ГоловнаКультура

У пошуках щасливого початку: виставка українського мистецтва 1980-1990х у США

У 1990 році український художник Костянтин Реунов жив у Москві у сквоті на Фурманному провулку. Саме там він створив одну зі своїх ранніх програмних робіт — триптих «У пошуках щасливого кінця»‎, що якнайкраще пояснює прагнення і мрії українського суспільства перебудови. Як і у більшості своїх робіт, автор тут звертається до культурних стереотипів та уявлень, а головне, рефлексує щодо питання «де українцям живеться добре?»‎ Відповідь на нього можна знайти у цьому ж триптиху: трафаретними літерами Реунов друкує слова російською «здесь»‎ та «там»‎. 

З 1991 року «здесь»‎ набуло чітких кордонів: Україна проголосила Незалежність. Все інше стало «там»‎. Це був кінець перебудови. А через рік вийшла знаменита книжка Френсіса Фукуями «Кінець історії та остання людина», у якій він заявив про кінець історії, мистецтва та філософії. Проте для українського мистецтва це період не став кінцем, а навпаки, ознаменував новий початок.

Фото: zimmerli.rutgers.edu

У 1990 історикиня мистецтва Ольга Свіблова зняла документальний фільм із запозиченою назвою «У пошуках щасливого кінця». Героями фільму серед інших стали українські художники Костянтин Реунов та Олег Тістол. Це інтерв’ю прикметне тим, що в ньому автори говорять про ту різницю, яка існувала у часи перебудови між Києвом та Москвою. «Якщо в Москві було таке поняття як андеграунд, то в Києві його фізично не могло існувати. Ситуація в Україні, тобто у Києві, не передбачала двох дверей. Усі так чи інакше повинні були ходити однією дорогою та зростися з офіційною культурою. Тобто двері завжди були одні: або ти у них входиш так чи інакше, згорбившись на 360 градусів, або ти не існуєш взагалі»‎, — говорив Реунов. 

Тим не менш, багатьом авторам вдавалось балансувати. Цю внутрішню драматургію, боротьбу та поступ можна побачити на виставці “Живопис з надлишком: київське мистецьке відродження, 1985-1993”, що відкрилась у музеї Зіммерлі, Нью-Джерсі, США (кураторка — Олена Мартинюк). В основі колекції — унікальні роботи з приватного зібрання Ненсі та Нортона Доджів, а також роботи зі збірок українських колекціонерів та самих митців. 

Фото: zimmerli/instagram

Свою колекцію Ненсі та Нортон Доджі заснували задовго до початку перебудови. У середині 1990-х передали на зберігання музею Зіммерлі, що є частиною Ратґерського університету у Нью-Брунсвіку, штат Нью-Джерсі. Нині музей Зіммерлі у США володіє чи не найбільшою колекцією радянського нонконформістського мистецтва у США. У ньому представлені унікальні твори українських митців, зокрема, Арсена Савадова, Георгія Сенченка, Валерії Трубіної, Олександра Ройтбурда, Олександра Харченка, Сергія Якутовича, Анатоля Степаненка та багатьох інших українських авторів. 

Виставка “Живопис з надлишком: київське мистецьке відродження, 1985-1993” хоча і розповідає про період перебудови та окреслена хронологічно 1985-1993 роками, містить і більш ранні твори. Скажімо, до неї включені твори шістдесятників та сімдесятників: Алли Горської, Опанаса Заливахи, Віктора Зарецького, Валерія Ламаха, Григорія Гавриленка, Флоріана Юрьєва, Федора Тетянича (Фріпульї), Олександра Дубовика, Володимира Буднікова. Роботи цих авторів розташовані у самому центрі виставки та огорожені стінами з усіх сторін. Ця зала символічно відтворює задуху, утиски та цензуру, що існували у мистецькому та політичному середовищі. А проте, представлені роботи не є свідченням компромісу, про який говорив Реунов у згаданому вище інтерв’ю. Вони — доказ внутрішніх пошуків, постійної боротьби та спротиву; мистецтва, що ховалось у квартирах і обмірковувалось у кухонних діалогах. 

Фото: zimmerli.rutgers.edu

Якщо шукати образ, за допомогою якого можна було би передати вигляд експозиції та розташування залів, то образ квітки був би найбільш доцільним. Зала шістдесятників та сімдесятників — це її серцевина. Навколо неї, мов пелюстки, розходяться інші чотири зали, у яких зібрано київське мистецтво 1985-1993 років: тандему Арсена Савадова та Георгія Сенченка, авторів з кола сквоту Паркомуни (Олег Голосій, Валерія Трубіна, Дмитро Кавсан, Олександр Гнилицький, Василь Цаголов, Олександр Ройтбурд), митців «Межі зусиль національного постеклектизму» (Олег Тістол, Костянтин Реунов, Марина Скугарєва, Яна Бистрова, Олександр Харченко)‎, Нацпрому (Олег Тістол та Микола Маценко), художників «Живописного заповідника» (Тіберій Сільваші, Анатолій Криволап, Олександр Животков)‎, а також тих, хто не входив до жодних угруповань (Анатоль Степаненко, Володимир Будніков, Олександр Дубовик, Сергій Святченко). Більшість з робіт цих років невідомі на на заході, і навіть в Україні відчувається брак показу мистецтва цього періоду та його аналізу.

Ці зали також про пошуки: мистецькі (кольору, форми, теми), ідеологічні, політичні, пошуки віри та ідентичності. Одна з представлених робіт — «Сакральний пейзаж Пітера Брейгеля»‎ (1988) Георгія Сенченка, — створена як омаж роботі Пітера Брейгеля старшого «Пасічник та нищівник гнізд»‎ (1568). На відміну від Брейгеля, робота Сенченка відтворює вогняно-червоний постапокаліптичний пейзаж, з ґрунту якого продирається зелена квітка. У цьому символічному образі можна потрактувати те, що відбувалось із українським мистецтвом часів перебудови: розвиваючись на тлі соціальних та політичних змін, національного піднесення і економічної кризи перших років незалежності, воно пустило коріння і почало йти в гору, так ніби уперше за довгий час його окропили водою. Існує дві версії цієї роботи Сенченка, однак невідомо, яка з двох робіт є оригінальною. Кияни могли бачити інший варіант «Сакрального пейзажу Пітера Брейгеля»‎ (1988) на виставці «Батьківщина в огні»‎ (кураторка — Тетяна Кочубінська, PinchukArtCentre, 2017). 

Георгій Сенченко "Сакральний пейзаж Пітера Брейгеля"
Фото: zimmerli.rutgers.edu
Георгій Сенченко "Сакральний пейзаж Пітера Брейгеля"

Нову главу в історії українського мистецтва відраховують від спільної роботи Георгія Сенченка та Арсена Савадова «Печаль Клеопатри»‎ (1987), показаної на Молодіжній виставці у Москві. Знята з виставки та одразу придбана до приватного зібрання французьким колекціонером, робота стала легендою для її сучасників. Відтоді як її показали уперше, вона ніколи ніде не була експонована. Ба більше, цієї роботи навіть не існує у репродукціях гарної якості, що надає цій історії додаткового шарму та містичності. На виставці “Живопис з надлишком: київське мистецьке відродження, 1985-1993” її також немає, але представлені роботи цих самих авторів створені роком пізніше, не менш промовисті, провокативні та експресивні. 

Арсен Савадов, Георгій Сенченко "Старі та нові сади"
Фото: zimmerli.rutgers.edu
Арсен Савадов, Георгій Сенченко "Старі та нові сади"

Виставка Олени Мартинюк більшою мірою розповідає про трансформацію живопису, адже, після недовгих пошуків на початку 1990-х, митці переважно повернулись до олії (акрилу) на полотні. Хоча до експозиції також увійшли колажі (Анатоль Степаненко, Сергій Святченко, Олександр Ройтбурд та Олег Тістол), гобелен (Марина Скугарєва) та фотографія (Василь Цаголов). Прикметною є серія колажів Анатоля Степаненка, датована 1985 роком. Сентиментальні та меланхолійні монохромні роботи створені з матеріалів «під рукою»‎: журнальних та газетних вирізок, фотографій, шматків тканин, церати, сухих квітів, деревини тощо. Так, ніби автор, підбивав підсумок і збирав пам’ятку про найцінніше.

Анатоль Степаненко, колаж
Фото: zimmerli.rutgers.edu
Анатоль Степаненко, колаж

«Все почалося з вигаданого нами нового виду боротьби, який переріс у художнє протистояння»‎, — говорив Олег Тістол у коментарі Ользі Свібловій 1990 року. «Ми протистоїмо всьому: природі, вітру, соціальній дійсності, мистецькій ситуації до нас, мистецькій ситуації після нас, мистецькій ситуації всередині нас самих. І ми отримуємо від цього задоволення, зводячи до художнього ступеню момент опору реальності, коли реальність і протидія їй перетворюється на художній об'єкт»‎, — продовжував Реунов. 

З часу цього інтерв’ю минуло більше ніж тридцять років, однак метафора протистояння не зникла. Ба більше, протистояння відбувається фізично на сході України, а також продовжується в інтелектуальному і дипломатичному полі. Виставка “Живопис з надлишком: київське мистецьке відродження, 1985-1993” — це також протистояння: художній і політичній ситуацій всередині країни, але особливо за її межами. 

Фото: zimmerli.rutgers.edu

Ця виставка — другий великий показ українських художників з колекції музею Зіммерлі. Перша виставка відбулась у 2014 році та була присвячена мистецтву Одеси (“Другий авангард Одеси: місто та міф”, кураторка — Олена Мартинюк). “Живопис з надлишком: київське мистецьке відродження, 1985-1993” вперше подає правильну транслітерацію художників англійською мовою, чітко промовляє різницю між російським радянським, українським радянським та українським пострадянським мистецтвом. Крім того, з нагоди виставки, за допомогою Українського інституту музей підготував публікацію, яка вміщує аналітичні тексти про київське мистецтво часів перебудови. Подібна робота здається очевидною, проте за роки відновленої незалежності вона фактично не велась і розпочалась, на жаль, лише нещодавно. 

Видання LB.ua - одне з небагатьох серед топових загальнонаціональних ЗМІ, яке якісно висвітлює церковну тематику. Тому не гріх буде тут долучитися до кампанії

Кирило (Говорун), вчений-богослов, професор університету Лойола-Мерімаунт, науковий співробітник Єльського і Колумбійського університетів

Увага до мистецьких 1990-х активізувалась в останнє десятиліття. У цей час великі виставки присвячені цьому періоду відбулись у Ризі, Вільнюсі, Києві та Празі. Кожна з країн намагається осмислити своє місце у мистецькому полі, поглянувши на процеси з позиції часу. Та поміж тим, сьогодні звернення до 1990-х є жестом політичним. Проговорення тем та проблематик українського мистецтва на заході є напрочуд важливим та необхідним. Адже саме шляхом відновлення зв’язків між історією українського та світового мистецтв — через показ українського мистецтва у західному контексті, написання англомовних мистецтвознавчих книжок, через дискусії та розмови, що пояснюють українські культурні особливості, — вибудовується розуміння культурних процесів та їх спорідненості. 

Фото: zimmerli.rutgers.edu

Катерина ЯковленкоКатерина Яковленко, Журналістка, дослідниця сучасного мистецтва
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram