Дівчина із сотнею браслетів
Браслети в неї на руці постійно рухаються.
Вона сидить на дивані,дивлячись — і не бачачи, — котра година на мобільнику, удаючи, ніби глядить телевізор, але насправді її думки деінде.
Вона досі не знає, що скаже йому, єдине, що розуміє, це що сьогодні хоче піти побачити його, хай би й померла зі страху, хай би й тремтіла вся, коли увійде в палату, хай би й слова не змогла вимовити, хай би й серце їй розірвалося… але вона має його побачити, вона більше не може сидіти отак, замкнена вдома, а тим паче замкнена у своїх думках.
Тепер він уже зримий, а був же на грані назавжди перестати бути таким. Саме через це вона й квапиться: а що, як він знову щезне і вона не зможе розповісти йому все, що тримає в собі?
Вона знову дивиться на мобільник.
Годин уже лишається менше, це станеться сьогодні вдень.
Знову продивляється всі ці фото, де вони разом, не усвідомлюючи цього, і саме тепер, коли мало не втратила його, вона усвідомлює, придивившись пильніше до знімків, що їхні погляди — і їхні усмішки — перетинаються на всіх світлинах.
Вона мацає кишеню штанів, щоб переконатися, що взяла лист, який пише вже декілька днів. Про що не знає, так це про те, чи спроможеться віддати йому.
Вона нервується.
Дуже.
І не готова, але, зрозуміло, цього вона якраз і не знає.
* * *
Так само я не розказав їй про мою здатність ставати незримим. Утім це вона все одно вже знає, тому що, позаяк я з’явився в новинах, це вже всі знають, ну, точніше, знають цю історію, бо через оцю справу із захистом прав неповнолітніх ніхто не міг побачити мого обличчя.
Ото й усе, ми не балакали ні про що інше, вона сказала, що сьогодні це просто знайомство, що завтра поведемо далі, що в нас іще багато днів на розмови і що навіть потім, коли я вийду з лікарні, нам треба буде не полишати спілкування.
Не знаю, чи мені подобається стільки балакати, та ще й з кимось, кого не знаю, та ще й з дівчиною, та ще й з такою гарненькою дівчиною. Особливо тому, що вона психологиня, а я не божевільний.
Вона підвелася, сказала мені «до завтра» й поцілувала в щоку.
І щойно вона зачинила за собою двері, мені страшенно захотілося розплакатись.
* * *
Я чув, як за дверима батьки розмовляли з психологинею, хоча й не дуже зрозумів, що вони казали. Гадаю, вони говорили тихо, щоб я ні про що не дізнався. Але й так чув, що вони багато разів сказали слово «час». «Час, час, час…»
Вони попрощалися, і двері розчинилися.
Мати підійшла до мене й, побачивши мої очі, обійняла мене. Батьки не дуже розуміють, що саме сталося. Від самого початку вони ставилися до цього як до аварії, а я їм підігрував. Я скористався з провалів у пам’яті, що мав на початку, аби вдавати, начебто багато чого не пригадую. Але насправді пам’ятаю. Я чудово пам’ятаю все, що було перед аварією.
Вони не наважуються спитати й тому покликали психологиню. Я ще малий, та не дурний.
Проблема в тому, що я маю всередині якесь відчуття, котре мені не подобається: ніби я проковтнув їжака й він росте й росте, і що він пробігає мені по всьому тілу, від ніг до голови. Такий їжак, що від нього боляче в животі щоразу, коли я собі брешу, або тоді, коли приховую якусь правду.
І я вже більше не можу, вже не можу далі отак.
Я стільки думаю про той день… і ніяк не зрозумію гаразд, чому саме в той момент перестав бути незримим. Через дощ? Можливо, але…
* * *
Уже кілька днів, як один батько й одна мати сушать собі голову над тим самим питанням: що ж сталося насправді? Їм відома одна версія, офіційна, яку повідомляють кожному, хто цікавиться, яку розповіли рідним, друзям, журналістам… версія, у якій вони самі сумніваються та в яку зобов’язані вірити: то була аварія, але, на щастя, все скінчилося добре.
Але ж оті сліди на спині? Вони не мають значення, вони не відповідають аварії, їх забагато, і, що найважливіше, вони не є свіжими.
Батьки досі не насмілюються ні про що його розпитувати, не знають до ладу, як підійти до цієї теми, можливо, через те що не надто готові до відповіді. Тому їм і порадили віддати це в руки психологині, щоб саме вона спробувала з’ясувати правду.
* * *
Сьогодні я їв те, що й завжди: їжу, що не смакує ніяк, звичайну шпитальну їжу.
А після їди настала оця мить, коли все стихає. Мить відпочинку, особливо для моєї матері, яка майже не спить ночами. Вона каже, що це через крісло: воно незручне, — та я думаю, що це через інші речі, бо чого б тоді їй розмовляти вві сні, ворушитися, навіть якось я побачив, що вона плаче не прокидаючись. Гадаю, їй теж у груди влізли монстри, як і мені, і вона теж не знає, як їх позбутися.
Поки вона спала, я взяв комікси, що перед тим подарував мій друг, і, хоча в мене вони вже є майже всі, знов став читати. Мене захоплюють історії про супергероїв, я завжди мріяв бути одним із них, завжди хотів мати якусь надможливість… і ось тобі маєш, зрештою я таки здобув деякі.
І отак от — мати спить поряд, а я читаю — минало пообіддя, аж тут хтось постукав у двері. Це нас обох розбудило, її — від сну, а мене — від пригод у небесах.
Двері розчинилися, повільно, і увійшла вона: людина, яка врятувала мені життя.
* * *
Луна
Луна увійшла в єдиний спосіб, у який уміє входити, тобто вбігла. Вона загальмувала саме вчасно, щоб не наскочити на койку. Мало не збила мою крапельницю й не висмикнула голку, встромлену мені в передпліччя.
Мати обійняла її та всадовила поряд зі мною на койку. Луна завмерла, чудернацько дивлячись на мене, ніби не могла впізнати, — щоправда, у цій піжамі, з лисою головою, отаким обличчям… коротше, я її розумію.
Луна — це моя менша сестричка, їй нещодавно виповнилося шість, і вона — та людина, що знає мене найліпше, хоча самій це невтямки. І це також єдина людина, яка завжди, завжди могла мене бачити.
Це дивно, адже протягом останніх місяців я був здатен ставати незримим для геть усіх, але ніколи — для неї. Я багато разів удома вправлявся в цьому вмінні, і мені вдавалося ставати незримим на дивані, на кухні або коли спускався сходами… і все було добре, доки не з’являлася вона. Тієї миті моя здатність зникала, сестра завжди спромагалася знайти мене. Вона дивилася просто в очі, усміхалася й підбігала до мене.
І до того ж вона єдина людина, яка з першого дня знає про все, що сталося. Можливо, саме тому в день аварії вона єдина прийшла мені на допомогу, єдина, яка зуміла врятувати мене. Правда, зрозуміло, що у свої шість років вона так само не знає про це.