У день походу до Молодого на моєму телефоні відкрита вкладка з книгою «Жертвам сниться велика воєнна перемога». У ній Миленко Єрґович підмічає, як дратував німецьких зелених дим сигарет боснійця, що невпинно пробивав екологічно обеззброєний озоновий шар — тоді як люди територій колишньої Югославії снили небесну справедливість із неминучою поразкою ворогів, покладаючись на заступництво тодішніх, здавалося, богів Західного світу у вигляді представників ЄС чи ООН.
Різні війни, міркує Єрґович, ріднять «сподівання на велику воєнну перемогу», якої ніколи не буде. У тому сенсі, що жоден фінал конфлікту не задовольнить інтимну потребу людей у встановленні безпрецедентної справедливості та хірургічно точного покарання, за яким ітиме повернення речей у незайманий стан «до». «Але про це не можна говорити у присутності міністрів та генералів», — міркує автор.
Ми справді могли б не говорити про все це.
Ми могли б активно шерити збори, відмежовуючи мовчанням особисте від першочергового, огидливо скролити випуски телемарафону і про всяк випадок до кінця життя не їсти радянського олівʼє. Могли б утисячне згадати, як українська культура (будь-яка; адже критикувати її означає знецінювати) протидіє ворожим наративам російської пропаганди самим лише фактом існування в місійно-дипломатично-героїчних проявах за кордоном, які (безперечно) невидимим шляхом наближають перемогу.
Та особисто мій мозок відмовляється реагувати на це живими нервовими імпульсами.
Натомість він вмикається, коли на сцену Молодого виходить буцімто донецька перукарка-продавчиня Кася і, розпорошуючи по сцені штучні гвоздички, каже: «Поганих ми вбʼємо. Поганих ми вбили. Залишаться хороші. Тільки хороші. Бо поганих усіх убили. Серед них теж були хороші, ми їх теж убили. Нам так скажуть. Вони хороші, бо в них були діти, в них були руки і ноги, матері та батьки-алкоголіки, або просто батьки, або не було батьків та дітей, а було… Нам так скажуть. І все почнеться знову».
Це відповідь на сакраментальне питання, яку намагаються дати всі клікбейтні заголовки 24 каналу, експерти BBC і конспірологічні відео Арестовича. Задоволення запиту на прогноз, який ми так часто вишукуємо серед диджитальних оракулів («Шойгу зробив заяву», «Стало відомо, що вже за два тижні…») і який головний герой вистави Сергій формулює так: «Що буде?».
Сьогодні ця відповідь чується йому у квітковому магазині, одному з тих незламних ларьків «Квіти24», що продають класичні набори з ведмедиків, кульок і троянд аж до комендантської. За день до цього — у магазині «шагової доступності» з підвищеними цінами на колу. Ще за день до — в острівці «Швидкої перукарні», де завжди діють знижки для пенсіонерів і не прийнято давати чайові.
Та для військового, головного героя вистави (і тексту Максима Курочкіна) це одне й те саме місце. Місце, де три перукарки – продавчині – флористки з гвоздичками – сепаратистки – амбасадорки суржику – патріотки з дітьми – реальні «донецькі» ВПО – макбетівські відьми – плід уяви в момент смерті від прильоту КАБа спілкуються з ним і всіма сторонами його розібраного досвіду десь у незʼясованому місці міського кадастру.
Три перукарки втягують військового і нас у точку, від якої втрачаєш розмежування між удаванням і реальністю. І не просто в банальному значенні змішання побуду й марення — а й у значенні мисленнєвих розривів.
«Це все насправді було», — скаже Сергій побратиму, говорячи про трьох перукарок, одна з яких спершу прикидалась сепаратисткою, питаючи, чого 8 років бомбили її Донбас, а вже згодом десь була касиркою продмагу. «Дєда задвухсотили… Тьому затрьохсотило, — відповідає той. — Ось це насправді. А перукарки твої — то накриває».
Загалом, накриває не більше, ніж діалогом з побратимом — герой на ім’я Модератор за хвилину оголосить його мертвим, і побратим просто зійде зі сцени, аби потім зʼявлятися до Сергія фрагментом внутрішнього діалогу в інших сценах. Не більше й не менше, ніж криє сконструйована реальність будь-якої пропаганди, про яку Ганна Арендт писала, що її перемогою є ототожнення конкретних злочинів і діянь з усім народом, у зіткненні з іншою пропагандою вона дає приблизно наступне:
…коли Сергій після прильоту в окоп і смерті побратима опиняється в полоні десь у так званій ДНР, він починає сперечатися з дочками тутешнього Патріарха, яких грають ті самі три перукарки. У якийсь момент їхні тези про «Киев — мать городов русских» і «подарунок Хрущова» істерично нашаровуються на «у Московії в цей час жаби квакали», викручуючи стереотипи захисних механізмів на максимум з обох сторін.
Цікаво, думаю я, наскільки свідомо у виставі та власне тексті Курочкіна донецькі зібрані з кричуще карикатурних стереотипів про донецьких серед українців (у стилі мемів про «болота»), не залишаючи простору для хоча б документально людського між полюсами ідеологій. Цікаво також, запитую себе, як багато глядачів у залі не сприймають ці полюси як полюси і натомість бачать протистояння праведного з ідіотками.
Найпрекрасніше в цих сценах, міркую далі, вони залишають обидві опції. І навіть більше, адже роблять питання «що мав на увазі автор» просто нецікавим поруч з питанням «що побачив глядач».
Врешті, дрейфуючи між реальностями, які змінюються так само швидко, як ідеологічні погляди перукарок, у фіналі герой отримує воду, яку просив усі надцять останніх сцен, особливо коли повільно помирав після прильоту. Читаючи напис «Зморшинська», він розуміє, що, може, і не сидить у полоні в «стереотипних донецьких». Може, ніякого Соловйова, підвалу, матері «городов русскіх» і не було — як, можливо, не було і перукарні, яка перетворилася на магазин, який перетворився на квітковий ларьок. Може, всі хороші вбили всіх поганих і залишилися тільки хороші. Може, серед поганих теж були хороші, яких теж убили, і вже ніхто не питає, а чому ж ви вбивали, адже ви хороші, а ці погані, вони тільки зовнішньо погані, а насправді глибоко всередині теж хороші. Може, настала та сама воєнна перемога.
Чому це дрейфування між варіантами кошмару видається лякаюче логічним?
Ми живемо так, що не маємо часу осмислити абсурд, який з нами відбувається, скаже на пресконференції Максим Курочкін (або щось таке — цитата неточна). А його Модератор спробує пояснити: «Просто було так, як було, а потім стало інакше…». «Сьогодні ухилянти всіх сортів, а завтра дорогоцінний людський потенціал майбутньої України», — продовжать перелічувати три перукарки. І ось уже ми бачимо трьох сепаратистських дочок як богинь поточної перемоги, ще якоїсь і прийдешньої, а з пляшок негазованої, як з відкоркованого шампанського, починають сочитися святкові бризки, окреслюючи черговий розрив з реальністю, де хтось хоче «просто перестать стрелять».
На кошти проєкту міжнародної організації IREX, програми якої суттєво скоротили через рішення популіста Трампа прикрити найбільшого донора нашого громадського сектору USAID, український драматург і військовий Максим Курочкін пише текст, незалежна режисерська постановка якого, зіграна раніше в Києві, Дніпрі та Одесі, переходить на постійну сцену Молодого. По суті, так стається тільки завдяки скандальному відкриттю кримінального провадження за статтею 153 Кримінального кодексу України (сексуальне насильство) на колишнього худрука після активних протестів навесні 2025-го, спровокованих історією студентки КНУТКіТ.
Це перша з 2022-го вистава театру, де говорять про війну під час війни. І перша вистава, якою колектив публічно збирає на потреби війська.
Останнім часом мені подобається виписувати все через такі газетні натграфи. Можливо — аж занадто. Але видається, що саме так (принаймні для мене) речі, які давно втратили право важити під час катастроф — як-от поезія чи театр, — повертають собі змістотворчу здатність через відмову від лицемірної амбіції забуття.
Чи варто знати ці речі людям, які йдуть на премʼєру в Молодий?
Залежить від того, чи варто їм також знати, що гуакамоле не хочеться їсти на фронті, що жінки часто розлучаються з військовими через брак уваги, попри всю таблоїдну героїзацію війська, що «економічний фронт», «переможці міжнародних фестивалів» та «ухилянти» у стейтментах політиків — часто означення одних і тих самих людей.
У відповіді на питання «Що буде?» принципове уточнення «З ким?».
«Кажи “зі мною”, — підказує перукарка. — І ніхто не до*беться».