руйнування Андріївського узвозу проходили ледь не щотижня, але на них приходили одні й ті самі двадцять активісток/-ів. Вони ж відвідували громадські слухання і круглі столи та докучали нам запрошеннями на черговий фейсбук-event.
Тим часом Головний архітектор Києва Сергій Целовальник за два місяці до знесення в одному з інтерв’ю сказав, що будинки на Узвозі не мають жодної історичної цінності. Проте ми з превеликим задоволенням переповненою залою Будинку архітекторів плескали в долоні, коли в кінці березня Целовальник модерував на диво іронічну зустріч з велосипедно-пішохідним мером колумбійського міста Богота Енріке Пеньялосою. Почесний колумбійський гість, запрошений міською владою, показував нам фотографії наших тротуарів, ущент забитих припаркованими автомобілями, і критикував спорудження нових автомобільних розв’язок. І весь час поруч з ним на сцені стояв Головний архітектор нашого міста.
Чому лише сьогодні, коли будинки на Узвозі вже знесені, ми так завзято «шаримо» новину? Невже це він, праведний громадянський гнів? Чи може просто стомлене сумління змушує навіщось доводити: я ж проти, я теж засуджую дії міської влади, я – не винна! І хоч не вийшло прийти на акцію протесту, не було змоги поставити свій підпис під петицією, не встигла розібратися в потоці новин і коментарів – я, прошу засвідчити, абсолютно проти. А ще я проти заторів, загазованого міста і зникнення пішохідних зон, просто не можу пересісти з автомобіля на громадський транспорт, почати ходити пішки чи їздити на велосипеді, немає де припаркуватись в центрі міста, і доводиться залишати машину на тротуарі.
Мишка тягнулась, але я не змогла перепостити новину про Узвіз – соромно. Соромно, що я особисто могла дуже багато чого зробити, але не зробила. Весь час ми були надто зайняті тим, що за допомогою соцмереж створювали хибну картину світу, у якій «погані» - це завжди «вони», «донецькі», «Ахметов», «влада», але ні в якому разі не ми, бо ми «навіть нічого не знали». А нас, вічно стомлених і зайнятих, навіть немає сенсу звинувачувати у злочинній бездіяльності. Масовим здриганням мережевого повітря ми вже не раз самі себе покарали і довели, що крім «розшарювання» чолобитних більше ні на що не здатні.
Вже майже десять років я щодня проходжу по Мінській площі на Оболоні. Два роки тому тут з блискавичною швидкістю виросло кілька десятків кіосків, і площа цієї "площі" зменшилась наполовину. Близько року тому залишки простору відгородив до болю знайомого кольору будівельний паркан:: від «площі» лишився тонкий пластиковий коридор між зупинкою маршрутки та підземкою метро. Місяць тому, з огидою відвертаючи погляд від білої вагонки кіоску і зеленого паркана, я підняла голову і побачила моторошно вибиті вікна Будинку побуту «Оболонь». В інтернеті вдалося знайти лише скупе повідомлення КМДА про те, що це всього лиш «реконструкція», а також кілька чуток про те, що на місці «Оболоні» побуту поставлять чергову «свічку». Без сумніву, вже завтра або післязавтра неофункціоналістський Будинок побуту зникне з лиця землі. Але я не зможу тоді написати, що «ми нічого не знали».