Працюючи в кастингу з дітьми вже понад 20 років, я так і не дійшла згоди навіть сама із собою (як з мамою трьох дітей, які знімалися і знімаються в кіно), наскільки етичними є певні засоби, що використовуються для роботи з дітьми в кадрі. Де та міра, якою можна виміряти, чи поміститься цей емоційний тягар у саме цю дитину? І це ще з «мирних» часів; а зараз я не знаю, чи поміститься все те, що ми переживаємо, навіть у дорослих.
Катастрофічне всеохопне явище, яким є війна, не може не продукувати творчі рефлексії. Іноді творення – це єдиний спосіб для творців хоч якось упоратися зі своїм психічним станом. Ми вже бачимо велику кількість документального кіно про цю війну – і українських авторів, і іноземних. Це нормально і правильно. Мабуть, наша війна – перша в історії світу настільки детально задокументована, часом вона навіть відбувається в режимі онлайн.
З’являються також поодинокі рефлексії у вигляді ігрових короткометражних фільмів, які вже подекуди мають фестивальну історію (наприклад, фільм Наді Парфан “Це побачення”). Ці сюжети малюють війну фрагментами, без претензії на всеохопність, узагальнення, універсалізм. Адже ми зараз проживаємо всі доступні людині найсильніші почуття: лють, ненависть до ворога, розпач, відчай, тугу за нашими загиблими. Ми засліплені цими почуттями, ми не можемо мислити так, як могли раніше. Яке тут може бути місце ігровому кіно, що відтворює трагічні сторінки війни? На мій погляд, йому немає місця, принаймні до закінчення активних бойових дій, до переосмислення всього, що з нами було та відбувається, до можливості зробити поправку на загострене почуття правди, до вироблення нового етичного кодексу.
Думаю, багато хто з діячів кіноіндустрії зі мною не погодиться.
Велика кількість майбутніх проєктів про війну вже написана, частина з них уже навіть їздить світом, шукаючи можливості реалізації. А є ті, хто прямо зараз перебуває у знімальному процесі. Хтось усе ж наважується знімати, відтворюючи страшні події в локаціях, які є кричущим свідченням трагедії. І ці люди повинні зважати на небезпеку ретравматизації учасників зйомок. Надто коли йдеться про дітей.
Але ми бачимо, як опозиційний російський режисер Олександр Молочников, приїхавши з американським паспортом, отримавши (з його ж слів) дозвіл та обіцянки сприяння від української влади і прескарти від ЗСУ, домовляється з потенційними учасниками знімальної групи, особливо не пояснюючи деталей свого «проєкту». Він проводить швидкий кастинг з дітьми і вже за кілька днів планує знімати.
Коли я прочитала його сценарій, першою мені прийшла на думку така картина: двоє маленьких хлопчиків, 5 і 7 років, стоять перед режисером, який говорить з відчутним московським акцентом, і слухають, як він ставить задачу, пояснює їм і батькам перипетії історії. Що саме діти мають робити, як мають відчувати себе. За сюжетом, їхня матір загинула, старший про це знає, а молодший – ні. І весь конфлікт побудовано навколо цього важливого моменту. Я уявила, як ці маленькі діти, які ще не усвідомлюють себе, не вміють контролювати почуття, але слухаючи маму і дядю, намагаються догодити, зробити, щоб дорослі похвалили. Вони плачуть, переживаючи за нібито померлою мамою, а цей дядя, потираючи рученята, задоволено крякає, дивлячись у монітор, передчуваючи овації розчуленої фестивальної публіки. Діти мають відтворити надзвичайно драматичну історію, яка цілком може бути реальною: впевнена, що під час війни таких було безліч. Ми ще навіть не підійшли до усвідомлення того, скільки їх трапилося. Ми ще не встигли порахувати і оплакати наші жертви, в нас могильник замість деяких міст, де неможливо поховати загиблих, бо окупанти зносять бульдозерами залишки будинків разом з тілами. Ми безпорадно стоїмо перед гігантською проблемою викрадених дітей, лік яких може йти на десятки тисяч.
Мабуть, Олександр Молочников усе ж таки брав до уваги цей контекст і усвідомлював, що його задум може викликати спротив. Адже організація зйомок відбувалася таємно, деталі були відомі невеликій кількості осіб. Офіційно ж мова йшла про студентське кіно, яке знімають американці з Колумбійського університету, кіноакадемії Нью-Йорка. Батькам майбутніх акторів не давали читати сценарій, вочевидь, розраховуючи на те, що ті, кого затвердять, уже не відмовляться вийняти із себе душу заради «високого мистецтва».
І оця готовність втягнути людей у свій проєкт через обман, не даючи можливості розуміння, куди вони йдуть і які можуть бути наслідки – це просто зворотний бік наративу про те, що “не все так однозначно, вы не понимаете, вы не все знаете”. Чіткий маркер усіх "хороших русских" – це відсутність чутливості до моральної дилеми, непомітної для них, але очевидної для нас. Бо більшості з нас цілком зрозуміло, що неможливо й аморально росіянам зараз лізти у "творчість" про цю війну. Неможливо – без додаткових страждань для українців – братися за тему наших страждань. Особливо з огляду на те, скільки наших митців зараз не можуть творити, бо воюють чи вже загинули. І взагалі, не треба будь-яким росіянам зараз торкатися українців – навіть найкращим з цих «хороших».
За наявною інформацією, проєкт Молочникова, ймовірно, згорнули. Але немає сумнівів, що попереду ще багато таких спроб. Та найпечальніше, що та українська дівчина, яка допомагала шукати дітей для цього проєкту, здається, так нічого і не зрозуміла.