Улітку першими прем’єрами стали: у червні – лірична комедія «Безіменна зірка» в Театрі імені Лесі Українки (режисер Євген Лунченко), у липні – трагедія «Калігула» Альбера Камю (Іван Уривський) і сатирична драма «Авантюра Никодима Дизми» за мотивами роману Тадеуша Доленги-Мостовича «Кар'єра Никодима Дизми» (Дмитро Чирипюк) у Театрі імені Івана Франка, казка для сімейного перегляду «Цап-ка-цап» за мотивами української народної казки «Коза-Дереза» (Андрій Білоус) у Молодому театрі, у серпні – драма «Україна в огні» за кіноповістю Олександра Довженка (Євген Храмцов) у Театрі імені Лесі Українки.
Восени відновили роботу та відкрили сезон й інші театри, які не могли зробити це раніше. Попри складну осінь (вимкнення електрики, опалення, водопостачання, масові ракетні удари, блекаути), театри не припиняли діяльності: показували вистави, організовували концерти і творчі вечори (інколи при свічках), репетиції нових постановок. Усе це було б неможливо, якби не титанічні зусилля і захист воїнів ЗСУ. Отже, театри адаптувалися до нових умов роботи, демонструючи незламність і стійкість духу, усвідомлюючи свою місію – підтримати і підбадьорити українців, надати можливість годину-дві відпочити і перезавантажитися.
Під кінець року столичні афіші рясніли запрошеннями на прем’єри. До українських воєнних текстів звернулися Театр юного глядача і Театр на Печерську: перший поставив драму «Люби-мене-не-покинь» за п’єсою Ольги Анненко (режисер Максим Михайліченко), другий – поетичну фантазію «Дар роду» за творами Анастасії Матешко (режисерки Ольга Ларіна і Варвара Глуховська).
За кіносценарієм шведського кінорежисера Інгмара Бергмана «Осіння соната» в Молодому театрі Тарас Криворученко випустив меланхолію «Осінній блюз». Українську класику обрав Театр українського фольклору «Берегиня», поставивши «Енеїду» Івана Котляревського (режисер Тетяна Авраменко), а зарубіжну – Театр на Подолі, в афіші якого з’явився «Цар Едіп» Софокла (Давид Петросян). Прем’єру «Переклади» за ірландською драматургією Браяна Фріла випустив Кирило Кашліков у Театрі імені Лесі Українки.
Театр оперети під кінець року запросив на першу воєнну прем’єру – музично-пластичну виставу «Бал» італійського режисера Маттео Сп’яцці. А в Центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса, який на своїй сцені дає можливість грати різним театральним колективам, Тарас Жирко презентував ліричну комедію «Старосвітські дідичі» за повістю Миколи Гоголя (у рамках проєкту «Духовна репарація», мета якого – відстояти і зберегти для України суперечливі або вкрадені в неї постаті).
Варто також згадати про поетичні проєкти, які стали дуже популярними від початку війни. Воєнні вірші та проза, а також українська класика лунала (і лунає) з уст акторів і на музично-поетичних вечорах наживо, і в записі на різних ютуб-каналах. Найбільш резонансні відеопроєкти: «Поезія незламних» від Театру імені Івана Франка, «Тут немає байдужих» режисера Тимофія Бінюкова в партнерстві з НСТДУ (Національною спілкою театральних діячів України), «Війна 2022» від телепрограми «Сніданок 1+1». На тему війни активно рефлексували і українські драматурги. Восени Спілка театральних діячів ініціювала проєкт «Марафон сучасної драми»: українські театри на своїх сценах організовували читання п’єс, написаних до вторгнення (в рамках «Лабораторії сучасної драматургії») і після його початку. Ці всі проєкти досі тривають.
Війна і її наслідки, пошук національної самоідентичності, переосмислення життєвих цінностей, випробування сімейних стосунків у кризові періоди – ці теми стали головними у прем’єрах і подіях 2022 року. Поруч з ними особливо популярними були вистави (старі і нові) розважального жанру – комедії, сатири, музичні і танцювальні, які давали можливість відволіктися від драматичних реалій. Одне з головних досягнень 2022 року – нарешті всі столичні театри показують вистави виключно українською мовою, змінили назви, прибравши всі російські наративи, а також вилучили з репертуару постановки за творами російських авторів.
«Кар’єра Артуро Уї» Театру імені Івана Франка
Це перша вистава головного режисера Театру імені Івана Франка Дмитра Богомазова під час війни. До 24 лютого він планував поставити комедію «Тартюф» з нагоди 400-ліття від народження Мольєра, та повномасштабне вторгнення змінило його задуми. Тож він дістав з творчого портфеля маловідому п’єсу німецького драматурга Бертольда Брехта «Кар'єра Артуро Уї, яку можна було спинити». Режисер зізнається, що це не він вибрав її, а вона його: «Якби не сталося повномасштабної війни, цієї вистави теж не було б. Я взагалі думав, що ця п’єса давно забута і що вона вже ніколи нікому не знадобиться. Вона написана про диктатора та про його шлях, а з’ясувалося, що з’явився інший диктатор і його шлях — він майже такий самий. Вона стала актуальною поза нашим бажанням».
П’єсу Брехт написав 1941 року, перебуваючи у вимушеній еміграції в Штатах. Вона розповідає про гангстера Артуро Уї, що жив у Чикаго у 1930-х роках, про його жорсткий і кривавий шлях до влади, але читач упізнає в головному героєві одного з найбільших диктаторів ХХ століття Адольфа Гітлера, а в його поплічниках – інших політичних діячів Німеччини. Нині ця політична сатира є алюзією на нового фюрера і його спільників. Адже як показує історія, дорога до влади в усіх була схожа: спочатку через обіцянки захисту і безпеки (від самих же себе) народові, махінації, підтасування з документами і новинами в ЗМІ, а потім — залякування, насилля і зачистки інакодумців.
Режисер вирішив показати цю історію в жанрі кримінального чорно-білого фільму про гангстерів з елементами фарсу та естради. Кожна сцена – і в автора, і у виставі – поділена (і пронумерована) на епізоди, між якими Оповісник-конферансьє (грає Михайло Кукуюк) у живому музичному супроводі джаз-бенду емоційно коментує-оспівує всі події.
По центру сцени художник Петро Богомазов розмістив величезний корабель: ніс, на якому розташовані дві труби, що часом парують, палуба з дверцятами в трюм, машинне відділення з пічкою. Він одразу похилений на бік (до глядача), красномовно натякаючи на відому фразу про «рускій ваєнний карабль…», яка у фіналі таки з’явиться великими літерами на заднику. Час від часу штормить, із судна часто когось скидають (або самі кидаються) за борт, і лише гангстери, як корабельні щури, вправно нишпорять усіма його закутками. Завдяки відеокамері на задник проєктуються великим планом обличчя героїв, а також усі вбивства, які відбуваються поза сценою.
Артуро Уї (Віталій Ажнов) з худорлявого, миршавого, зляканого хлопчини-комарика (у більшому на три розміри костюмчику і великому недоладному капелюсі), який смикається і ходить на зігнутих в колінах ногах, поступово перетворюється на упевненого і ненажерливого упиря (у вишуканому класичному костюмі з яскраво-червоною краваткою), котрому все мало і мало крові, нещадного навіть до друзів дитинства. Одна з найяскравіших сцен – його перетворення з бандита на політика, якому посприяли уроки відомого актора (Олександр Ярема): герой, одягнувши лавровий вінець і сівши на пусті ящики, починає махати руками і ногами (імітувати політ птаха), поступово нарощуючи швидкість. І Артуро таки вдасться згодом злетіти по кар’єрній драбині вгору.
Привертає увагу робота Олега Стальчука в ролі мера Старого Догсборо, який так легко купився на махінацію з подарунковими акціями і став заручником власної жадібності. Олександр Форманчук (Ернесто Рома), Акмал Гурезов (Емануеле Гірі) і Іван Залуський (Джузеппе Джівола) грають найближчих помічників Уї, жорстоких і хитрих бандитів. Їм відчайдушно, до останнього протистоїть подружжя Далфітів – Ігнацій і Бетті, яке грають Остап Ступка і Оксана Жданова. Але і вони не витримують тиску нової влади.
Постановка Дмитра Богомазова стильна і динамічна. Хоч у ній дуже багато самоцитувань режисера (вибілені обличчя і підведені чорним очі акторів, похилені пандуси, музичні інструментальні вставки з незмінним конферансьє-співаком Михайлом Кукуюком, знеособлена обшарпана сіра купка людей, що є представниками народу та ін.).
Вистава закликає людей не бути заручниками дешевих подачок у вигляді капусти, моркви (як у виставі) чи гречки (як у нашому сьогоденні). Думати головою, а не шлунком, вибираючи керівників. Боротися за правду і свободу, не бути рабами і байдужими громадянами. Бо саме люди (їхні вчинки, принципи, цінності) можуть допустити або не допустити сходження тиранів до влади. Постановка звучить більше як попередження про можливу катастрофу, аніж реакція чи відповідь, як далі з нею справлятися.
***
Загалом увесь 2022 рік у театральній спільноті точаться дискусії на тему, що саме нині треба ставити, що показувати глядачам. Хтось каже, що найбільш затребувана комедія як відпочинок і можливість відволіктися від воєнних буднів, інші – що це сучасна драматургія, яка найточніше рефлексує на сьогодення, дехто пропонує українську класику як засіб просвітництва та пропаганди української мови, літератури, культури.
Тож кожен театр більшою чи меншою мірою намагається збалансувати репертуар і зробити його затребуваним для різних категорій глядачів. Незважаючи на постійні суперечки на тему, чи потрібна загалом нині театральна діяльність, чи варто витрачати кошти на театр, коли в країні точиться повномасштабна війна, практика показує, що так. Бо зали заповнені: люди відчувають потребу в сценічному видовищі. А на виїзні бригади, організовані при театрах, з нетерпінням чекають на фронті, в лікарнях, у волонтерських центрах для тимчасово переселених осіб.