Останні п’ять років МОН України потерпає від регулярних скандалів. Про Сергія Шкарлета говорено-переговорено. Оксена Лісового зустрічали аплодисментами як військового, але ганили як плагіатора. Узагалі всі призначенці адміністрації Володимира Зеленського в гуманітарній сфері отримали свою порцію хейту, найчастіше цілком заслужено.
Ніде правди діти — українська громадськість переважно вороже зустрічає будь-які культурно-освітні ініціативи влади. Бо занадто потужним є шлейф від «неважливо, як названа вулиця, бо вона освітлена й заасфальтована», корупційних скандалів і викриттів плагіату.
Тож така сама доля чекала на затверджені МОН «Концептуальні засади реформування історичної освіти в школах». Не встиг документ (навіть не план, не програма, лише візія) набути чинності, як зазнав критики. З’явився навіть відкритий лист з вимогою скасувати заплановані міністерством зміни.
Якщо звести «засади» до найголовніших новацій, то таких дві. По-перше, замість двох окремих шкільних предметів (всесвітня історія та історія України) буде один інтегрований. По-друге, замість наскрізного викладання історії від молодших класів до старших вводять окремі курси для кожного ступеня навчання. Тобто в старшій школі діти вивчатимуть матеріал повторно, але на глибшому рівні.
Переваги такого підходу очевидні суто з організаційного погляду:
1) зникає невідворотне в іншому разі дублювання тем двох предметів;
2) зникає розрив між темами всесвітньої та національної історії;
3) старшокласники не забуватимуть подій античності під валом фактів новітньої доби.
Зрештою, абсолютна більшість країн світу має один предмет «Історія» та унітарні підручники для нього. Натомість поділ предметів — наслідок панування совітської влади.
Річ у тім, що від початку 1920-х рр. історії в совітських школах узагалі не викладали, а повернули на вимогу Сталіна лише з 1934 року. Відтоді й до кінця СССР існували окремі лінійки підручників з історії світу та Совітського Союзу. Показово, що до 1959 року історію СССР теж вивчали концентрами (в молодшій і середній школі), а потім викладання стало наскрізним. З 1965 року з’явилися й додаткові підручники з історії союзних республік.
Звісно, не все совітське автоматично означає погане; зрештою, комуністи теж чистили зуби та пропагували гігієну ротової порожнини. Однак маємо чітко усвідомлювати, що окремі шкільні предмети з’явилися в 30-ті рр. тому, що Кремль використовував «Історію СССР» для пропаганди. А декомунізація стосується не лише назв вулиць, але й глибших речей.
На жаль, чимало українських громадян так і залишилися при думці, що «Історія України» — це не про вивчення минулого, а про патріотичну агітацію. Коментарі під постами можновладців — це окремий жанр, тому звернемося до відкритого листа противників змін (а втім, стилістична різниця незначуща).
Отже, на їхню думку, інтеграція предметів «є глибоко шкідливою та у своїй суті знищує національну модель освіти та підриває державність України зсередини»; «об’єднувати ідеологічно важливий україноцентричний предмет "Історія України" із всесвітньою історією недопустимо»; «Історія — це також ідеологічна зброя»; «величезний обсяг інформації, часто маніпулятивно підібраної за ліберальними, космополітичними та лівими (соціал-комуністичними) концепціями, породить хаос, у якому історія України постане винятково як додаток до історії сусідніх держав»; «Україна має впроваджувати власну національно-центричну модель освіти, що ґрунтується на українських цінностях».
Україна не Росія, у нас можливі різні думки, зокрема й такі. Але тоді варто зізнатися самим собі, що шкільний курс історії — це не про минуле, а про сьогодення й політична кон’юнктура важливіша за реальні факти. Власне, це те саме, що відбувається в Росії і на що ми дивимося з відразою.
А як бути, якщо факти суперечитимуть «українським цінностям» в освіті? «Тим гірше для фактів»? І де межа, за якою закінчується пропоноване авторами «мілітарно-патріотичне виховання на національній основі» й починається відверта міфотворчість? Не дуже добре виголошувати «Геть від Москви» й одночасно застосовувати її методи. Зрештою, політизація історії привела Росію до її нинішнього стану, і навряд чи Україні варто наслідувати її.
Правда в тому, що історія України і так неможлива без всесвітнього контексту. Омелян Пріцак узагалі наголошував, що історія України є всесвітньою історією в українських межах. Бо як можна пояснити еллінські міста Криму без історії античної Греції? А хрещення Русі без Візантії? Чи можна описати монгольське вторгнення, не згадавши Чингізхана? Козаччина неможлива без розуміння Речі Посполитої, Османської імперії та Московії. Ну а про ХХ століття й говорити не варто — лише Росія пробує розвести Другу світову з «Вєлікой Отєчествєнной», для нормального світу це все один процес. Тож учителі в Україні вже ведуть інтегрований курс, якщо професійно ставляться до роботи. «Засади» лише доведуть цей процес до кінця.
Так, не весь закордонний досвід нам підходить. Америка й Західна Європа мають занадто сильні відмінності, щоб ми могли взорувати на їхні моделі викладання історії. Але польський досвід цілком релевантний нашій ситуації. Там у середній і старшій школі історію вивчають двічі, причому інтегровану. Чи знайдеться хтось в Україні, хто закине полякам, що їхні унітарні підручники розмивають національну ідентичність чи підважують державність?
На фото — зміст польського підручника з історії для 3 класу ліцею (1815–1939 рр.). Схема його організації елементарна: спочатку розділ про світову / європейську історію, за ним — про історію польських земель у той самий період (перша світова — унітарний розділ). Немає жодної причини, чому український інтегрований підручник з історії не написати за схожою схемою (хіба з дещо іншою періодизацією).
Від того, що українські діти будуть (умовно) місяць вивчати світову історію першої половини ХІХ століття, а потім (умовно) ще місяць — історію України того самого періоду, вони не перетворяться на манкуртів і не втратять «внутрішній український національний стержень» (фраза з листа противників «засад»). І минуле українців від того не зникне, «розчинене у розповідях про історію світу», як побоюється дехто з колег. Навпаки, учні набагато краще зрозуміють, що сталося в Україні під час Весни народів чи Кримської війни, якщо перед тим дізнаються про загальноєвропейську ситуацію. І, можливо, українська школа позбудеться нарешті «країнознавчого» підходу до висвітлення всесвітньої історії, а почне викладати історію глобальних і регіональних процесів.
Так, ще можна зрозуміти противників змін із суто утилітарних причин. Комусь не хочеться переробляти давно готові плани й конспекти, комусь невигідно ламати давно налагоджені схеми збуту підручників і посібників, хтось просто консерватор. Але зрозуміти не означає прийняти. Старе не може стояти на перешкоді новому.
Куди більше варті уваги опоненти, які побоюються подальших проблем — що реформа вийде кривою та незавершеною і принесе радше лихо, ніж благо. Наприклад, що під час змін ще уріжуть години на викладання. Що поспіхом надруковані нові підручники будуть сирими й негодящими. Що викинуть частину важливих проблем з історії України, щоб звільнити місце для модних на Заході тем.
Це все правильні питання, і їх обов’язково слід порушувати. Однак тут вони похідні, а головне — чи потрібен Україні інтегрований курс історії? Якщо потрібен — подбаймо разом, щоб він був вдалим. Прослідкуймо, щоб історія українського війська й історія визвольної боротьби не загубилася за історією побуту й питаннями ідентичності меншин. Але якщо ні — то нічого й обговорювати.
Зрештою, географія — це один предмет, у рамках якого в школі вивчають і географію світу, і географію України. І допоки не було чутно голосів, що це шкодить національним інтересам українців. Чому ж історія має залишатися розділеною?