КУПІЛЬ
Мейра Даутович (п’ятдесят вісім років) жила у Прієдорі. Тієї весни (1992) вулицями міста серби вели перед собою молодих чоловіків-мусульман, які мали виконувати роль живого щита од тутешньої самооборони. На установах і будинках повісили сербські прапори. Мусульманам наказали негайно вивісити у своїх вікнах білі простирадла, а на рукави начепити білі пов’язки. У багатоповерхівках зайняли позиції снайпери.
Нині Прієдор належить Республіці Сербській. Там немає місця для Матері Мейри. Тепер вони з чоловіком живуть у боснійському Петроваці, у сербському, а не своєму будинку.
Ми йдемо за Мейрою вузькими стежками серед подертого одягу. Зупиняємося над одним комплектом: темні штани, світла сорочка і ще щось, що було светром бордового кольору. Мати схиляється, поправляє штанину. Підводиться й оцінює, чи все добре виглядає.
— Це — Едвін, — каже вона, мовби знайомить мене з кимсь. — Мій син. І стать збігається, і вік, і зріст, і зуби. Тільки-от доктор Ева не до кінця переконана. Нам ще не робили аналізу ДНК. У мене був Едвін, — Мейра знову схиляється і поправляє штанини. — І Една була. Я все знаю, як було з моєю Едною. Хто її бив, хто ґвалтував. Тільки не знаю, куди поїхав той автобус. Куди її з Омарської вивезли. Одягу ніде нема, навіть пантофлів, геть нічого.
Уже кілька років Мати Мейра їздить околицями і на стінах розклеює фотографії своїх дітей. Навіть написала про них книжку. Вона розраховує бодай на якусь інформацію, яка відкриє їй правду. Вона хоче дізнатися три речі: як діти загинули, хто їх убив і де їхні кістки?
Коли Мати Мейра плаче (а плаче вона щодня), то ховається від чоловіка, аби не завдавати йому страждань: Узейр і так хворий. Після всього, що сталося, у нього було два інсульти, цілими днями він мовчить. Лише іноді зривається і б’є себе кулаками по голові. Падає, лежить на спині, а викривлене обличчя затуляє руками. Він звивається, немовби хоче уникнути ще одного копняка невидимого ката. Та все ж «отримує». У живіт. «Сильно». Потім — у груди, у голову, знову ховає лице. Здається, є і другий невидимий кат, який зазвичай б’є Узейра у спину. Він підстрибує, падає, вигинається і перетворюється на велику літеру S. Стогне. Але раптом стихає. Встає на рівні ноги. З погордою дивиться на щось, що лежить біля його ніг. Він уже не переляканий батько, який прийшов до сербського комісаріату запитати про доньчину долю. Тепер Узейр стоїть над невидимою жертвою і тріумфує. Щось незрозуміле кричить. І задоволено кóпає ногами. Він жорстокий і не збирається припиняти, кóпаючи щоразу сильніше.
— Заспокойся, — каже Мейра чоловікові.
Коли 1992 року почалася війна, їхньому синові Едвіну було двадцять сім років. Закінчив індустріальний технікум. Знав англійську й німецьку. Займався карате, мав чорний пояс. Тієї весни він вступив до мусульманської самооборони й наприкінці травня разом із сотнею вояків намагався звільнити Прієдор. Поранений під час операції, він помер наступного дня. Так розповідають свідки.
Але існує і друга версія смерті Едвіна. Є інші свідки, які бачили його в Омарській. Бачили, як його катували на очах сестри.
Бачили, як 16 червня його останки кинули на жовту вантажівку. Та від’їхала в невідомому напрямку. Сьогодні Мати Мейра вірить, що до Кевлян, до придорожнього рову, перед тим відповідно поглибленого. Адже є одяг, збігаються зріст, стать, вік і зуби.
Едні, сестрі Едвіна, було двадцять три роки. Весела, моторна, безпосередня. Працювала в господарчій крамниці, яку їй на першому поверсі будинку облаштував батько. Заочно вивчала педагогіку в Тузлі. Колись хотіла стати моделлю. «Вона мала фігурку Барбі», — так Мати Мейра пише у своїй книжці. На зароблені кошти вона планувала купити коня й будинок на полонині. Любила ходити горами. Займалася дзюдо, карате, добре стріляла. Тому коли почалася війна, одразу ж пішла за братом.
Наприкінці травня вона брала участь у боях за звільнення Прієдора. Носила за вояками спорядження, ліки та перев’язувальні матеріали. Зуміла винести з-під вогню кількох поранених. Після боїв повернулася до батьків. Перелякана, вона замкнулася з ними в комірчині й отак вони жили кілька днів.
«Вона попросила, — пише Мейра, — щоб я загріла їй воду для купання. У мусульман не було струму, тому я розпалила пічку. Добрий Аллах хотів, щоб я востаннє помила свою дівчинку». Приїхали два поліціянти й забрали Едну. Вона хотіла взяти светра в дорогу, але вони сказали, що їй він не знадобиться. Узейр одразу ж побіг до поліції, щоби спитати про дочку. І там його дуже побили.
Він дізнався, що Едну везуть до Омарської. Мати Мейра зателефонувала до Небойші Б. Вона добре його знала.
Небойша колись зустрічався з Едною, тоді він служив головним слідчим в Омарській.
Він не підійшов до телефона, коли почув, хто дзвонить.
Саме Небойша Б., за свідченнями жінок, які вижили, найчастіше допитував Едну.
Коли він закінчив, Една була ледве живою.
Сьогодні Небойша Б. живе у Прієдорі, працює в поліції.
АВТОБУС
Едну разом з іншими жінками утримували в бараку на горищі. Під горищем була кімната для допитів. Удень і вночі жінки чули, як унизу катують чоловіків.
Мати Мейра все ще жила у Прієдорі. Вона пішла до своєї подруги через дві вулиці. Хотіла віддати їй усе, що мала.
— Ти — сербка, — казала Мейра. — Зроби щось, щоб Една повернулася додому.
Подруга мала свої клопоти. Її чоловік Славко три дні не повертався додому. Поїхав до Кератерма і зник. А мав повернутися одразу ж. Сьогодні Мейра знає, що з ним тоді трапилося — і в Кератермі був табір. Тими днями там було вбито двісті п’ятдесят осіб.
Убивство, миття стін від крові, закопування — на це потрібен час.
Тому Славка так довго не було. Повернувся до Прієдора лише через чотири дні.
Він покликав Мейру.
— Дорогою я заїхав до Омарської, — сказав він. — Бачив Едну. Вона не хотіла ані підняти голови, ані привітатися. Кепський мала вигляд. Я пішов до канцелярії, щоб її звільнили. Але не вдалося. Едну засуджено за участь у діях проти наших військ.
Через три дні, згідно із сьогоднішніми даними Матері Мейри, у таборі оголосили: кількадесят осіб піде на обмін з мусульманською стороною. Вибрали Едну, ще якусь жінку й багатьох чоловіків. Увесь табір їм заздрив, що незабаром потраплять до своїх.
Подруга допомогла Едні зайти в автобус (із табличкою «Перевезення учнів» на шибці).
Згодом цього автобуса більше ніхто й ніде не бачив.
***
Войцех Тохман – польський журналіст, репортажист. Від 1990 року до 2004-го працював репортером Gazeta Wyborcza.
У 1999 році заснував Фонд ІТАКА, який розшукує загиблих і допомагає їхнім родинам. Донині працює в ньому як волонтер.
Разом із польськими репортажистами Маріушем Щиглем і Павлем Ґузлінським заснував у Варшаві Інститут Репортажу та репортерський магазин-кав’ярню «Кипіння світу». Від 2010 року на радіо TOK FM веде авторську репортерську програму «Кипіння світу». Автор 9 репортажних книжок, зокрема «Сходи не палять», «Донечка», «Скажений пес», «Сьогодні ми намалюємо смерть», «Кричать когути, плачуть пси». Двічі фіналіст престижної літературної премії Nike (2001, 2003), зокрема за книжку «Ти наче камінь їла»; «Репортер року» (1998) на думку читачів Gazeta Wyborcza; номінант на Премію ім. Даріуша Фікуса (2002); фіналіст премії Prix RFI «Témoin du Monde» Radio France International (2004); номінант на Премію ім. Ришарда Капусцінського (2011).
Переклав з польської Андрій Бондар, літературне редагування Анни-Марії Волосацької.