Не жартуй із Роджером Келлі
Був початок вісімдесятих, Деріл грав на фортепіано в одному з барів Меріленду. Все відбувалось, як зазвичай, — сцена, рок-н-рол і оплески задоволених слухачів, яким після декількох хмільних напоїв хотілося більше драйву. Але у перерві до Деріла раптом підійшов незнайомий чоловік і поплескав його по плечу.
—Я вперше чую, щоб чорний грав на фортепіано так, як Джеррі Лі Льюїс.
Деріл, який того вечора був єдиною темношкірою людиною у барі, розсміявся. Джеррі Лі Льюїс навчився грати свою музику, надихаючись блюзом темношкірих музикантів.
— Я знайомий із Льюїсом. Він сам розповідав мені, де навчився так грати.
Співрозмовник махнув рукою — він не йняв Дерілу віри.
Натомість вирішив почастувати напоєм. Слово за словом, між ними зав’язалась розмова.
— Знаєте, це вперше в моєму житті, коли я сів випити з чорним.
Деріл підняв брови.
— Як так?
Чоловік не відповів. Його товариші, які сиділи поруч, почали дивно хихотіти.
— Це така велика таємниця?
— Я член Ку-клукс-клану.
Деріл розсміявся вдруге за вечір. Це було неможливо — ку-клукс-кланівці не плескають темношкірих по плечу й не сідають з ними разом випити. Цей тип, мабуть, вирішив так пожартувати — що ж, дивне почуття гумору, але нехай. Проте його співрозмовник був абсолютно серйозним. Він поліз у кишеню і витягнув з гаманця посвідчення члена ККК. На ньому була емблема: білий хрест на червоному тлі, посередині — зображення краплі крові. З обличчя Деріла зникла усмішка. Чоловік це помітив і поспішив його заспокоїти — йому сподобалась музика, яку грав Деріл, і він не був агресивно налаштований.
— Той чоловік був настільки задоволений вечором, що на прощання дав мені свій номер, уявляєш? — іронічно посміхається Деріл. — Згодом він приходив у той бар разом зі своїми друзями з Ку-клукс-клану щоразу, коли я там виступав.
Чоловіки мали абсолютно адекватний вигляд: пристойно вдягнуті, без видимих татуювань чи інших елементів зовнішності, які б могли хоч якось насторожити. Вони мали нормальну роботу й сім’ї, вони пили пиво, сміялись та слухали рок-н-рол, як і всі інші люди в барі. Звичайні американські чоловіки середнього класу. Якби Деріл не знав цього напевно, йому б і на гадку не спало, що вони можуть належати до Ку-клукс-клану.
Здавалося б, ось вона — нагода, на яку він чекав так багато років. Деріл міг напряму розпитати їх про расизм. Але чоловіка щось стримувало — відчував, що ще не готовий.
Та що більше музикант про це думав, то чіткіше в його думках формувалась одна божевільна ідея. Чоловік вирішив провести серію особистих інтерв’ю із впливовими членами Ку-клукс-клану й написати на підставі цього книжку. Це звучало як самогубство, але Деріл затявся: він мусив хоч би спробувати реалізувати задум. Після довгих вмовлянь, правдами й неправдами він зумів переконати ку-клукс-кланівця з бару поділитись номером телефону верховного лідера, або як вони самі себе титулували — Імперіального Чаклуна однієї з груп ККК, Роджера Келлі. За єдиної умови: Деріл ніколи не розкриє, де він його взяв.
— Деріле, — сказав йому чоловік наостанок, — не жартуй із Роджером Келлі.
Без оригінального плану тут було не обійтись. Щоб під час першої розмови телефоном лідер ККК по голосу не здогадався, що розмовляє із темношкірим, музикант попросив свою помічницю, білу дівчину Мері, зателефонувати до Роджера Келлі й домовитись для нього про інтерв’ю. План спрацював: Роджер Келлі погодився на розмову для книжки. Зустрітись домовились у номері одного із придорожніх мотелів у Меріленді.
У день запланованої зустрічі Деріл про всяк випадок взяв зі собою Мері — вони прибули до мотелю завчасно, щоб усе підготувати. Роджер Келлі — гладко виголений чоловік у темно-синьому костюмі — з’явився рівнісінько у зазначений час. Разом із ним прийшов озброєний охоронець. Відчинивши двері, чоловіки завмерли від здивування. Вони явно не очікували побачити в кімнаті темношкірого.
Деріл був готовим до такої реакції. Він піднявся з крісла й розпростер руки — продемонструвавши, що не збирається нікого кривдити. Роджер Келлі на хвильку завагався, але зробив крок уперед. Він уже приїхав сюди, тож вирішив принаймні послухати, що йому скаже цей божевільний чоловік. Привітавшись, вони сіли в крісла один навпроти одного. Озброєний охоронець став поруч.
Від початку розмови Роджер Келлі чітко наголосив, що вважає Деріла Дейвіса меншовартісним через колір його шкіри. Деріл старався зберігати спокій, наскільки це було можливо, тож розмова продовжувалась — хоч і була холодною та напруженою. Поінформованість Деріла про Клан була тим, що її підтримувало.
Зненацька в кімнаті почувся гучний різкий звук — так, ніби щось тріснуло. Деріл та Роджер підхопились зі своїх місць і зімкнулись поглядами. Охоронець вхопився за кобуру. Деріл був переконаний, що це провокація Ку-клукс-клану, — його погляд промовляв до Роджера Келлі: «Що ти щойно зробив?» Однак у погляді Келлі було те саме мовчазне запитання: «Що ти щойно зробив?»
У чому річ, здогадалася Мері. Перед приходом гостей вона принесла до кімнати відро з льодом і поклала туди банки газованої води — щоб якщо чоловіки хотітимуть пити, вони мали напої напохваті. Від початку розмови минула година — лід почав танути, і бляшанки зсунулись на низ відра, видавши той самий різкий звук.
— Смішно, еге ж? — усміхається Деріл Дейвіс тепер до мене. — Після цього ми продовжили інтерв’ю, і воно було вже не таким напруженим, як на початку.
— Але як узагалі можна говорити про щось із людиною, яка щиро вважає вас меншовартісним і каже про це на самому початку розмови?
Ще не дослухавши мого запитання, Деріл почав кивати. Він має на це заготовану відповідь.
— Ось що я для себе зрозумів: коли двоє ворогів говорять, вони не б’ються. Так, це може бути не найприємніша розмова, але принаймні це буде діалог. Тоді протягом розмови в мотелі я посіяв зерно, і воно потрохи почало проростати.
Та зустріч із Роджером Келлі була першою, але далеко не останньою.
Зерно
— Ви маєте лише одну можливість справити хороше перше враження, — каже Деріл, випереджаючи моє запитання про те, як йому вдалось вмовити лідера ККК на наступні зустрічі. — Це як із жінками: якщо ти позитивно вразив дівчину на першому побаченні, вона з більшою ймовірністю погодиться зустрітись знову. Звісно, наші з Роджером Келлі погляди були полярно різними. Але я був з ним чесним щодо своєї точки зору й водночас я слухав його та дозволяв йому бути собою. Хоч і не поважав його переконань, я поважав його право мати ці переконання. Я не атакував його і не називав злочинцем. Звісно, я не був об’єктом захоплення Роджера Келлі. Але він був вражений — тому й погоджувався на наступні зустрічі. Чесність, відкритість та повага допомагали цьому тривати.
Лідер Ку-клукс-клану та чорний музикант продовжили своє спілкування: місяць, другий, третій. Рік, два… З часом Деріл почав запрошувати Роджера Келлі до себе в гості. Із ним завжди приходила охорона.
— Він сидів на тому ж дивані, де зараз сидиш ти, — усміхається Деріл Дейвіс. — Ось, а бачиш цю фотографію? — чоловік вказує на стіну. — Це ми разом стоїмо біля мого фортепіано — тут, у цій самій вітальні.
Теми розмов протягом таких зустрічей не обмежувались Ку-клукс-кланом, історією та расизмом — чоловіки говорили про різні речі, де мали спільний інтерес. Про останній фільм «Джеймса Бонда». Про музику. Про політику Білла Клінтона чи Барака Обами.
— Я міг зателефонувати йому і сказати: «Слухай, я виступатиму неподалік твого району, приходь послухати», — каже Деріл. — І він приходив.
Коли музикант переконався, що Роджер Келлі є безпечним, він почав запрошувати на зустрічі своїх друзів — темношкірих або євреїв.
— Все своє життя Роджер Келлі жив наче в закритій камері і споживав багато шлаку — про те, що темношкірі люди — злочинці, наркомани, ґвалтівники й таке інше. Я не хотів, щоб він думав: «Ну, гаразд, може, Деріл і приємний чоловік, але він — виняток із правила». Це дуже важливо, — піднімаючи вказівного пальця, пояснює музикант. — І коли Роджер Келлі спілкувався з іншими, це ще сильніше розхитувало його переконання — бо йшло врозріз із усім, у що він вірив.
Так тривало з року в рік. Лідер ККК, який спочатку навідріз відмовлявся розділяти з темношкірою людиною їжу за одним столом, поступово відступив від свого принципу. Потім почав приходити в гості без охорони. Через кілька років Роджер Келлі відмовився від ще одного свого правила і вперше запросив Деріла до власного дому.
— Він ніколи раніше не соціалізувався з темношкірою людиною. Так, Роджер Келлі їх зустрічав, але він ніколи, наприклад, не ходив із ними на пиво. Ми ж сиділи з ним за столом і їли смажені сирні палички з однієї тарелі, — веде далі Деріл. — Я робив це мільйон разів, ти, мабуть, теж робив це мільйон разів. Він — ніколи. Такі маленькі речі допомагали йому побачити в мені людину і зрозуміти, що, крім кольору шкіри, ми не особливо відрізняємось.
Зрештою, Роджер Келлі почав запрошувати темношкірого чоловіка на урочисті збори Ку-клукс-клану.
Деріл пригадує, що ці заходи виглядали дуже дивно. Він спостерігав за чоловіками й жінками в білих мантіях і гострих каптурах, які серед ночі крокували довкола величезного дерев’яного хреста. Хрест обмотували шматтям, змоченим у «Кланівський одеколон» — так у ККК жартома називали дизель або гас. Потім лідер Ку-клукс-клану вигукував:
— Кланівці, зупиніться!
Люди в каптурах застигали та тричі вклонялися.
— За Бога!
— За расу!
— За країну!
Коло звужувалось, поки люди не опинялись на відстані двох-трьох кроків від хреста.
— Запаліть вогонь!
Білі постаті жбурляли смолоскипи, і величезний хрест спалахував. На таких заходах Деріл спілкувався з іншими членами ККК, намагаючись збагнути їхній спосіб мислення. Оскільки чоловіка запрошував зі собою сам Імперіальний Чаклун, Деріл почувався у безпеці.
Згодом про сенсаційне спілкування Деріла Дейвіса з Роджером Келлі дізнались журналісти CNN і негайно ж вирішили зробити з чоловіками інтерв’ю. Записували його вдома в музиканта.
— Принаймні ми поважаємо один одного, щоб сісти і вислухати, — сказав тоді журналістам Келлі.
І одного дня — після років зустрічей із Дерілом та його друзями, після спільних обідів та вечер, після відвіданих концертів та розмов про фільми та політику — зерно, яке колись посіяв Деріл, проросло. Цемент, який тримав укупі переконання Роджера Келлі так довго, розсипався повністю. Імперіальний Чаклун Ку-клукс-клану зрікся расизму й вийшов з лав організації.
— Зажди-но, щось тобі покажу, — музикант встає із крісла й повільно крокує до сусідньої кімнати. Повертається звідти з білою мантією та каптуром. — Після виходу з ККК Роджер Келлі віддав мені свій однострій. Я дотепер зберігаю його з іншими артефактами.
Медальйон
Деріл Дейвіс виймає з кишені монету мідного кольору. По її центру — літери ККК, збоку — напис «Член з хорошою репутацією». Це — медальйон, який дають ку-клукс-кланівцям за заслуги і який вони зазвичай носять на шиї. Ще один трофей Деріла.
— Це мій талісман. Якось я пообіцяв іншому чоловікові з ККК, що завжди носитиму його з собою. Я навмисне це сказав, щоб його роздратувати, — сміється музикант.
Честера Доулса у Клані вважали крутим хлопцем. Поліція штату Меріленд описувала його зірвиголовою та шаленцем. Деріл хотів із ним познайомитись — а оскільки він мав лише номер поштової скриньки Честера, то написав йому листа, у якому запропонував записати інтерв’ю та вказав свій номер телефону. До цього музикант бачився вже з п’ятьма впливовими членами ККК з інших гілок організації. Він згадав про них у листі — знаючи, що Честер Доулс не захоче, щоб уся увага була приділена лише їм.
Через деякий час у Деріла задзвонив телефон.
— Алло, це Деріл Дейвіс?
— Слухаю.
— Я отримав вашого листа з пропозицією зустрітись і поговорити про Клан.
Деріл захвилювався. Так само, як за акцентом та інтонацією можна відрізнити людину з Нью-Йорка та Алабами, за голосом часто можна відрізнити білого від чорного. Але нічого не запідозривши, Честер призначив дату та місце зустрічі. Сказав їхати по 95-й автостраді на північ до містечка Норт-Іст у Меріленді, зупинитись біля першого торговельного центру й зателефонувати йому з таксофона — і тоді Честер приїде й забере Деріла до свого дому для інтерв’ю. Музикант погодився.
У зазначений день Деріл зробив усе так, як вони домовлялись. Приїхавши до торговельного центру, він набрав кланівця по таксофону.
— Яка в тебе машина? — запитав Честер.
— Чорний «лінкольн».
— Окей. Запаркуйся посередині, і ми приїдемо за декілька хвилин.
«Ми приїдемо».
— Під час першої розмови Честер обіцяв бути сам, пригадуєш? — каже Деріл. — Це мене насторожило, але я таки вирішив їх дочекатись.
Був спекотний серпневий день, тож Деріл вийшов з авто і сперся на капот. У торговельному центрі був лише один в’їзд та виїзд, і чоловік дивився на кожну машину, яка заїжджала на парковання, намагаючись розгледіти, хто за кермом. Якийсь темношкірий хлопець. Старша пані. Підлітки. Сім’я з дітьми.
Аж раптом до торговельного центру під’їхала машина із трьома чоловіками. За нею — ще одна, із чотирма. Серед них був Честер: Деріл упізнав його за вусами з борідкою та довгим русявим волоссям. Кланівці почали розглядатись довкола: їхні погляди кілька разів зупинялись на Дерілові, але чоловіки продовжували дивитись далі — вони шукали білого хлопця на чорному «лінкольні». Зрештою, з першого авто вийшов охоронець у футболці з гербом ККК і покрокував назустріч Дерілу. Зі собою він мав розкладного ножа.
— Пане Дейвіс, маємо проблему. Ми не підозрювали, що ви... — охоронець зміряв Деріла поглядом, — що ви не англосакс. Ми не можемо відвезти вас до приватного будинку для інтерв’ю.
— Слухайте, я витратив дві години, щоб доїхати сюди. Спитайте в Честера, що він про це думає.
Чоловік підняв брови, всім своїм виглядом ніби промовляючи: «Та хто ти, в біса, такий, щоб мені вказувати?» Але погодився: підійшов до машини і переговорив із ватажком. Через хвилину повернувся.
— Честер згоден на розмову. Але ми проведемо її у парку. Сідайте в машину і їдьте за нами.
— Тоді я насторожився вдруге, — пригадує Деріл. — Логічно було б зателефонувати Мері й повідомити про зміну планів, так? Але я не хотів викликати підозр — тож завів машину й рушив за кланівцями.
Приїхавши до безлюдного парку, чоловіки вийшли зі своїх автомобілів й оточили Деріла півколом. До центру вийшов Честер — він був лютим, як чорт.
— І якого біса чорного чоловіка цікавить Ку-клукс-клан?!
Деріл був спокійним. Він простягнув Честерові руку, той її потиснув. На правій руці у кланівця була витатуювана німецька свастика, на лівій — слова «White Power». Тієї миті Деріл згадав прийом, якого він навчився від Метта Коела. Він міцно стиснув руку Честера і, дивлячись йому прямо у вічі, відповів: «Клан цікавиться темношкірими людьми. Настав час нам познайомитись ближче».
Схоже, це спрацювало. Честер був готовий його слухати.
— У листі ти сказав, що бачився з Роджером Келлі, Тоні ЛаРіккі, Бобом Вайтом та іншими. Доведи!
Деріл підійшов до машини й дістав звідти Polaroid-фотографії з ватажками ККК. Побачивши їх, Честер розлютився ще більше.
— Що це, в біса, за лайно?! Хлопці, підійдіть сюди! Гляньте! Всі ці покидьки не можуть називатись справжніми кланівцями, вони зрадили білу расу!
Честер шаленів. Здавалось, от-от і він накинеться на Деріла.
— Я ніколи, чуєш, ні-ко-ли не стану з тобою до фотографії!
— Як скажеш. Я тут, щоб поговорити.
На той момент Честер був Великим Драконом — тобто регіональним лідером ККК у Меріленді.
— Я мушу отримати дозвіл згори. Але навіть у такому разі я не буду позувати для фотографій!
Деріл знав, що вмовляти Честера — марно. Але на прощання він хотів дещо йому продемонструвати — і витягнув з кишені медальйон із літерами ККК.
— Глянь. Це мені віддав чоловік, який покинув Ку-клукс-клан.
Кланівці довкола Деріла ошелешено стояли й не знали, що сказати. Як у чорного чоловіка опинилась ця річ? Яке він узагалі має право її носити? Деріл бачив, як в очах у чоловіків закипає лють, — він знав, що медальйон подіяв на них, як червона ганчірка на бика, і тоді вони хотіли на нього напасти. Але цього не сталось. Вилаявшись, Честер із товаришами розвернулись і поїхали геть.
Коли Деріл повернувся додому, на телефоні його чекало голосове повідомлення. «Це Честер Доулс, Великий Дракон невидимої імперії Ку-клукс-клану. Я не отримав дозволу на розмову. Згори не хочуть, щоб чорний чоловік мав прибуток від книги про Ку-клукс-клан. І ще одне. Раджу тобі ніколи не з’являтись у моєму окрузі з тим медальйоном».
Деріл одразу ж перетелефонував.
— Привіт, Честере. Шкода, що керівництво не дозволило провести інтерв’ю. А щодо медальйона, то я візьму його з собою до всіх двадцяти трьох округів у Меріленді, якщо захочу. І в твій також. Добраніч.
І поклав слухавку.
— Відтоді я завжди ношу той самий медальйон у кишені, — заходиться гучним сміхом Деріл. Чоловік явно задоволений із такої витівки.
***
Остап Яриш – журналіст, відеограф, репортер.
Від 2019 року живе у Вашингтоні (США) та працює в українській редакції «Голосу Америки».
Випускник Школи журналістики Українського католицького університету.
У 2017–2019 роках був кореспондентом і телевізійним ведучим hromadske.ua.
Лауреат журналістських премій PRESSZVANIE–2018 («Відкриття року»), «Високі стандарти журналістики–2019» («За швидкий та якісний розвиток у професії»).
У 2021 році ввійшов до списку «30 до 30: Хто творить майбутнє українських медіа».
Редакторка текстів – Марічка Паплаускайте, літературна редакторка – Анна-Марія Волосацька.
Книга виходить друком за сприяння незалежної неурядової організації GROWFORD Institute.