Українським читачам Канг відома насамперед завдяки «Вегетаріанці» – роману про домогосподарку Джінг-хай, яка бачить жаскі сни про закривавлені туші і одного дня вирішує припинити їсти м’ясо. Дописувачка The New York Times Порочиста Хакпур протиставляє «Вегетаріанку» типовим романам на цю тему, герої яких сягають просвітлення і знаходять гармонію у новій філософії. Тут немає жодного просвітлення, немає навіть любові, до себе чи інших. Як стверджує сама Канг, це текст про протест і чекання відповіді – можливо, тому він такий некомфортний. Адже відповідь так і не прозвучить.
«Вегетаріанка» складається з трьох розділів, які в оригіналі виходили окремими зшитками: від імені чоловіка Джінг-хай, від її свояка (обидві чоловічі частини пов’язані із насильством), і, нарешті, від сестри персонажки. Сама ж вегетаріанка не має голосу, вона лишається виколотою точкою, зникомою та невловною. Єдиний епізод, в якому ми чуємо її слова, – це оповідь про сон. Однак і в цій сцені чоловік постійно перепиняє дружину запитаннями: «Що ти, в біса, верзеш?», «Ти збожеволіла?», «Що це ти, в дідька, надумала?».
Коли Джінг-хай відмовляється дотримуватися звичних правил, агресія у родині наростає. В одному з інтерв’ю авторка пояснила, що на її батьківщині рідше їдять м’ясо, ніж у Європі або Штатах, і основою меню є тофу, боби та овочі: «Корейці зазвичай не заявляють, що вони вегетаріанці, навіть якщо так і є, просто тому, що вони можуть уникати м’яса, адже навіть коли подають м’ясо, на столі повно овочів». Тож заява про вегетаріанство – це свідома позиція, спосіб не просто дистанціюватися від насильства, а й означити протест. Умовний код, який для нас, західних читачів, звучить не так виклично, як для співвітчизників Канг.
У «Вегетаріанці» герої діляться на конформістів, аб’юзерів і тих, хто чинить їм мовчазний спротив. Коріння цього поділу варто шукати в історії окупації Кореї: коли не можеш збройно протистояти агресору, лишається намагатися зберегти гідність через мовчазне непідкорення. Так, коли батько персонажки, ветеран В’єтнамської війни, силою годує доньку свининою, Джінг-хай ріже собі зап’ясток ножем для фруктів. Фрукти, м’ясо, насильство – виникає спокуса побачити тут насамперед біблійний сюжет про Каїна та Авеля чи бодай жертвопринесення Ісаака. Однак ключ нам дає сама авторка, зізнавшись, що одним з головних претекстів для неї був рядок з вірша корейського модерніста Лі Санга: «Я вважаю, що люди повинні бути рослинами».
Домогосподарка вирішує врізати собі руку, а потім перетворитися на дерево, і цей її жест – спроба опанувати власне тіло, а не втратити його. Дереву не потрібна їжа, тільки сонце, дерево може існувати поза спільнотою, дерево стійке і повільне – в цій повільності проявляється характер. Відкидаючи людське, Джінг-хай ніби наближається до тієї частини себе, яку «годі знищити», за словами самої Канг. Втім, родина не готова прийняти такого перетворення (так, слово тут невипадкове), тож позбувається власної дружини й доньки. Хан часто порівнюють із Францом Кафкою, однак я тут бачу паралель з іще однією нобеліаткою – Ольгою Токарчук. Для обох письменниць жінка ближча до природи, інтуїтивніша, вітальніша. Саме жінка вміє зосереджувати на дрібницях, які утворюють тканину життя. А головне, вона значно тілесніша за чоловіка.
Вся оповідь розгортається навколо тіла героїні і його трансформацій. Для інших тіло Джінг-хай є справою не приватною, а спільною. Це власність сім’ї, місце бойових дій і конкуренції, плацдарм, на який наступають члени родини. Наприклад, коли свояк розписує її шкіру квітами, це не так акт творення, як спроба привласнення, об’єктивізації, а згодом і насильства. Роман стає полем битви героїні з оточенням за власну тілесність. Цікаво, що сама Хан написала «Вегетаріанку» від руки, і через напруження суглоби її пальців так запалилися, що наступні два роки авторці довелося стукати ручкою по клавіатурі замість того, аби друкувати. Відчувати світ пучками, платити болем за створене і обстояне – ось що важить Канг.
В книжці «Людські вчинки» події розгортаються у Кванджу, рідному місті письменниці, що його вона залишила дев’ятирічною. У 1980-му там відбулося антиурядове повстання, жорстоко придушене владою. За різними оцінками, кількість жертв коливається від кількохсот до 2000 осіб. Підліткою Хан натрапила на альбом із репортажними світлинами, на яких були зафіксовані і людська жорстокість, і вияви солідарності після різанини: «Пам’ятаю надзвичайно довгу чергу людей, які хотіли здати кров для поранених після масового розстрілу». Поруч із цим Хан описує обличчя жінки, посічене багнетами. Як зберегти гідність у ситуації екзистенційного випробування? Іноді єдиний шлях – зречення власної природи і перетворення на рослину (привіт від «Метаморфоз» Овідія, де Дафна, переслідувана Аполлоном, добровільно стає лавром).
В одному з епізодів роману «Людські вчинки» також є рослинний мотив. Персонаж, що шукає свого мертвого друга, серед тіл бачить убитого, чиї пальці так роздулися, що нагадують бульби імбиря. Так, жаский образ, але водночас символ повернення до землі і під землю, злиття з основою всього живого.
В іншому тексті Канг, новелі «Плід моєї жінки», героїня перетворюється на рослину, і чоловік саджає її у горщик. Коли та в’яне, він цікавиться: чи варто чекати цвіту наступної весни? Такий ужитковий погляд на дружину як функцію – повторюваний мотив у творах нобеліатки. Жінки стають рослинами, аби повернути собі себе і водночас відсторонитися від чоловіків, схильних до жорстокості. Хан зазначає, що в її романах героїні «мовчки кричать», однак оповідь не зводиться суто до протистояння статей. Радше ідеться про насильство і протест як окремі ідеї.
Ще одна постійна тема її творів – втрата, яка ніколи не минає, з якою ти співіснуєш роками, навіть цього не усвідомлюючи. Так у романі «Біла книга» ідеться про старшу сестру Хан, яка померла через кілька годин після народження. В одному з інтерв’ю авторка зізналася, що якби сестра вижила, її самої могло б і не бути. Думка, що ти займаєш чиєсь місце, провина зацілілої повторюється і у вже згаданому тексті «Людські вчинки». Я тут, бо хтось загинув – дуже некомфортна ідея. Однак, можливо, саме українці здатні її зрозуміти якнайкраще.
Хан Канг викладає творче письмо і походить із родини романіста Хан Сон-вана. Однак прямо зізнається, що інші види мистецтва важать для неї не менше за літературу. Головна героїня «Вегетаріанки» – художниця, а сама Хан, працюючи над другою частиною, спостерігала за роботою відеографа. Тобто така оптика очевидно близька письменниці. Вже згадана «Біла книга» – подорож, якій міг би позаздрити Мішель Пастуро, експерт з історичної семантики кольорів. Починаючи роботу над романом, Хан склала список речей, з якими в неї асоціюється білий: сіль, сніг, Місяць, рис, дитяча пелюшка, – і вони стали основою для окремих оповідей. Тут варто згадати, що в корейській культурі білий – колір смерті, тож навіть не знаючи біографії самої Канг, нескладно здогадатися, яка тема є провідною. До слова, про переліки: у критичних статтях часто проводять паралель із каталогами Борхеса. Однак мені на думку радше спадає Ґ. К. Зебальд із романом «Аустерліц»: обоє авторів працюють із фрагментарними зображеннями, непрямим поглядом на речі, темами витіснення болючих спогадів, збереження артефактів і пам’яті місця.
Романи Хан стримані, лаконічні, стиль підкреслено недекоративний, але дуже поетичний. Нобеліатка зізнавалася, що на першому курсі писала і вірші, і прозу – причому проза вимагала відчутно більше часу. Пісні, мовчання, виразні паузи – все це значущі елементи її поетики. При цьому мовчання може важити навіть більше, ніж вимовлене слово. Так у романі «Уроки грецької» героїня втрачає мову, тоді як її викладач губить зір. І це не так іронізування з образу Гомера, як неможливість омовити болюче, попри те, що «наші голоси найчіткіше чути в найчорнішій темряві». Канг точно не випадає називати оптимістичною авторкою: як зазначає критик Кім Бйон-ік, від перших збірок оповідань Хан зосереджувалася не на гуморі, як її однолітки-дебютанти, а на темі страждання.
Ханова агентка Лоренс Лалуйо називає нобеліатку візіонеркою, тонкою і глибокою. Однак мені здається, що Кан, навпаки, зосереджена на пам’ятанні, проростанні у минуле. Її хвилює не так, куди саме ми прямуємо, як загалом людська особистість, в якій парадоксально поєднуються жорстокість і самопожертва. Там де ми, європейські читачі, звикли бачити голосний бунт проти наділеного владою агресора, нобеліатка пропонує тихий спротив. Герої замовкають, та не втрачають внутрішньої сили.
На відміну від Томаса Пінчона, Хан Канг не зачиняється у маєтку, відмовляючись від інтерв’ю. Втім, «одна з найглибших і найвправніших письменниць сучасності», за висловом романістки Дебори Леві, воліє зосереджуватися на творчості, а не промоції власних книжок. Так у розмові з Deutsche Welle письменниця на запитання щодо популярності, набутої після Міжнародної Букерівської премії, зізналася, що радо втекла б назад до свого столу, спокійного куточка, де можна писати. Що ж, найближчий рік їй це навряд чи вдасться.