Тема більш ніж злободенна і дуже ризикована. Адже наше життя під час повномасштабної війни – суцільна небезпека. Коли не знаєш, з якого боку, куди і що саме може прилетіти, то, може, і не наважишся піти ще й на виставу про це. Радше підеш на курси домедичної допомоги.
Але творці перформансу вирішили ризикнути. Постановка «Дівчинка з Хіросіми, яку лякає грім» є своєрідним мистецьким осмисленням минулого — досвіду японців — і передбаченням нашого гіпотетичного майбутнього – того, що чекає нас після війни. І треба зазначити, глядацькі зали не були порожніми на всіх чотирьох показах. Фінансово підтримав проєкт Український культурний фонд за програмою «Стипендія на відновлення культурно-мистецької діяльності», тож вхід для глядачів був безкоштовним.
Шлях до втілення і творці проєкту
Ідея втілити на українській сцені п’єсу «Життя з батьком, або Веселки над Хіросімою» японського письменника і драматурга, лауреата низки літературних премій Іноуе Хісасі виникла ще два роки тому. Богдан Поліщук, який на той час працював художником Київського українського малого драматичного театру, запропонував поставити щось з японської драматургії. Завідувачка літературної частини театру Лілія Волошина підшукала три п’єси, серед яких була «Життя з батьком…», і замовила переклад українською (перекладачка Юлія Кузьменко).
Але як це інколи буває, з постановкою не склалося й ідею відклали до кращих часів. Літом 2022 року Богдан Поліщук повернувся до цієї п’єси і як художник, і як режисер. Робота почалася в Малому театрі, але завершилася як незалежний театральний проєкт від ГО «Галерея сценографії» (Львів) і НЦТМ ім. Леся Курбаса.
До команди постановників також увійшли саунддизайнерка Яна Шлябанська, PR-менеджерка Лілія Волошина, відео – Олена Поліщук, актори – Світлана Олексюк (Міцуе) і Максим Кущов (Такедзо), з якими Богдан Поліщук співпрацює вже не вперше, а також менеджерка Марина Бойчук і музикантка Софія Микусь.
У вересні, майже перед самою прем’єрою, за сприяння Асоціації письменників Японії творці проєкту отримали дозвіл на безкоштовне використання п'єси «Життя з батьком…» від пані Юрі Іноуе, вдови та правонаступниці творчості Іноуе Хісасі. Так японці висловили свою солідарність з народом України і підтримали нас у боротьбі з російським агресором, який погрожує ядерною зброєю.
Про що перформанс і яка його ціль
У процесі постановки п’єса була трішки скорочена, але її основа залишилася незмінною. Це історія двох японців – доньки і батька з Хіросіми, які часто згадують про третього – знайомого, а згодом нареченого дівчини. Але останній на сцені так і не з’являється. Режисер увів у виставу іншого третього персонажа – Дух Хіросіми, якого виконує флейтистка Софія Микусь. Окрім гри на інструменті, вона наживо створює музичний і шумовий (грім, дощ) фон постановки, надаючи їй або медитативно-заспокійливого, або гостро-ритмічного, тривожного характеру.
Дівчині Міцуе – 23 роки, вона працює бібліотекаркою, хоча в дитинстві займалася легкою атлетикою. Живе з батьком – вони разом готують їсти, перуть, прибирають і багато розмовляють. Поступово глядач дізнається, що обоє стали жертвами ядерного вибуху в Хіросімі три роки тому. Донька чудом залишилися живою, а батько отримав численні опіки і загинув. Тож Такедзо – тато дівчини, якого бачить глядач – це лише її уява-примара, з якою вона вже три роки майже щодня веде бесіди. Це її опора, підтримка, радник і єдина компанія.
Дівчина не розуміє, чому вона вижила, і їй соромно за це. Тому вона вирішує жити тихо і непримітно, ні з ким не зустрічатися і за першої ліпшої нагоди померти. Чому? «Бо тоді природніше було померти, аніж залишитися живою». Вона мала загинути, як тисячі інших японців після вибуху бомби. Міцуе заборонила собі закохуватися, бути щасливою, заводити друзів, сім’ю, народжувати дітей. «Вибачте, що я продовжую жити», – каже вона тату-привиду.
Посттравматичний післявоєнний період ще чекає на українців. Але вже зараз багато хто не може оговтатися після загибелі рідних, окупації, втрати будинку, майна, своєї малої батьківщини та, загалом, стабільності й опори в житті. Це стосується цивільного населення. А що чекає на військових, які пройшли пекло війни, поранення, полон, тортури, у спогадах яких численна кількість смертей, – важко уявити. Саме тому вже зараз створено багато безкоштовних організацій, волонтерських і благодійних фондів, що надають психологічну допомогу постраждалим і тим, хто не може справитися зі своїми емоціями, переживаннями, тривогою.
Вистава Богдана Поліщука у фіналі акцентує на тому, що треба жити далі – вчитися, працювати, створювати сім’ї, народжувати і виховувати дітей. Але так, щоб жертви і загубленні через війну життя не були марними. Жити, віддаючи шану тим, хто пожертвував своїм життям за цю можливість, шануючи власне життя та життя інших людей. «Живи за нас двох, заради того, щоб розказати іншим про схожі розлуки», – каже батько Міцуе.
Мистецьке втілення
У назву вистави режисер виніс головний страх дівчини: Міцуе боїться грому, бо він нагадує про вибух ядерної бомби. Чи не так само українці зараз прислухаються до всіх гучних звуків, визначаючи, чи це сирена повітряної тривоги, чи, може, летить ворожий літак або ракета, їде ворожа техніка? Невідомо, скільки років цей страх ще буде переслідувати людей.
Знайомий фотограф Міцуе перестав фотографувати через те, що спалах фотоапарата нагадував йому той яскравий і сліпучий, що стався в Хіросімі 6 серпня 1945 року. Її наречений, який був моряком, а тепер готується до викладацької діяльності, збирає речі, які змінили свою форму і вигляд після вибуху: черепицю, яка набула голкоподібної форми, шматок скла, який витягли з людини, годинник, на склі якого залишилася тінь від стрілок, вигнуті пляшки тощо. Творці вистави разом з героями досліджують силу, вплив на навколишнє середовище, наслідки ядерної зброї.
Факти і розповіді шокують, тому відразу виникає питання: як людина – найрозумніша, найрозвинутіша, прогресивна у багатьох сенсах істота на планеті – може виробляти і застосовувати таку зброю? Адже вона призводить до жахливих і непоправних змін на всій планеті, а не лише на окремій її частині, від неї можуть загинути або отримати опромінення величезна кількість людей.
Богдан Поліщук поділив сценічний простір навпіл за допомогою світла: зліва яскраво освітлена компактна квартира Міцуе (ширма, мати, стіл), справа – затемнена майже порожня частина сцени, вглибині якої музикантка з різноманітними технічними і музичними засобами. Кожен бачить у цьому поділі щось своє: темне минуле і світле теперішнє, реальний і вигаданий, внутрішній і зовнішній світ, відоме і приховане, безпечний і сповнений страхів, небезпек простір.
В оформленні кімнати та костюмах відчувається тяжіння до японського мінімалізму і мобільності, скромності і простоти, стриманості і зручності. Саме тому в усьому переважають білий і чорний кольори. І лише в кінці, як надія на продовження життя (дівчина дозволила собі бути щасливою і створити сім’ю), Міцуе з’являється в червоній сукні. А ще — ставить на стіл жовтий сонях, який є символом сонця, любові до Батьківщини, пам’яті за загиблими. Кругле вікно в кімнаті – це і всевидюще око (влада, яка заборонила говорити про все, що пов’язано з вибухом), і телевізор, який показує новини (тут архівні кадри з Хіросіми, новини російського телебачення), і західне сонце, яким милуються Міцуе і Такедзо. Стіл є місцем для чаювання, а також сидіння, лежання (під і на), сценою для домашнього «фартухового» театру.
«Ніхто з команди творців перформансу не передбачав такого 100% збігу ядерних погроз від Росії з часом виходу нашої прем’єри, – зізнається режисер. – Два місці тому, коли ми почали працювати над постановкою, уже ця загроза була. А також можна пригадати, що ці погрози почали лунати ще у 2014 році. Пригадуєте, всі ці розмови про ядерний попіл і так далі? Тобто ця тема вже не один рік є актуальною. А сьогодні вона досягла свого піку. Ми намагалися не педалювати на цій темі, тому вона подається досить м’яко, з метафорами, символами, як казка і щось добре, приємне, тепле. Але ми не хотіли, щоб після вистави глядач виходив радісний, задоволений. Саме тому в кінці даємо відеоуривок з новин російського телебачення про силу і наслідки застосування ядерних ракет. Аби люди розуміли цю страшну загрозу і намагалися зробити все можливе, щоб вона не застосовувалася.
Мистецтво не може щось вирішити чи змінити. Усі питання вирішуються на верхах. Але ми маємо право активно реагувати і рефлексувати на важливі події, звертаючи увагу людей на важливість тем, проблем, ймовірних загроз. У мистецтва свої таємничі й незбагнені шляхи впливу на світ, іноді вони не передбачувані, але це точно потужна сила змін. Театр – це теж зброя, зброя на культурному фронті».
