Мистецтво не може бути поза політикою. Воно є не просто інтегрованою частиною політики, а стоїть біля витоків влади як форми реалізації політики. Європейські імперії встановлювали контроль спершу у формі культурної гегемонії, а вже потім – економічної та фізичної (територіальної, військової абощо). В апропріації, можливо, полягає сама сутність мистецтва, адже його синкретизм, впливи, запозичення, наслідування є свідченням неприхованої агресії, підкорення і часом знищення іншого в будь-яких його проявах – оскільки інший загрожує монополії влади з її версією правди.
Повномасштабне вторгнення РФ в Україну 24 лютого 2022 року каталізувало деколонізаційні процеси не в теоретичному, а в практичному вимірі. За день до бомбардувань я сидів у центрі Києва, пив каву і читав інтерв’ю Мадіни Тлостанової про тривіалізацію деколонізації. Відома російська дослідниця постколоніальних студій говорила про те, що заклики деколонізувати все поспіль спрощують розуміння процесу, анулюють його результат, нівелюють радикальність потенціалу самої теорії. Усе, на що спромоглася після 24 лютого Мадіна Тлостанова, як і значна частина російських “ліберально налаштованих інтелектуалів” – приліпити український прапорець на аватарку, інсталювати чорний фон замість фотографії, написати “нет войне”.
Це можна назвати тривіалізацією війни, зведенням її до аморфної ідеї, яку вчорашні критики просвітницького проєкту відсторонено аналізують, залишаючись при цьому типово “модерними” людьми з суб’єкт-об’єктною оптикою, часто позбавленою будь-якої емпатії. У РФ справді перемогла культура “достоєвського”, де убивство не лише здійснюють, але й виправдовують із позицій математики. Як Родіон Раскольніков усеціло, тілесно і духовно належить не собі, а державі, так і кожен російський інтелектуал сьогодення причетний до етноциду (“денацифікації” в офіційній російській риториці). Адже політика – це, як зазначає Достоєвський, “думки, які носяться в повітрі”.
Після ряду акцій, які запустили процес культурного “скасування Росії”, частина російських інтелектуалів висловилася про існування іншої (справжньої) Росії. Ця спроба зберегти монополію метрополії у світових інституціях, після появи нової залізної завіси між Європою та РФ, наївно відводить культурі місце автономної структури, з якої має розпочатися розпад самої держави – тоталітарної, путінської, “фашистської”. Так, після бомбардування російськими військами Бабиного Яру (від авіаударів загинули 5 осіб, серед них і громадянка РФ), “народжена в Росії” історикиня мистецтв Єкатєріна Дьоготь написала, що повторне вбивство жертв Голокосту здійснили “не росіяни, а Путін”.
А втім, російська культура є нічим іншим, як результатом тривалої насильницької гібридизації метрополією підкорених у різний спосіб культур. Деколонізація Росії неможлива без цілковитого скасування її культури. Адже під прикриттям культури як “м’якої сили” в найбільш різнонаправлених проявах Росія здійснювала і продовжує здійснювати владний тиск.
Культурна видимість (репрезентація), як правило, можлива лише за умов потужних економічних вливань у найширшому сенсі: від матеріального циркулювання мистецтва до налагодження ринкових процесів, які пов’язують виробництво мистецтва, арткритику, музейну і галерейну справу, освіту і т. ін. Риторика, у межах якої виникає поняття “російської культури” в пострадянському, а часто і світовому просторі, є не менш потужною у своїй зверхній позитивності за риторику “європейського мистецтва” щодо традиційних неєвропейських культур. Доки сировинні ресурси колоній утримували імперію, вона продукувала культуру привілейованого етносу та (або) політичного класу. Присутність сильніша й переконливіша за відсутність, бо на присутність можна вказувати, її можна бачити, вона не потребує додаткових пояснень. Сила присутності та наявності – це риторика, з якою (не)свідомо російські інтелектуали продовжують конституювати імперський статус держави, до якої належать.
Сьогоднішні дискримінаційні дії щодо російської культури самі росіяни та значна частина європейців розглядають як злочин проти плюралізму, який не може здійснюватися з благим наміром і підважує європейську демократію. Проте така позірна позиція є свідомою спекуляцією, яка побіжно утверджує імперіалізм. Західні інтелектуали, які дотримуються таких переконань, компрометують себе, стверджуючи, наприклад, що “російська мова – це мова освічених людей у колишніх радянських республіках”, що “мистецтво перебуває цілком поза політикою”. Так, Ґері Морсон, славіст Північно-Західного університету, охоче цитує російську оперну співачку Анну Нетребко, яку 3 березня 2022 року відсторонили від роботи в Metropolitan Opera: “Примушування артистів… публічно висловлювати свої політичні погляди та засуджувати свою батьківщину – неправильно. Це має бути вільний вибір. Як і багато моїх колег, я не політична людина… Я художник, і моя мета — об’єднати людей через політичні розриви”. Я нагадаю, що “неполітична людина” Нетребко у 2014 році з рук спікера парламенту так званих “ДНР” та “ЛНР” отримала прапор — “знамя Новороссии”.
У своєму тексті Ґері Морсон каже, що не розуміє, чому скасовують концерти Стравінського, Чайковського, лекції про Пушкіна та Достоєвського, хоча вони народилися “задовго до Путіна”. Таке нерозуміння (а відповідно — зведення російсько-української війни до провини однієї особи) є ще одним продуктом російського колоніалізму, а заразом і демонстрацією професійної непридатності багатьох західних інтелектуалів. Адже більшість із них досі мислить культурою наявності, на яку метрополія завжди витрачала колосальний ресурс.
Тут можна згадати політичну ізоляцію, у якій опинилася більшовицька Росія після Лютневого перевороту. Європейські монархи мали міцні міждержавні та (часто) родинні взаємини з монархами Російської імперії. Більшовиків вважали нелегітимними, особливо з огляду на фактичну відмову більшовицької влади виконувати угоди, укладені Миколою ІІ. Однак сьогодні для європейських та американських дослідників і імперський, і радянсько-імперський режими стали цілком легітимними. Розриви між ними згладили традиція та культура наявності.
Утвердженню колоніального дискурсу сприяє і традиційна роль університету з його інституціями. У цій системі славіст, який знає лише російську мову, може претендувати на розуміння, дослідження і викладання всієї культури Російської імперії та СРСР, може сприймати РФ як єдиного їх спадкоємця. Тим часом вивчення наявної культури (колишніх) колоній потребує певної кваліфікації та подеколи геть інакшої оптики (методології). Адже українська культура відсутності – це парадоксальна відсутність наслідків діяльності всіх “мертвих [убитих], живих і ненароджених”. “Спецоперація” РФ в Україні – це скасовані виставки, ненаписані до них тексти, знищені твори мистецтва, перерозподіл фінансування з його мінімізацією в галузі культури, нестворені роботи вбитих художників. В історії українських земель це далеко не вперше. Цю пустоту, безумовно, слід перетворити в силу: так, це пустота, однак вона не заплямована кров’ю і брехнею.
Проте поряд із цим нам слід заявити своє право на радянський та імперський спадок, який у той чи той спосіб створювали вихідці з українських земель. Прикладом цього може бути позиція щодо будівлі російського павільйону на Венеційській бієнале: команда українського павільйону в тексті, опублікованому на ArtReview, нагадала, що російський павільйон було збудовано на кошти українського мецената та колекціонера Богдана Ханенка.
Уже згадувана Єкатєріна Дьоготь у свою чергу пропонує перші кроки зворотного процесу, які засвідчували б “цілковите знищення старого” в Росії: “У Кремлі не повинно бути жодної влади, а винятково місце для гуляння громадян і туристів. Весь дискурс "Росія vs Захід" має бути відкинутий як токсичний. Третьяковська галерея повинна у своєму розумінні класичного російського мистецтва відрефлексувати його свідомо і несвідомо колоніальний, а також і антиколоніальний характер. Повинна повністю припинитися расистська та класистська дискримінація людей через їхній провінційний акцент. Хоча б деякі росіяни повинні вивчити українську, щоб у далекому майбутньому в Києві говорити двома мовами”.
Але навіть у цьому дописі про необхідність усвідомити колоніальну сутність культури Дьоготь послуговується колоніальною лексикою, називаючи Україну (і не тільки) провінцією. Адже іншої мови навіть оця "прогресивна" частина російських інтелектуалів просто не має. У коментарях до цього ж допису Дьоготь зазначає, що якщо художниця (Катерина Кобро, яка народилась у Москві, але зростала в Ризі, а працювала у Вільні, Білорусі, Польщі) все життя послуговується російською мовою, то вона очевидно є російською художницею.
Таким чином, абсолютно в дусі “офіційної” культури РФ, що давно стала сервільним рупором "традиційних" російських цінностей, уніфікація здійснюється силоміць. І через мову, і через топологізацію, передбачену системою: народжений тут – отже, росіянин. І вся ідея “іншої Росії”, яка ніби перебуває в екзилі та має бути повернута на російську територію українською кров'ю, це також лише манірна потуга метрополії: “прийдуть хохли і все побудують”.
Для порівняння цікаво також поглянути на риторику офіційних працівників російських музейний установ. Генеральний директор Ермітажу Міхаіл Піотровський вже опинився під прицілом через свій близький зв’язок з Володимиром Путіним. Однак у цьому і полягає проблема такої оптики: Піотровський втрачає прізвище, він стає просто “директором російського музею”, який виконує свою функцію та інструменталізує мистецтво відповідно до інтересів і ціннісних орієнтирів держави.
Скажімо, той самий Піотровський декілька років тому заявляв, що в Ермітажі зберігається найкращий варіант "Петра і Павла" Ель Греко. Тобто у час, коли європейські кандидати у президенти записують реституцію культурних цінностей у передвиборну програму, РФ залишає за собою статус відцентрової метрополії, куди стікаються найкращі (!) репліки творів. Провенанс у музейній риториці РФ не значить абсолютно нічого, тоді як президент Франції Емманюель Макрон офіційно заявляє, що незаконно вилучені африканські артефакти треба вивозити. Йому однаково на подальші умови зберігання цих артефактів, адже "важливо будь-що порвати навіть символічний зв'язок з імперським минулим".
Від початку повномасштабної війни РФ проти України Ермітаж зробив одну публікацію в соцмережах, що стосується України. 27 лютого в інстаграмі співробітники опублікували фото фрагменту української вишивки у традиційно імперському дискурсі – мистецтво народів імперії.
***
Американський соціолог Говард Беккер пропонує розглядати мистецтво винятково з позицій “колективної дії” з поділом праці й схемою відносин, що саме собою є економічним перерозподілом та економічною політикою. Якщо з класичним мистецтвом, де роль творця зведена до ремісника, це не викликає подиву, то з contemporary art слід дещо пояснити. З одного боку, сучасне мистецтво є субверсивним і передбачає крайню міру соціальності, вторгнення критичного в чинну соціальну інфраструктуру. Із іншого боку, це мистецтво радикального вираження авторської позиції. В обох випадках реально наявне політичне поле визначає природу мистецтва: через пряме вторгнення чи вихід з неї.
Саме тому сьогодні вся російська культура автоматично стає культурою тоталітарною, навіть якщо митці народилися задовго “до Путіна”. Це відбувається через те, що першочергового значення набуває контекст, у якому перебуває культура наявності, та ті шляхи, завдяки яким вона опинилася в цьому контексті. Усе мистецтво й офіційна риторика довкола мистецтва в Російській Федерації – глибоко російські, глибоко путінські, якщо вже так. Адже мистецтво – це і є політика.