В основі фільму “Киснева станція” – реальний біографічний факт дисидента та лідера кримських татар Мустафи Джемілєва. У травні 1980-го року його вислали у селище Зирянка, що в Якутії – там він працював на кисневій станції, заправляв балони киснем. Саме в цей час до Джемілєва приїхала кримськотатарська дівчина Сафінар, яка стала його дружиною.
Однак фільм Тимченка – це не класичний байопік, а сюрреалістична притча з елементами магічного реалізму.
Фільм обрамлений перебуванням Джемілєва у метафізичному просторі. Спершу він, ще дитиною, спілкується з демоноподібним фокусником, який символізує радянську систему. У кінці стрічки зустрічається з тим самим демоноподібним чоловіком: вже у формі російського військового той дає Джемілєву квадратний камінь, який дисидент має котити вгору. Цим прийомом Тимченко окреслює сюжет: з дитинства Джемілєв повинний був боротися з радянської владою, яка оголосила його народ зрадником та вислала помирати в Центральну Азію. Пізніше, після років боротьби і омріяного повернення в Крим, йому знов, не наче Сізіфу, доведеться боротись з спадкоємцем СРСР – сучасною Росією, яка вкотре позбавляє його народ батьківщини та дому. При цьому режисер задається тим самим складним екзистенційним питаннями, що і французький філософ Альбер Камю у своєму есе “Міф про Сізіфа”: чи може бути щасливим Сізіф? І що таке щастя?
Метафора, звісно, прекрасна і зрозуміла – навіть попри те, що зафільмована вона наче екранізація радянської повісті-казки. Та всередині цього обрамлення натяки на сізіфову долю Мустафи Джемілєва розпорошені і розкидані так, що вловити зв’яний сюжет тут важко. Самому ж Джемілєву, якого грає Борис Орлов, місця у фільмі наведено не так щоб багато – можливо, десь третину.
Якщо слідкувати за оповіддю стрічки, можна зрозуміти, що центральний персонаж тут аж ніяк не Мустафа Джемілєв і взагалі не людина. Це сибірське селище Зирянка. Простір у фільмі живе власним життям, окремим від персонажів, які в ньому перебувають.
А колоритних персонажів і їх заплутаних сюжетних ліній тут удосталь. Є місцевий начальник, який живе просте сибірське життя. Є його донька, яка завідує місцевим краєзнавчим музеєм та має роман з одруженим колишнім кримінальником. Є цей самий колишній кримінальник, який працює з Джемілєвим на станції, полює на диких птахів та намагається якось балансувати між коханкою та дружиною. Є московський прокурор Шаландін, який приїздить в Зирянку, щоб помститися Джемілєву, якого не вдалось зламати під час голодування. Є мовчазний мандрівник, який сновигає між жителями Зирянки– і до кінця не зрозуміло, чи справді він існує. А ще є красуня Сафінар, яка мчить з Узбекистана в Зирянку – у неї з Джемілєвим епістолярний роман. В поїзді вона стикається з шумними комсомольцямиі та хмурими кадебешниками. Тож місця для скромного і тихого Джемілєва у фільмі зовсім мало: він, переважно, або пошепки щось говорить, або взагалі мовчки багатозначно закурює. Такого не дуже очікуєш від фільму, присвяченого біографії дисидента.
Та натомість озброєному операторською роботою Томаса Стоковскі та мінорними темами композитора Джена Міяке режисерові вдається відтворити задушливу атмосферу брєжнівського застою. Нею наповнений кожен кадр фільму: холодно-вицвілі тони інтер'єрів, заставлених масивними меблями; шумний плацкарт, де майже фізично відчутна спітніла тіснота; роз’їдені іржею урбаністичні конструкції кисневої станції, що губиться серед зелених хвойних заростей та сірої гладі лісового озера; застиглі в смерті очі опудал з місцевого краєзнавчого музею… все це працює на відтворення атмосфери закинутого поселення в глибині великої радянської імперії.
Тимченко і його постійний сценарист Михайло Бриних намагаються створити з цього і так достатньо депресивного та кріпового місця щось на кшталт сибірського Твін Піксу з поетичними референсами в бік латиноамериканського магічного реалізму. Додаткове сюрреалістичне навантаження й без того сюжетно заплутаного фільму призводить до того, що зі складного поетичного кіно “Киснева станція” перетворюється на великий хаос. У ньому режисер намагається дати раду усім персонажам, звести докупи детективну, романтичну та містичну лінії, та ще й не забувати про місію стрічки: розказати філософську притчу про життя реальної людини.
Усе це Тимченко як-не-як доводить до кінця. Він показує щасливого Джемілєва – адже життя його складається з любові та дрібниць, які дають силу вести боротьбу. Встановлює примарну справедливість у детективній лінії та врешті пояснює, що саме у фільмі було містикою. Однак нестримна хаотичність та сюжетна нагромадженість перемагають: “Киснева станція” виглядає не як впевнене в собі поетичне кіно для фестивалів, а як шкільний оркестр, що грав урізнобій, та врешті у фіналі зумів синхронізувати композицію та довести її до логічного кінця.
