«Гетьманщина — це держава, створена генералами під час війни»
Розкажіть про книжку, з якою ви отримали відзнаку Міжнародної премії імені Франка. Чим вона особлива, яку мету ви ставили на початку дослідження?
Книжка «Козацький Марс» є своєрідним підсумком моїх досліджень історії Гетьманщини та козацької революції.
Мої попередні книги також мали резонанс, зокрема нещодавня «Кулінарна мандрівка в Гетьманщину», у якій йдеться про гастрономічну історію козацької України. Сьогодні історія харчування та гастрономії дуже популярна тема. Хоча книжка написана в публіцистичному стилі, вона також має наукову цінність, оскільки зберігає науковий апарат, посилання й
постановку проблем у прагненні реконструювати ту частину матеріальної культури Гетьманщини, про яку майже не писали. Але у книжці «Козацький Марс» йдеться про серйозніші речі: це не просто військова історія Гетьманщини, про яку вже написано чимало.
Гетьманщина була структурована для воєнних потреб і в цьому сенсі до певної міри була унікальним державним утворенням на карті ранньомодерної Європи, адже майже не мала аналогів у європейській історії. Моя мета полягала в тому, щоб розглянути, як ця держава, що виникла внаслідок Козацької революції середини XVII століття, у принципі функціонувала.
Це була доба мілітарної, або ж порохової революції, коли поширення вогнепальної зброї призвело до появи нових методів ведення війни, що торкалися не лише тактики, але й стратегії. Це була епоха професіоналізації військової справи, нових технологій, великих армій і тривалих воєн, які вели не сезонно чи локально, а на величезних територіях, із залученням великих мас озброєних людей. Війна ставала не лише мистецтвом, але й наукою. Якщо раніше військова справа була монополією рицарських еліт, то тепер великого значення набули найманці та професійні військові, незалежно від соціального походження.
Зміни у військовій сфері вплинули на держави й політичний устрій країн, кожна з яких прагнула мати найсучасніші військові інститути й армії, аби захистити або утвердити своє панування. На початку Гетьманат, як мілітарно структурована політична одиниця, мав добрі шанси боротися за свою суб'єктність і суверенітет. Я спробував через дослідницьку рамку Мілітарної революції подивитися, як політична й військова еліта Гетьманщини відповідала на виклики цієї епохи. Завоювати владу і збудувати державу завжди складно, а в умовах інтенсивних і динамічних змін Мілітарної революції особливо.
Отже, я намагався дослідити, як військовий фактор впливав на політичну історію Гетьманщини. Раніше наші історики цього не робили, хоча сама концепція Мілітарної революції з'явилася ще в середині XX століття. Наші дослідники знали про неї, писали як про загальне тло, на якому розвивалася Гетьманщина, але системної спроби прочитати її крізь призму Мілітарної революції ніхто не робив.
Ви говорите про значення Мілітарної революції для різних держав ранньомодерного світу. У чому тут унікальне місце Гетьманщини?
Ми говоримо про державу, створену генералами під час війни. До повстання Хмельницького, по суті, козаки були найманцями на службі Речі Посполитої, частиною коронної армії (професійні військові). Їхня еліта, зокрема, виросла з війська, і основні організаційні форми було запозичено для створення територіальної держави, якою стала Гетьманщина.
Проте перед цією кастою генералів постала дуже серйозна проблема: їм потрібно було організувати саме територіальну державу. Це передбачало наявність цивільної адміністрації, керування фінансовою сферою, судочинство, збір податків, тобто всі ті практики, які були далекими від них, бо вони зналися лише на війні. Як і кожна еліта, яка не лише здобула владу, але й прагнула її утримати, вони мали визначитися зі своєю візією майбутнього. Іншими словами, їм треба було вирішити, яку державу вони будують і яким вони бачать це суспільство.
Особливістю було й те, що повстання Хмельницького — це не просто чергове повстання козаків, не задоволених своїм становищем у Речі Посполитій. Вони претендували на права, рівні зі шляхтою, прагнули стати рицарським станом з привілеями, мати доступ до легальної політичної влади, зокрема: до парламенту, Сейму, виборів короля, ухвалення законів тощо. Ці політичні вимоги стояли на першому місці. Успіх повстання охопив значну частину України, створив передумови для козацької автономії. Річ Посполита просто не мала іншого виходу в цій ситуації. Коронна армія була тричі розгромлена повстанцями, двічі залишалася без армії, без командирів, без міністрів оборони. У цей час помер король Речі Посполитої Владислав IV — це занурило державу в глибоку політичну кризу.
Оскільки повстання стало масовим, до нього долучилися частина руської шляхти (яка підтримала козаків), а також православне духовенство, Київська православна митрополія, міщани та селяни. Ці групи тією чи іншою мірою стали джерелом нових кадрів для верхівки козацької старшини. Якщо раніше старшинська еліта складалася переважно з реєстрової старшини, то тепер вона поповнилася новими людьми, і знадобився час, щоб ця спільнота стала відносно гомогенною. Це був процес, під час якого все перетравлювалося і переплавлялося в спільноту, яка себе вважала елітою, мала спільні погляди на майбутнє, виробила свою політичну культуру тощо. На це знадобився час. Процес супроводжувався серйозною внутрішньою боротьбою, оскільки середовище було дуже різноманітним. Цей період ми називаємо Руїною.
Це призвело до наступного етапу Козацької революції, яка поступово переросла, по-перше, у війну за суверенітет. Козацька політія з певного часу вже не хотіла залишатися в статусі автономії у складі Речі Посполитої. Війна за суверенітет з Річчю Посполитою стала затяжною та виснажливою. Лише за життя Богдана Хмельницького, першого керівника цієї держави, вона тривала 10 років. Ця війна дуже виснажила як Річ Посполиту, так і Гетьманщину. Після смерті Хмельницького загострилися внутрішні суперечності в політичній верхівці старшинського класу, що фактично призвели до перетворення Козацької революції на внутрішню громадянську війну.
До речі, цей алгоритм не унікальний для української історії. Паралельно відбувалися події революцій в Англії та Нідерландах. Особливо в Англії, де можна знайти помітні аналогії до української ситуації. Політичні революції, які не були соціально-економічними за своєю природою, приводять до переформатування політичної моделі країни. У таких випадках навіть серед спільноти революціонерів, які намагаються змінити існуючу владу, виникають конфлікти. Вони борються між собою за владу, за сфери впливу і можуть мати трохи різні політичні погляди, що було і в Англії, і в Україні. У книжці, на мою думку, стає зрозуміліше, чому так сталося і чому ця Руїна настала. Над цим питанням історики давно думають й активно дискутують. Я спробував показати, що саме процес складання і злиття старшини в єдину, відносно однорідну спільноту політичного класу, а також необхідність цієї військової за своїм походженням спільноти відповідати на виклики часу і ставати політиками в широкому розумінні значною мірою вплинули на політичну історію Гетьманщини. Адже держава не могла залишатися армією-державою далі. Подібні прецеденти в історії були, але такі держави зазвичай довго не існували. Це були завойовницькі імперії, створені кочовими народами, які рухалися просторами Євразії, але рідко перетворювалися на стабільні територіальні держави. Якщо це і відбувалося, то вимагало дуже серйозних змін.
Отже, моя книжка поєднала в собі аналіз мілітарних інститутів і їхнього впливу на політичні інститути і, навпаки, як кристалізація політичних і державних інститутів Гетьманщини впливала на розвиток армії козацького Гетьманату.
«Як би ми не мріяли про "кінець історії", війна досі залишається ключем до вирішення стосунків між державами й народами»
Скільки часу тривала робота над цією книгою? Оскільки це підсумкова праця, очевидно, що вона зайняла не один рік, і не два, і навіть не десять.
Коли я взявся за цю задачу, я не ставив собі за мету зробити підсумкове дослідження чи думати про конкретний обсяг книги. Учений зазвичай не думає про це на початку свого шляху. Він не знає наперед, куди його приведе дослідження. Важливим моментом стало те, що після публікації моєї першої книги («Лицарі другого сорту: Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726 рр.». — Авт.), яка була присвячена історії найманого війська, я усвідомив одну важливу річ: хоча книга охоплювала не весь період існування найманства в козацькій державі, вона стосувалася найбільш динамічного і значущого періоду — від зародження найманого війська до його розквіту та поступового занепаду. Тоді стало зрозумілим те, що Гетьманщині не вдалося створити постійну професійну армію, і в цій книзі я спробував пояснити, чому це сталося. Це був дуже важливий сигнал.
Найуспішніші європейські держави протягом XVII–XVIII століть прагнули створити професійну армію, а не станові ополчення чи лицарські війська, яких уже ніхто не використовував. У контексті змін у мілітарній сфері вони відходили в минуле, стаючи пережитком. Війни в Європі вели вже не лицарські армії — на арену вийшли професійні, часто композитні, складені з різних елементів армії. Ті держави, яким вдалося перейти на професійні військові рейки, як мінімум зберігали свою суб'єктність, а як максимум могли боротися за лідерство.
Я вирішив, що для відповіді на питання, чому Гетьманщині не вдалося під час Мілітарної революції досягнути успіхів, яких досягли Нідерланди, Франція, Пруссія чи Росія, необхідно використати певний набір критеріїв, аналогічний до того, що застосовують історики, які працюють у межах концепції Мілітарної революції. Отже, я пішов за стандартною структурою, аналізуючи масив інформації.
У книзі є кілька розділів, кожен з яких міг би стати окремою монографією чи дисертацією. У більшості випадків це лише «вступ до теми»: розділи не вичерпують усіх аспектів питання, і я свідомо розумів, що інші дослідники можуть перепрочитати після мене ці теми і дійти до інших висновків. Це нормально, так працює наука. Якби я мав ґрунтовні історичні дослідження, які добре описували, наприклад, розвиток артилерії, технологій, військової логістики чи освіти, я витратив би менше часу на архіви. В архівах ти знаходиш цифровий матеріал, ревізії, статистику, цифри, бо без цього військова історія не живе. Ти вивчаєш історію військових конфліктів і оцінюєш ефективність або неефективність армії. Якби це все було досліджено до мене, я міг би просто обкластися книжками, прочитати їх, дещо оновити, щось нове знайти в архівах і написати синтезу.
Оскільки відповідь на таке глобальне питання, яке я поставив перед собою, передбачає універсальне розв'язання складних процесів, таких як переплетення військової та державної сюжетних ліній, то такої можливості я не мав через наявність багатьох невивчених тем в історіографії. Це не те що білі плями, скоріше недостатньо глибоко досліджені сюжети. Тому мені довелося виконувати подвійну роль: займатися конкретно історичними дослідженнями, що вимагало накопичення матеріалу протягом багатьох років.
Річ у тому, що навіть зовнішньо джерела XVIII і XVII століть мають інакший вигляд. Тексти написані різними буквами, зокрема скорописом, і різними мовами — польською, старопольською, латиною, старомосковською. Це не робиться за один день, навіть коли досліджуєш дуже локальні та прикладні проблеми. Через це на дослідження пішло майже 18 років. Збір матеріалу й аналіз проміжних результатів, розв'язання вузлових проблем зайняли багато часу.
Найбільше часу забрало дослідження, присвячене самому козацькому ополченню: від його успішної фази на початку Хмельниччини, коли воно було основою армії, до поступового ослаблення, коли виявилися риси, притаманні всім становим військам. Поступово козацьке ополчення втратило свої бойові якості й стало маргінальним у військовому плані. Це був найбільший і найважчий розділ.
Таким чином, книжка збиралася по частинах, а сам текст, як синтеза, був написаний за рік-півтора. Вирішальна фаза написання збіглася з початком повномасштабної війни. Я ніколи не думав, що моя робота історика, присвячена проблемам військового і політичного будівництва, які здавалися далекими від сучасності, стане настільки актуальною. Адже держава сильно змінилася, як і військова справа, зокрема на рівні військових технологій. Проте моя книга відповідає на питання про мілітарну спроможність держави та її еліти захищати себе і свою суб'єктність. Це питання, з яким ми зіштовхуємося зараз, є досвідом наших предків, що жили триста років тому на цій самій землі.
Це був справжній виклик, особливо враховуючи події першого місяця повномасштабного вторгнення. Такі порогові ситуації завжди мобілізували мене, додавали сил і натхнення, щоб швидше дописати частини книги, які стосувалися висновків і синтетичного осмислення досвіду Гетьманщини — головного предмета дослідження. Книга таким чином отримала свою особливу долю, адже писалася 18 років, але стала актуальною в нинішніх умовах.
Написання тому обсягом понад 900 сторінок не було спробою відповісти на злободенні питання, хоча в науці є тексти, що пишуться швидко й актуалізуються під впливом обставин. Проте така робота потребує часу. Тому цей збіг обставин має певний фатальний характер. Мені буде цікаво побачити реакцію спільноти, колег, почути конструктивну критику тієї синтези, яку я представив у книзі. Війна триває, і я переконаний, що ця тематика ще довго залишатиметься в полі інтересу як гуманітаріїв, так і суспільства в цілому.
Якою тоді була роль армії, війни та військової справи в міжнародному житті?
Ми повинні усвідомлювати, що, як би ми не мріяли про «кінець історії», як би не переконував нас у цьому Френсіс Фукуяма у своїй відомій книзі, війна та військові інструменти досі залишаються ключовими у вирішенні стосунків між державами й народами. У ранньомодерний період це було ще очевидніше. Дипломатія та економічні війни ще не досягли того рівня, щоб змінювати кордони та сфери впливу, як це сталося пізніше. На той час тільки війна визначала лідерство держав або їхній перехід до статусу аутсайдерів. Тому, завершивши книгу про наймане військо, я зрозумів, що цей проєкт у Гетьманщині не вдався.
Н мою думку, це було однією з причин поступової втрати суверенітету Гетьманщини. Анексіоністська політика Московії, інтеграційна політика, яка поступово реалізовувалася спочатку в XVII столітті, а потім посилилася у XVIII столітті, змусила нас визнати: Гетьманщина не змогла захистити свій суверенітет військовим шляхом. У мене виникло питання: «Чому це сталося?».
Я усвідомив, що річ не лише в тому, що не вдалося створити найману армію. Постало глобальніше питання: «Чи сприяла цьому структура самої держави? Чи мала вона ресурси й потенціал для цього? Що про це думали еліти?». Я бачу, що вони намагалися здійснити реформи, робили спроби змін, але це вимагало глибшого дослідження, ніж просто аналіз невдалого проєкту найманого війська. Не можна сказати, що цей проєкт був зовсім невдалим — він просто не став трендом. Це теж був важливий сигнал: потрібно було глибше дослідити інші складові гетьманської армії.
Передусім потрібно було переосмислити еволюцію козацького війська, козацького ополчення, яке залишалося офіційно ядром як військової, так і політичної системи держави. Козацтво було провідним рицарським станом, який мав політичні права, підвищений соціальний статус і був головним бенефіціаром економічних ресурсів і державних інститутів. Моя задача полягала в тому, щоб зробити повне оновлення досліджень головних мілітарних інститутів Гетьманщини, зʼясувавши, як функціонували військові фінанси, мобілізація, військове право і законодавство; як розвивалися або не розвивалися нові технологічні тренди, що виникли протягом Мілітарної революції, такі як нові фортифікаційні системи. Чи був обіг військової літератури? Чи наші полководці були в курсі новітніх військових трендів?
Однак як я вже казав, досліджувати мілітарні інститути у відриві від політичної сфери, від змін у свідомості еліти, від процесів формування еліти було неможливо. Тому мені довелося заглибитися в багато сфер, які, на перший погляд, не стосуються суто військової історії. Додайте до цього величезну кількість архівних матеріалів з різних країн: Польщі, Росії, України. Я використав документи з близько 10 архівних установ. Для XVII століття документів досить багато, але для XVIII століття їх значно більше.
«Історикам неможливо заборонити переписувати історію — це те саме, що заборонити художникам або музикантам створювати нові твори»
Сьогодні через повномасштабне вторгнення ми по-іншому дивимося на події української історії. Як ви вважаєте, чи змінюється нині бачення ролі козаків, Гетьманщини в історії ранньомодерного часу?
Я думаю, що тепер наше суспільство краще розуміє те, чому історія постійно переписується. Вона змінюється тому, що ми зіштовхуємося з новими викликами і хочемо черпати досвід з історії, щоб зрозуміти, як наші попередники діяли в схожих ситуаціях, які помилки робили. Історія працює як своєрідний геолокатор, допомагаючи краще зрозуміти, чому ми опинилися в тій чи іншій ситуації. Тому вона приречена на переписування, оскільки ми переформулюємо наші питання до минулого. Історикам неможливо заборонити переписувати історію — це те саме, що заборонити художникам або музикантам створювати нові твори.
Щодо того, як війна змінює наше сприйняття козацького періоду в історії України, — вона підтвердила, що козак як історичний типаж української ідентичності настільки глибоко вкорінений у нашій культурі, що його неможливо ігнорувати. Хоча цей образ змінюється, стає серйознішим і втрачає шароварний елемент, який з'явився за часів романтизму та комуністичної ідеології. Він більше не є карнавальним, а наближається до реальних історичних реалій, хоча зберігає риси героїчного, мілітарного лицарства, які завжди були частиною національного міфу.
Мене тішить те, що в сучасних умовах ми переосмислюємо цінності через історію Гетьманщини і постаті козацьких героїв (і не тільки козаків). Ми переосмислюємо такі цінності, як свобода — не лише індивідуальна, але й політична, заснована на певній системі цінностей. Республіканізм, прагнення до правового суспільства, заснованого на законах і справедливості — це ті цінності, які з’явилися в часи Речі Посполитої та Гетьманщини й були зафіксовані в нашій історичній пам'яті.
Ці зміни можна простежити в багатьох аспектах, навіть у таких, що, здавалось би, зрослися з нашим нинішнім воєнним побутом. Подивіться на символіку добровольчих формувань, бригад територіальної оборони, кадрових частин Збройних сил України — наскільки вони насичені козацькою символікою: козацький герб, шаблі, луки, стріли, зірки, хрести, півмісяці, образ козака з мушкетом або самопалом, який був гербом Війська Запорозького на Січі та в Гетьманщині. Подивіться на гасла, які написані на шевронах бригад — половина з них написана латиною, і це нормально, бо це апеляція до традицій руського лицарства, руської шляхти часів, наприклад, князя Острозького, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, українських полковників. Там дуже багато гасел, узятих з Конституції Орлика, з політичних текстів Козацької доби. Це засвідчує, що війна ведеться за цінності. І наші цінності в цьому.
Якщо раніше козацький період нашої історії мав вигляд своєрідної декорації, трішки відстороненої, і часом не відчувалося його справжнього зв'язку із сьогоденням, то тепер це глибоко вросло в нашу свідомість. Зверніть увагу на популярні серед молоді козацькі зачіски — чуби, оселедці. Те саме можна сказати і про українську культуру татуювань. Це не з'являється на порожньому місці — там є багато історичних елементів, зокрема з козацької доби, тризуби, символи Рюриковичів, періоду князя Святослава, Володимира тощо. Це все зібралося, як ртуть, в одну кульку, і це не просто гра чи мода. Це маркери, які на рівні повсякденної культури говорять про глибоко вкорінені речі, що нас об'єднують. Вони допомагають нам тримати спину рівно й дотримуватися строю в сучасних умовах.
Я не антрополог і не культуролог, мені важче пояснити, як це працює на рівні механізмів. Але я чітко бачу, як історичні реалії проявляються, і розумію, що це дуже сильно працює для нашого суспільства і є надзвичайно важливим у часи війни.
«Ми нарешті позбуваємося відчуття другорядності й неповноцінності нашої історії»
За останні 10–15 років зʼявилося кілька важливих книг про ранньомодерну історію України, зокрема книга Наталії Яковенко, яка звертається до української шляхти й Гетьманщини, книга Наталії Старченко, яка також досліджує українську шляхту й Річ Посполиту, а також ваша праця. Про які тенденції в історіографії це свідчить? Чи бачите ви певний розвиток інтересу до цієї тематики?
Тут дійсно є тенденція, яка полягає в тому, що ми переглядаємо цей історичний рубіж. Ви, мабуть, пам'ятаєте, як у наших університетських програмах Хмельниччина, починаючи із середини XVII століття, була таким собі вододілом, і це було відображено в підручниках, дисертаціях, наукових дослідженнях тощо.
У нашій популярній картині історії цей період дійсно був вододілом, який відокремлював польсько-литовський період української історії від козацького. Вони ніби протиставлялися один одному, вважалися антагоністичними: Річ Посполита — це Польща, чужа держава, з якою воює козацька Україна. Народ відновлює свою державність у формі Гетьманщини, яка воює з Польщею. Ця схема з’явилася ще в XIX столітті й була підтримана такими українськими істориками, як Михайло Максимович, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, а пізніше — Володимиром Антоновичем і Михайлом Грушевським. Її активно підтримували і російська імперська, і радянська історіографії. Для них Хмельниччина та козацтво були свідченням одвічного прагнення українського народу до об'єднання з «братнім російським народом» і побудови спільної держави. Це стало основою ідеології, яку в радянський час доповнили теорією класової боротьби. Через цю призму трактували й Хмельниччину.
Насправді ж протягом останніх 20 років історики, які вивчають ранньомодерний період, дедалі частіше почали бачити Річ Посполиту не як польську державу, а як державу щонайменше чотирьох народів, еліти яких створили цю конфедерацію та керували нею. Руська, тобто українська еліта також була частиною цього політичного тіла. На відміну від Російської чи Австрійської імперій, які були для українців чужими державами й вимагали від них відмови від власної ідентичності, Річ Посполита цього не вимагала. Це була держава рівних спільнот, де еліти різних народів були рівноправними і брали участь в управлінні. Ця система базувалася на демократичних засадах і деякий час функціонувала успішно, хоча пізніше, особливо у XVIII столітті, ситуація змінилася.
З іншого боку, історики почали помічати, що Козацька держава, Гетьманщина, попри антагоністичні стосунки з Річчю Посполитою, вийшла з її політичного тіла. Еліта Гетьманщини, зокрема козацька знать і руська шляхта, яка підтримала Козацьку революцію, сформувалася в межах політичної культури Речі Посполитої. Гетьманська держава увібрала в себе багато інституційних рис і практик Речі Посполитої. Наприклад, у кінці XVII століття гетьман Іван Мазепа у своїх універсалах і листах часто вживав формулу «у нас, війську Запорозькому, як і в інших Речах Посполитих», маючи на увазі республіки. Гетьманщина також була республікою, подібною до Речі Посполитої.
Отже, Гетьманщина увібрала багато основоположних рис, інституцій і традицій Речі Посполитої, синтезуючи їх з козацькими та локальними традиціями, створивши власну республіку — Козацьку Річ Посполиту, яка, на відміну від класичної шляхетської, мала інший соціальний склад. Я, до речі, пишу про це у своїй книзі, і один розділ називається «Козацька Річ Посполита», де йдеться про Гетьманщину часів розквіту — правління Івана Самойловича й Івана Мазепи (рубіж XVII–XVIII століть). Це період, коли остаточно відбулася кристалізація всіх основних інституційних рис країни, коли економіка та культура переживали надзвичайне піднесення, а війни взяли паузу й на певний час запанував мир.
Ці подібності й риси помітили не тільки я і ви, а й багато інших дослідників. Ви згадали імена Наталії Яковенко, Наталії Старченко, також можна згадати Віктора Горобця, який спеціально досліджує історію Гетьманщини. Дослідники постійно наголошують на цих аспектах, навіть якщо вивчають не політичну або військову сферу. Наприклад, професор Юрій Волошин з Полтави, який вивчає судочинство Гетьманщини, звертає увагу на те, наскільки воно генетично пов'язане з правовою культурою Речі Посполитої. Це стосується не тільки судових інституцій, а й правової свідомості, того, що було в головах людей.
Ми поступово знімаємо суперечності між Річчю Посполитою і козацьким періодом нашої історії, прокладаючи між ними місток. Це означає, що ми говоримо не просто про відродження віртуальної української державності у формі Гетьманщини, а про безперервний державотворчий процес, який не переривався в Речі Посполитій і є частиною нашої історичної спадщини. У козацькій формі цей процес набуває нових рис і продовжує свій розвиток.
Таким чином, ми повертаємо Річ Посполиту до нашої історії, а разом з нею багато важливих елементів, які ми раніше вважали білими плямами. Довгий час вважали, що в нас не було лицарської епохи, не було власного лицарства. Ми дивилися на Німеччину та Польщу, на їхні замки, аристократію. Насправді в нас теж була аристократична еліта, династії, владні роди, такі як Сангушки, Збаразькі, Острозькі, Вишневецькі. Усе це підтверджує нормальність нашої історії — не її фрагментарність, не те, що нас постійно пригнічували, а те, що наша суб'єктність була збережена, навіть у найскладніші, часом трагічні періоди.
Ця тенденція стає трендом. Вона вже починає переходити зі сторінок наукових робіт у популярні лекції, документальні фільми, публіцистику. Цей підхід навіть починає зʼявлятися в шкільних підручниках, що дуже важливо. Я вірю, що цей процес оновить наше сприйняття минулого. Ми нарешті позбуваємося відчуття другорядності й неповноцінності нашої історії.