ГоловнаКультура

Богдан Мисюга: «Модернізм – дуже добрий рецепт того, як мислити сучасно»

У дворі львівського Палацу Потоцьких триває підготовка – другий поверх будівлі, де розташовано Музей книги, віддають під новий музей, який має відкритись вже у жовтні.

Музей львівського модернізму буде частиною Національної галереї мистецтв імені Возницького – частина робіт, які там експонуватимуться – з фондів музею, частина – від приватних колекціонерів. Відремонтовану локацію нового музею з новим освітленням презентували ще влітку виставкою робіт Олександра Ройтбурда. Наразі львівський модернізм планують представляти лише в рамках одного поверху будівлі, на першому залишиться Музей книги, допоки йому не знайдуть нове приміщення.

LB.ua поговорив з куратором майбутнього Музею львівського модернізму, мистецтвознавцем Богданом Мисюгою про концепцію музею, історію, яку він розповідає, та художників, які будуть у ньому представлені.

Богдан Мисюга
Фото: photo-lviv.in.ua
Богдан Мисюга

Чия ініціатива була створити цей музей?

Ініціатива зробити музей модернізму була давно, у 2015 році, і вона моя. А ініціатива реалізувати її саме тут належить Тарасу Возняку. Це єдина людина, яка побачила реальність цього об’єкта.

У 2015 році ми разом з Наталкою Космолінською зробили великий виставковий проєкт у Палаці мистецтв на другому поверсі. Виставка тоді називалась «Екзистенція – Космос: вектор львівського модернізму». Тоді ми вдруге виставили всього Звіринського разом з його колом. До нас, як я потім дізнався, 1996 року це зробив Юрко Бойко. Тільки він це називав «Духовна школа Звіринського». 

Тут, у Львові також?

Так. Але контекст був іншим і приміщення теж. 

На тій виставці ми також виставили Олександра Аксініна, сюрреалістичні роботи Івана Остафійчука, усі ранні твори Олега Мінька і Зеновія Флінти, велику підбірку робіт Карла Звіринського, Богдана Сороки, також роботи Лисика. Тож можна сказати, що ми вперше тоді зібрали львівський модернізм на одній виставці. 

Наталка мені допомогла дізнатися про художників, про яких я знав мало – про Володимира Пінігіна, Галину Жегульську, Юрія Чаришнікова і так далі. Але це вже неомодернізм. 

Тоді ж ми зробили «Дні модернізму» у Львові. Я працював в Академії мистецтв, яка частково це фінансувала. Академії було цікаво відкрити це явище для себе, адже багато художників-модерністів  викладали там.

Потім я ініціював відкриття бюджетної теми «Некласична візуальна культура» в науково-дослідному секторі Академії, але вона проіснувала лише два роки. На другому році її існування завдяки Корсакам я зробив масштабний проєкт у їхньому музеї – він називався «Герметичне коло Карла Звіринського». До нього зробили видання, в якому є перший аналіз модернізму, зі згадкою про львівський авангард і відстеженням спадкоємності модернізму, про світогляд художників. 

Карло Звіринський, "У просторі", 1960 р.
Фото: Музей львівського модернізму
Карло Звіринський, "У просторі", 1960 р.

Чи можна назвати це видання академічним підґрунтям цього музею?

Так. Музей дуже довго визрівав. До 2015 року я збирав матеріал у майстернях художників і в приватних колекціях, працював з архівами. А до цього десять років працював із цим матеріалом на експозиціях у Національному музеї імені Шептицького. Ще раніше в цьому ж музеї керував відділом мистецтва ХХ ст.

Наш проєкт про Звіринського в Луцьку побачив Тарас Возняк, тому що Львівська галерея мистецтв давала туди роботи з фондів. На той час я опрацював усі львівські фонди і знав, де що знаходиться. І пан Тарас запропонував зробити музей, тому що виставка в Корсаків – це тимчасово і не у Львові. 

Треба було зібрати виставку, масштабнішу за коло Звіринського – показати львівський модернізм. Тим більше, у фондах галереї є ранній львівський авангард, не актуалізований, і він є частиною історії львівського мистецтва.

Експозиція цього музею починається з авангарду?

Так, ми починаємо з «Комітету паризького», з історичного моменту, коли львів’яни поїхали до Парижа студентами Краківської академії. В академії викладав такий Юзеф Панькевич, який мав свою філію в Парижі, куди приїхали Сельські, Роман Турин, Ян Цибіс та інші. Ця тусовка принесла до Львова нову культуру живопису, вільну малярську форму. Ясно, що тут вони отримали спротив – це окрема історія, про яку ми будемо говорити на екскурсіях. Повернувшись енний раз із Парижа, Сельський з одногрупниками засновують тут угруповання «Артес» – понаднаціональне, понадполітичне. Власне, це перше авангардне угруповання тут. «Артес» мав концепт – створити оригінальну версію європейського авангарду. Іншим, більш масштабнішим у виразі було угрупування АНУМ (Асоціація незалежних українських мистців).

Зеновій Флінта, Натюрморт, 1963 р., карт. олія
Фото: Музей львівського модернізму
Зеновій Флінта, Натюрморт, 1963 р., карт. олія

Кожна кімната Музею львівського модернізму матиме класифікацію – формальну і світоглядну. Зала авангарду матиме три контрапункти: «Авангард і прогрес» (у застосунку до медіа та до прикладної графіки), «Авангард і ідеологія», адже авангард намагалися використовувати різні політичні режими, та «Авангард і екзистенція», яку ми розуміємо як противагу ідеології. 

Другий зал – це неоавангард, коли після сталінського режиму, у хрущовську відлигу, мистецтво прокидається у відновленні авангардної традиції. 

«Авангардна традиція» – чи це не є трохи оксюморон?

Звучить як оксюморон, але у Львові це дуже вживано. Чому традиція? Тому що треба було згадати, що ж робили у Львові перед 60-ми. Цей оксюморон має місце. 

Людьми, які відновили авангардне мислення, були, як я їх називаю, «старі авангардисти», авангардисти старої генерації: Роман Сельський, Леопольд Левицький, а їхні учні стали маяками неоавангарду. Який протривав до 1965-67 років, до закручування гайок. У 1966-му вже не існує підпільної школи Звіринського, по тюрмах сидять Горинь, Шабатура, Заливаха та інші. 

І третій зал – це екзистенційний бунт, спротив художників тому, що робилося, закручуванню гайок. Це фаза герметичної культури, мистецтво закритих кіл. У цей світогляд попадають «Маски» Мінька, які були вперше виставлені лише в кінці 80-х років, екзистенційні форми Лисика, дадаїзм Медведя. У кожного екзистенційного бунту була своя історія. 

Олег Мінько, Замкова шпарина, 1965
Фото: Музей львівського модернізму
Олег Мінько, Замкова шпарина, 1965

Після цього створення герметичної культури є фаза розбудови внутрішнього світу і початок структуралізму, коли людина шукає зв’язки між собою і світом, між особистістю і космосом. Це четвертий зал. Я донедавна думав, що в Україні цього мистецтва не було, але знайшов у фондах роботи, які відповідають цій фазі. Тут знову роботи Мінька, ранні роботи Ігоря Шумського. 

Усі роботи в експозиції – з фондів Львівської галереї мистецтв?

Ні, тут лише 30% із фондів. усе інше – з приватних колекцій львівських і київських колекціонерів. 

Тобто вони подарували музею роботи з колекції?

Дали на зберігання на два роки. 

Чому лише на два роки?

Тому що через два роки експозиція буде змінюватися, як у всіх європейських музеях. Навіть Лувр, якщо я не помиляюся, що два роки переглядає постійну експозицію. 

Ми хочемо, щоб цей музей був динамічним, працював з дітьми, студентами. Хочемо, щоб за ці два роки Львів навчився розуміти нон-класику, некласичну візуальну культуру. Не всі ж люблять слухати Кофлера та Штокгаузена, не всім заходить. Чому? Тому що немає традиції слухати таку музику. Ми хочемо створити таку традицію в мистецтві. 

Тож це більше освітній проєкт.

Ви могли б назвати колекціонерів, які дали роботи зі своїх колекцій?

Зі Львова – родинні колекції художників, із київських – це аукціонний дім «Дукат» та академік Борис Гриньов.

Чи музей готовий сам купувати роботи художників?

Не можу це сказати, це має сказати генеральний директор. Мене сюди запросили лише для того, щоб зробити цей проєкт. У мене угода на пів року. 

Євген Лисик. Макет сценографії для балету "Створення світу", 1974 р. (Мінськ)
Фото: Музей львівського модернізму
Євген Лисик. Макет сценографії для балету "Створення світу", 1974 р. (Мінськ)

Я мрію про те, що це приміщення – лише прелюдія до музею, що має бути окремий музей у новому збудованому або реконструйованому спеціально під музейні потреби приміщенні, із серйозними фондами. І ця експозиція має бути там постійною, і мають бути змінні виставки, які відкриють нам окремо персони кожного художника. Уявіть собі, якби такий музей існував – йому потрібно було б 2 тисячі квадратних метрів на постійну експозицію і тисяча «квадратів» – на виставки.

Наразі Музей львівського модернізму займає лише других поверх цієї будівлі. Є плани зайняти і перший?

Там зараз зали Музею книги, і наразі шукають місце, куди він мав би переїхати. Тоді на першому поверсі ми зробили б залу про перехідну фазу між модернізмом і постмодерном і під тимчасові виставки.

І наостанок. Якщо узагальнити, яким є основний наратив цього музею? 

Коли я готував проєкт Музею модернізму, посеред інших я написав такий пункт – «Актуальність цього музею». Я думаю, що нам дуже не вистачає музею, який зв’язував би традицію з прогресом. А модернізм – це дуже добрий рецепт того, як мислити сучасно. Усі ці художники-модерністи випереджали свій час на покоління. Те, що робили вони, не робив тоді ніхто. Я сказав би, що це мейнстрим львівського мистецтва.

Основний меседж – створити конструкт історії львівського мистецтва другої половини ХХ століття, який пов’язував би нас із процесами у Західній Європі. Це дуже важливо. Ми кажемо, що нам треба створити тут Європу? У нас європейські цінності давно є, просто їх треба відчитати. Музей модернізму дуже чітко витягує ці цінності з мистецтва другої половини ХХ століття, яке нібито було радянським.

Дарія БадьйорДарія Бадьйор, Редакторка відділу "Культура"
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram