Валєра: кінець історії. Чи початок
На питання «Що таке історія?» Валєра засмучено мовчить. У дитинстві йому не щастило. Дитинством він вважає минулий рік, свій п’ятий клас, коли почав вивчати історію Стародавнього світу. «На онлайні» їхній клас часто читав підручник і засвоював матеріал самостійно. Валєра вважає, що засвоїв, але від розмов на історичні теми ухиляється.
Типова ситуація довгої «доби турбулентності», знайома багатьом українця шкільного віку. Для Валєри вона змінилася цього року, в шостому класі. Повномасштабне вторгнення його родина зустріла в Києві, де перебуває досі. Хлопець навчається далі онлайн, але вже в іншій державній школі і з іншою вчителькою. Знає, що таке історія у сховищі; що таке урок, який вчителька поновлює відразу після скасування тривоги; що історія України твориться зараз, хоч має минуле не менш цікаве, ніж у Стародавнього Єгипту. Мама Валєри приносить товстий блокнот, який учень налаштований вести «до кінця історії», тобто шкільних років. З’ясовуємо, що історія вивчає минуле і в нього, у Валєри, вона також є – не менш цікава, ніж у фараона.
«Ти Скоропадського знаєш? – запитує раптом. – А Костомарова? А Сковороду?» Прошу показати підручник, у якому він вичитав ці прізвища. Виявляється, що свідомістю хлопця опанували стикери – портрети-комікси з видатними українцями, якими обліплений блокнот «кінця історії». Де підручник – Валєра не знає, хто автор – не пам’ятає. «А чого вони такі бородаті?» – питає, розглядаючи стикер з підписом «Грушевський». «Беручи до уваги вікові особливості пізнавальної діяльності дітей 11–12 років», відповідаю, що мода така була. І є. Доказово малюю в блокноті видатного історика сучасності, професора Ярослава Грицака, не претендуючи на портретну схожість. За допомогою ПВА і скотчу доклеюємо професора у блокнот. Домовляємось, що за подробицями він звернеться до своєї вчительки. Або до інтернету. Або до мами. Або до мене. І що ми всі будемо його джерелами – писемними, усними, матеріальними, нематеріальними, віртуальними, реальними і навіть трохи історичними.
Маша: квиток до інтеграції
Маша – it-girl. Стримана, розумна, вихована. Приклад для багатьох. Саме з нею, її родиною і сусідами сидимо в підвалі Машиного будинку тієї самої ночі з 24 на 25 лютого. Ну як сидимо: ходимо, лежимо на ковдрах, перевіряємо два виходи, здригаємось, намагаємось триматись і о другій ранку всім сховищем співаємо «Київський вальс». Ще три ночі і три дні Маша майже не виходить з підвалу, не може спати і їсти. Її мама недобрим словом згадує своє рішення здати квиток до Чернівців, куди вони мали намір поїхати саме перед війною. Ми всі переконували Машу, що війни не буде. Квиток був останнім аргументом.
Мама вивезла Машу з України через тиждень після повномасштабного вторгнення, інших варіантів стан дівчинки не передбачав. Відтоді в її житті було багато квитків «туди, назад і знову туди», нових шкіл, програм і форм навчання. Вчилась у Португалії і Великій Британії. Паралельно – в Україні. Прекрасно володіє англійською, трохи говорить італійською, знає кілька слів іспанською і більш за все хоче повернутись в Україну. У Київ, де тато і кішка Есмі. Закордонний офлайн і український онлайн – норма нового Машиного життя. Її особистий курс історії України щільно інтегрований в історію світу. Щоправда, не з її волі. «Історію в школі, – пише Маша з Британії, – непросто подати і пояснити. У класі завжди дуже різні діти, з різним менталітетом і зацікавленостями. У жодній школі історія не була моїм улюбленим предметом. Набагато цікавіше було опрацьовувати теми вдома, занурившись у деталі. За допомогою батьків-істориків, які завжди охоче розповідають мені цікавинки».
Маша любить підручники, усі три роки шкільної історії з нею книжки Олександра Гісема. «Цікаві, сучасні, чіткі. Багато посилань на додаткові ресурси». Історія України дівчинці подобається більше, ніж всесвітня. «Я дізнаюсь, як створювалась моя країна, нібито поринаю в її народження, дитинство і зростання». Маша відчуває себе співтворчинею новітньої історії: «Ми здійснюємо великий вплив на історію світу, я відчула це в повній мірі, коли люди об’єднались для захисту нашої країни і чинять спротив країні-терористу». З історії України більш за все цікавить тема Майдану 2014 року. «Ми не вивчали її в школі поглиблено, але мені цікаві всі деталі цієї революції. Вона відбувалась за мого життя, і я навіть трохи пам’ятаю події. Але дуже мало – мені було 5 років». Рекомендує документальний фільм Netflix, знятий під час Майдану.
Даня: Олімпійські іди та джури козака
Півтори зими тому здавалося, що в нашому київському мікрорайоні залишилася тільки його і наша родина. Під час прогулянки пустими вулицями, на майданчику, оточеному протитанковими їжаками і барикадами, виявилося, що Даня по вуха захоплений історією античності. Це не було очевидно: здавалось, велосипед і баскетбольний м'яч вичерпали список хобі того року.
Учитися в школі Даня не дуже любить, але робить це добре і переважно офлайн. Імена богів, напівбогів, родинні зв’язки між ними, нюанси пригод знає достатньо, щоб зайняти предметною розмовою компанію дорослих людей з вищими гуманітарними освітами щонайменше на вечір і розказати щось новеньке. В евакуації, куди Даня з родиною все ж таки виїжджав у березні, «було безпечно, але нудно». Перечитував книжку з давньогрецькими міфами, яку, на щастя, взяв із собою.
Даня і зараз читає все, чого ще не читав з приводу божественних розборок на Олімпі. Щодо середньовіччя і лицарських легенд, якими теоретично також міг би захопитися, відповідає вичерпно: «Неодмінно захопився б, якби вчасно. Але я захопився античністю і саме тому не захопився середньовіччям».
Ідеального підручника з історії для Дані не існує. Існують пропозиції для ідеальної шкільної програми: три роки – античність, ще рік – поглиблено Стародавня Греція, рік – поглиблено Стародавній Рим, два роки поглиблено історія України і наприкінці останнього року навчання місяць новітньої історії. «Разом з іншими громадянами я на практиці гостро відчуваю себе творцем сучасності, місяця теорії мені вистачить».
Ідеального вчителя з історії Даня мав у шостому класі. Він і прищепив любов до греко-римського пантеону та культурних територій навколо. Данина ідеальна бібліотека – районна, з конкретною адресою в реальній будівлі. Одного разу взяв там почитати книжку Володимира Рутківського «Джури козака Швайки» – дотепер регулярно перечитує. Козацька доба історії України вже певний час успішно суперничає з античністю в окремо взятій голові хлопця зі спального району міста Києва. Даня, до речі, має прохання до сучасних істориків України: «Ще більше книжок про нашу країну античної доби, будь ласка, і неодмінно захопливих».
Майя: історія за розкладом
«Напевно, історія – мій улюблений шкільний предмет. Мене змалечку захоплювало вивчення давніх часів. Поринаєш туди з головою і забуваєш про своє життя. Розумієш, що для всесвіту ти всього-на-всього не дуже помітна дрібниця, частинка космічного пилу».
Майя вчиться у восьмому класі. У її житті, як і кожного українця зараз, вистачає того, що хочеться відразу забути. Як і того, чого не можна забувати. Повномасштабне вторгнення і наступну холодну темну зиму вона зустріла в Києві. Любить вчитися офлайн, онлайн сприймає як зло, якого періодично не можна уникнути. Навіть минулої зими щодня, крім вихідних, витрачала дві години на дорогу до школи і назад міським транспортом і пішки. «У нас був чудовий вчитель історії, хотілося бути присутньою на його уроках за будь-яких обставин. Він дуже цікаво розповідав, любить історію, і це було помітно. Також він любить своїх учнів, це було важливо». На думку Майї, ідеальний вчитель – саме такий.
«Учителювання – мабуть, важка праця, – розмірковує дівчина. – На мою думку, викладання історії потребує балансу між цікавою розповіддю і тим, чого потрібно цілеспрямовано вчити, тим, що повинно викарбуватись у мізках. Напевно, ідеальний вчитель повинен бути трішки суворим».
Новітню історію України, яку щоденно бачить у новинах, Майя самостійно синхронізувала з читанням художньої та історичної документальної літератури. Наразі її цікавить Друга світова війна, яку ще не проходили в школі. Минулого літа Майя придбала книжку «Аушвіц: остаточне рішення нацистів» Лоренца Ріса. Зараз дочитує. Пильно вивчає системи ув’язнення і управління жахливою реальністю концтабору.
Зі шкільного курсу історії більше за всі інші періоди сподобалося середньовіччя.
«Я вважаю, що підручники з історії в школі не потрібні взагалі, – вважає Майя. – Це зайве. Достатньо діалогу з вчителем і додаткових джерел, яких повно в мережі та книгарнях». Сучасних істориків не знає, буде вдячна за інформацію.
Аня: перспективи української революції
Сьогодні бачу її з червоним волоссям, минулого тижня була з білим. І те, й інше їй дуже личить. Аня змінює зовнішність легко і непередбачувано. Здається, залишає кольори скрізь, де з’являється. Один з них – колір паперових книжок, точніше кольори. Дівчина має домашню бібліотеку і охоче позичає книжки знайомим. «Я сама почала обирати, що буду читати в книгарнях, щойно навчилася складати букви в слова. У молодшій школі – переважно яскраві видання "А-БА-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Захоплення читанням почалося із серії «Коти-Вояки», відтоді читаю постійно і всюди». Зараз Ані 15, вона в 10 класі і далі обирає книги українських видавців. І не тільки українських.
Вчиться в онлайн-школі із середини шостого класу. Очне навчання не сподобалося: «Застарілі методи, невмотивовані люди». Історію любить: «Мене влаштовують програма і підручники. Наша школа пропонує на вибір аж три, всі хороші. Крім того, маємо готові конспекти, ними зручно користуватись, вони містять відеоуроки. Якщо тема зрозуміла, користуюсь тільки ними». Ідеальний вчитель і підручник для Ані – віртуальний контент, який може обирати сама. Навчається на курсах програмістів, історією цікавиться досить інтенсивно. «На жаль, маю небагато знайомих-істориків, – розповідає дівчина. – Проте маю в YouTube добірку відео, які люблю дивитися. Якщо говорити про історію України, то мені подобаються канали "Імені Т.Г. Шевченка" (брати Капранови), "The Документаліст", "Історія без міфів". Про всесвітню історію дізнаюся з "WAS: Популярна історія", "Фарід говорить". Також мені цікаво вивчати історію України крізь призму літератури, тому слухаю подкасти "Шева, Леся і Франко", "ПереФарбований Лис"».
Нещодавно Аня почала читати «Перспективи української революції» Степана Бандери. Поки що їй дуже подобається.
Андрій: школа повного дня
Андрій – студент Інституту релігійних наук імені святого Томи Аквінського. Завершив історичну частину своєї освіти, зараз опановує релігієзнавчу. Працює вчителем історії альтернативної київської школи «NewTone». Усе, що стосується його викладання, і справді новий тон, шалено популярний поміж юних «парафіян» школи. «Мене легко переплутати з учнями, – сміється викладач. – Я працюю зі старшокласниками і не дуже далеко від них за віком, ми на одній хвилі».
На уроці «Бойові дії на початку Першої світової війни» близько десятка «неофітів». Більшість учнів з учителем на ти. Після дзвоника на урок жодних закликів до уважності і спроб загнати розпашілих з перерви жерців науки до класу. Заходять самі, кожен у своєму темпі. Починається тривога, учні спокійно переміщуються на сусідню парковку, де заздалегідь розставлені столи та стільці. Домашнє завдання – перегляд фільму за романом Ремарка. Ті, хто подивився, беруть участь у розмові. Це і є базова форма уроків Андрія. Жодних конспектів і методичних приміток. «Я не дуже наполягаю на датах і схемах, розповідаю головне за темою, потім ми її обговорюємо. Іноді пишемо контрольні», – каже Андрій. Відчувається, що говорити про тему він може годинами. Робить це без зайвого артистизму і акцентуації, але так, що не відірватися.
Академічною свободою сучасного вчителя в Україні Андрій скористався, аби скоригувати програму, і попросив додати годин історії в розкладі: «NewTоne» – школа повного дня, і такі можливості тут є. «Я спробував провести свій перший урок декілька років тому, мені сподобалось. Але я зрозумів, що двох годин історії на тиждень замало, за таких умов я не зможу реалізувати себе як учитель. Мені додали годин, і я працюю з великим задоволенням. Доки в країні війна, буде так. Далі хотілося б вирости до викладача вишу, але подивимося, як воно буде».
У родині Андрія було багато вчителів: «Бабуся викладала діалектичний матеріалізм». Він знає, що таке радянські підручники, не в захваті від тих, що існують в Україні, користується ними, якщо тема розкрита вдало. Не дуже вітає захоплення сучасними західними істориками: «Ті, що займаються Україною, заполітизовані». Хоч протягом уроку апелює до тези Тімоті Снайдера про Першу світову війну як головну європейську подію XX століття. Але не називаючи імен. «Я більше довіряю тим ученим, які працюють тут, в Україні, – пояснює вчитель. – Зараз мені подобається те, що робить Володимир В’ятрович (український історик, публіцист, політик, громадський діяч. – LB.ua), вважаю його вплив на сучасну історичну науку позитивним».
Сергій: наратив, що визнається сусідами
«Ви мене ставите в ситуацію дуже небезпечну. Свого часу в Україні було рішуче відторгнення західних експертів і представників діаспори, які приїздили і вчили українців, як жити. Ви мене запрошуєте вчити жити? Я свідомо не приймаю цю позицію. І не через скромність, а тому, що я довгий час не живу в Україні». Здається, питання «Яким повинен бути ідеальний вчитель історії в Україні XXI століття?» розлютило українського та американського історика, професора кафедри історії в Гарвардському університеті, директора Гарвардського українського наукового інституту, провідного фахівця з історії Східної Європи Сергія Михайловича Плохія.
Професор пояснює, що перебуває в емоційному й інтелектуальному контакті з Україною та українцями, але до певної межі. У нашому суспільстві існують явища, яких він не розуміє. Наприклад, не розуміє популярності власних книг, зокрема «Брами Європи»: «"Браму" я писав не для українського читача, але з думкою про Україну, з досвідом, який я маю в Україні. Але все одно я сприймаю цю книгу і її позитивне сприйняття як феномен. Ця книжка дуже затребувана на Заході, її читають в Америці, в Китаї. І читають в Україні. Це означає, що сформувався спільний наратив і спільне розуміння української історії в різних країнах». Вважає, що таких книжок повинно бути багато, і не надто важливо, хто саме їх пише. Це саме стосується «ідеального підручника з історії України».
«Я не думаю, що має бути якийсь специфічний підручник з історії України для українських шкіл, який не може функціонувати як підручник у Польщі або – зараз я буду провокативним – у Росії. Для мене оптимальний підручник – це той, який працює і в Україні, і за межами України. Коли буде так, це означатиме, що наш наратив зрілий, що він визнається сусідами». Як цього досягнути, професор не знає. «Це важко. Це складно. Але точно не пишучи підручники виключно для українського вжитку».