Українським читачам Канг відома насамперед завдяки «Вегетаріанці» — роману про домогосподарку Джінг-хай, яка бачить жаскі сни про закривавлені туші й одного дня вирішує припинити їсти м’ясо. Дописувачка The New York Times Порочиста Хакпур протиставляє «Вегетаріанку» типовим романам на цю тему, герої яких сягають просвітлення і знаходять гармонію в новій філософії. Тут немає жодного просвітлення, немає навіть любові, до себе чи інших. Як стверджує сама Канг, це текст про протест і чекання відповіді — можливо, тому він такий некомфортний. Адже відповідь так і не прозвучить.
«Вегетаріанка» складається з трьох розділів, які в оригіналі виходили окремими зшитками: від імені чоловіка Джінг-хай, від її свояка (обидві чоловічі частини пов’язані з насильством) і, нарешті, від сестри персонажки. Сама ж вегетаріанка не має голосу, вона лишається виколотою точкою, зникомою та невловною. Єдиний епізод, у якому ми чуємо її слова, — це оповідь про сон. Однак і в цій сцені чоловік постійно перепиняє дружину запитаннями: «Що ти, в біса, верзеш?», «Ти збожеволіла?», «Що це ти, в дідька, надумала?».
Коли Джінг-хай відмовляється дотримуватися звичних правил, агресія в родині наростає. В одному інтерв’ю авторка пояснила, що на її батьківщині рідше їдять м’ясо, ніж у Європі або Штатах, і основою меню є тофу, боби й овочі: «Корейці зазвичай не заявляють, що вони вегетаріанці, навіть якщо так і є, просто тому, що вони можуть уникати м’яса, адже навіть коли подають м’ясо, на столі повно овочів». Тож заява про вегетаріанство — це свідома позиція, спосіб не просто дистанціюватися від насильства, а й означити протест. Умовний код, який для нас, західних читачів, звучить не так виклично, як для співвітчизників Канг.
У «Вегетаріанці» герої діляться на конформістів, аб’юзерів і тих, хто чинить їм мовчазний спротив. Коріння цього поділу варто шукати в історії окупації Кореї: коли не можеш збройно протистояти агресору, лишається намагатися зберегти гідність через мовчазне непідкорення. Так, коли батько персонажки, ветеран В’єтнамської війни, силою годує доньку свининою, Джінг-хай ріже собі зап’ясток ножем для фруктів. Фрукти, м’ясо, насильство — виникає спокуса побачити тут насамперед біблійний сюжет про Каїна та Авеля чи бодай жертвопринесення Ісаака. Однак ключ нам дає сама авторка, зізнавшись, що одним з головних претекстів для неї був рядок з вірша корейського модерніста Лі Санга: «Я вважаю, що люди повинні бути рослинами».
Домогосподарка вирішує врізати собі руку, а потім перетворитися на дерево, і цей її жест — спроба опанувати власне тіло, а не втратити його. Дереву не потрібна їжа, тільки сонце, дерево може існувати поза спільнотою, дерево стійке й повільне — у цій повільності проявляється характер. Відкидаючи людське, Джінг-хай ніби наближається до тієї частини себе, яку «годі знищити», за словами самої Канг. Утім родина не готова прийняти такого перетворення (так, слово тут невипадкове), тож позбувається власної дружини й доньки. Хан часто порівнюють із Францом Кафкою, однак я тут бачу паралель з іще однією нобеліаткою — Ольгою Токарчук. Для обох письменниць жінка ближча до природи, інтуїтивніша, вітальніша. Саме жінка вміє зосереджувати на дрібницях, які утворюють тканину життя. А головне, вона значно тілесніша за чоловіка.
Уся оповідь розгортається навколо тіла героїні та його трансформацій. Для інших тіло Джінг-хай є справою не приватною, а спільною. Це власність сім’ї, місце бойових дій і конкуренції, плацдарм, на який наступають члени родини. Наприклад, коли свояк розписує її шкіру квітами, це не так акт творення, як спроба привласнення, об’єктивізації, а згодом і насильства. Роман стає полем битви героїні з оточенням за власну тілесність. Цікаво, що сама Хан написала «Вегетаріанку» від руки, і через напруження суглоби її пальців так запалилися, що наступні два роки авторці довелося стукати ручкою по клавіатурі замість того, щоб друкувати. Відчувати світ пучками, платити болем за створене і обстояне — ось що важить Канг.
У книжці «Людські вчинки» події розгортаються у Кванджу, рідному місті письменниці, що його вона залишила дев’ятирічною. У 1980-му там відбулося антиурядове повстання, жорстоко придушене владою. За різними оцінками, кількість жертв коливається від кількохсот до 2000 осіб. Підліткою Хан натрапила на альбом з репортажними світлинами, на яких були зафіксовані і людська жорстокість, і вияви солідарності після різанини: «Пам’ятаю надзвичайно довгу чергу людей, які хотіли здати кров для поранених після масового розстрілу». Поруч із цим Хан описує обличчя жінки, посічене багнетами. Як зберегти гідність у ситуації екзистенційного випробування? Іноді єдиний шлях — зречення власної природи і перетворення на рослину (привіт від «Метаморфоз» Овідія, де Дафна, переслідувана Аполлоном, добровільно стає лавром).
В одному епізоді роману «Людські вчинки» також є рослинний мотив. Персонаж, що шукає свого мертвого друга, серед тіл бачить убитого, чиї пальці так роздулися, що нагадують бульби імбиру. Так, жаский образ, але водночас символ повернення до землі й під землю, злиття з основою всього живого.
В іншому тексті Канг, новелі «Плід моєї жінки», героїня перетворюється на рослину — і чоловік саджає її у горщик. Коли та в’яне, він цікавиться: чи варто чекати цвіту наступної весни? Такий ужитковий погляд на дружину як функцію – повторюваний мотив у творах нобеліатки. Жінки стають рослинами, аби повернути собі себе й водночас відсторонитися від чоловіків, схильних до жорстокості. Хан зазначає, що в її романах героїні «мовчки кричать», однак оповідь не зводиться суто до протистояння статей. Радше ідеться про насильство і протест як окремі ідеї.
Ще одна постійна тема її творів — втрата, яка ніколи не минає, з якою ти співіснуєш роками, навіть цього не усвідомлюючи. Так у романі «Біла книга» ідеться про старшу сестру Хан, яка померла через кілька годин після народження. В одному інтерв’ю авторка зізналася, що якби сестра вижила, її самої могло б і не бути. Думка, що ти займаєш чиєсь місце, провина зацілілої повторюється й у вже згаданому тексті «Людські вчинки». Я тут, бо хтось загинув — дуже некомфортна ідея. Однак, можливо, саме українці здатні зрозуміти її якнайкраще.
Хан Канг викладає творче письмо і походить з родини романіста Хан Сон-вана. Однак прямо зізнається, що інші види мистецтва важать для неї не менше за літературу. Головна героїня «Вегетаріанки» — художниця, а сама Хан, працюючи над другою частиною, спостерігала за роботою відеографа. Тобто така оптика очевидно близька письменниці. Уже згадана «Біла книга» — подорож, якій міг би позаздрити Мішель Пастуро, експерт з історичної семантики кольорів. Починаючи роботу над романом, Хан склала список речей, з якими в неї асоціюється білий: сіль, сніг, Місяць, рис, дитяча пелюшка, — і вони стали основою для окремих оповідей. Тут варто згадати, що в корейській культурі білий — колір смерті, тож навіть не знаючи біографії самої Канг, нескладно здогадатися, яка тема є провідною. До слова, про переліки: у критичних статтях часто проводять паралель з каталогами Борхеса. Однак мені на думку радше спадає В.Г. Зебальд з романом «Аустерліц»: обоє авторів працюють із фрагментарними зображеннями, непрямим поглядом на речі, темами витіснення болючих спогадів, збереження артефактів і пам’яті місця.
Романи Хан стримані, лаконічні, стиль підкреслено недекоративний, але дуже поетичний. Нобеліатка зізнавалася, що на першому курсі писала і вірші, і прозу — причому проза вимагала відчутно більше часу. Пісні, мовчання, виразні паузи — усе це значущі елементи її поетики. При цьому мовчання може важити навіть більше, ніж вимовлене слово. У романі «Уроки грецької» героїня втрачає мову, тоді як її викладач — зір. І це не так іронізування з образу Гомера, як неможливість омовити болюче, попри те, що «наші голоси найчіткіше чути в найчорнішій темряві». Канг точно не випадає називати оптимістичною авторкою: як зазначає критик Кім Бйон-ік, від перших збірок оповідань Хан зосереджувалася не на гуморі, як її однолітки-дебютанти, а на темі страждання.
Ханова агентка Лоренс Лалуйо називає нобеліатку візіонеркою, тонкою і глибокою. Однак мені здається, що Кан, навпаки, зосереджена на пам’ятанні, проростанні в минуле. Її хвилює не так, куди саме ми прямуємо, як загалом людська особистість, у якій парадоксально поєднуються жорстокість і самопожертва. Там, де ми, європейські читачі, звикли бачити голосний бунт проти наділеного владою агресора, нобеліатка пропонує тихий спротив. Герої замовкають, та не втрачають внутрішньої сили.
На відміну від Томаса Пінчона, Хан Канг не зачиняється в маєтку, відмовляючись від інтерв’ю. Утім «одна з найглибших і найвправніших письменниць сучасності», за висловом романістки Дебори Леві, воліє зосереджуватися на творчості, а не промоції власних книжок. У розмові з Deutsche Welle письменниця на запитання про популярність, набуту після Міжнародної Букерівської премії, зізналася, що радо втекла б назад до свого столу, спокійного куточка, де можна писати. Що ж, протягом найближчого року їй це навряд чи вдасться.