Попри першу освіту інженера, Марущенко почав активно цікавитися фотографією і практикувати її вже із середини 70-х фільмуючи родичів, друзів перехожих та міські ландшафти. За радянських часів заробляти фотографією можна було двома способами: знімати у фотоательє, або працювати у друкованих виданнях. Пов’язувати свою подальшу професійну діяльність з прикладною фотографією Марущенко не захотів — обрав фотожурналістику. Фотографа цікавила безпосередня взаємодія з людьми, тому він швидко освоїв портретне знімання, зайнявся пошуком профільної роботи, паралельно навчаючись в Інституті журналістики при Спілці журналістів України (1975 рік) і на факультеті журналістики Київського університету (1979-1981 роки).
На початку творчої кар’єри, матеріали та сюжети для публікацій йому допомагала знаходити дружина, піаністка Наталія Дереновська — вона знайомила фотографа зі своїми колегами музикантами та артистами, яких Марущенко знімав під час концертів та вистав. Віктор пропонував готові знімки редакторам київських видань.
Перші фотографії Марущенка були опубліковані у 1975 році в київській газеті «Культура і життя». Через рік фотограф почав працювати спеціальним кореспондентом газети «Cоветская культура» в Україні. Автор отримав можливість подорожувати просторами Радянського Союзу, потоваришував з відомими фотографами: Євгеном Халдеєм, Борисом Михайловим, Вітасом Луцкусом, Віталієм Батуріним; впродовж відряджень фільмував політиків, мітинги, паради, та реакції людей на соціальні потрясіння. Також, з 1980 по 1990 роки Віктор Марущенко працював фотокореспондентом газети «Радянська культура».
Крім детальної документації важливих історичних процесів в СРСР, на чисельних плівках фотографа періоду 1970–1990 років зображено українську наукову і творчу еліту: художників, музикантів, акторів, архітекторів, вчених, яких Віктор знімав у невимушеній атмосфері. Цей фотографічний спадок буде довгі роки слугувати надважливим й актуальним архівом для розуміння і дослідження культурних та соціально-політичних процесів періоду радянської України.
Початок 90-х можна вважати злетом кар’єри Марущенка і признанням його творчого доробку на міжнародному рівні — у 1989 році він виїхав до Швейцарії, де взяв участь у знаковій виставці A Hundred Photographers of Eastern Europe (Musee de L'Elysee, Лозанна, Швейцарія, 1990 рік). У тому ж році Марущенка запросили реалізувати його проєкти до Німеччини, Франції, США, Канади, Словаччини та України.
З 1991 року Віктор працює фотографом для закордонних і українських видань, став співзасновником незалежного інформаційного агентства «Укрпрес» та галереї «Photo Nostra». У 1997 році видавництво Benteli Verlag видало фотоальбом «Віктор Марущенко. Україна. Фотографії». Основні теми, з якими працював Віктор Марущенко у 2000-х, — Чорнобиль і життя шахтарів в період нелегального видобутку вугілля на Донбасі. Причини й наслідки трагедії в Чорнобилі фотограф знімав багато років і освітлював цю проблематику у своїх роботах на виставках в Європі й Україні. Над проєктом про нелегальні шахти Донбасу Віктор працював разом з австрійським режисером-документалістом Міхаелем Главоггером. Знімки фотографа були опубліковані в фотокнизі «Смерть робітника», що вийшла у 2005 році разом з однойменним фільмом Главоггера. На початку двохтисячних, Віктор Марущенко взяв участь у двох бієнале сучасного мистецтва: у Венеційській в 2001 році з проєктом Chornobyl, та у бієнале в Сан-Паулу в 2004-му з фотосерією «Донбас — країна мрій».
Викладати Віктор Марущенко почав з 2004 року — разом з галеристом Андрієм Триліським започаткував курси фоторепортерів. Під школу Марущенко отримав від Триліського одне з приміщень галереї «РА». Зазвичай на заняттях у школі викладач критикував студентів за те, що вони не вміють працювати ні з фототехнікою, ні з темою; мислять не проєктами, а зображеннями в соціальних мережах, тоді як для художнього висловлювання одного знімка недостатньо. Віктор був впевнений, що для роботи з фотографією потрібен наратив і якщо працювати з фототехнікою можна навчитися за кілька місяців, то для роботи з проєктами потрібні освіта, час і глибоке занурення у тему. У своїй школі Марущенко навчав розуміти сучасний світ через оптику фотографії.
Протягом 15 років в школу Марущенка приймали як любителів, так і професійних фотографів. Новачкам пояснювали основні принципи експозиції, навчали особливостей роботи зі світлом та фототехнікою. Тим, хто освоїв технічні засади фотографії, пояснювали, як віднаходити співзвучну сучасним викликам сьогодення тему і розкривати її за допомогою медіуму фотографії. Під час публічних обговорювань щодо напрацювань і методів навчання у школі Марущенко часто говорив, що визначити рівень підготовки студентів виходить не одразу — тих, хто перебільшив власні навички роботи з фототехнікою, доводилося відправляти на базовий курс, а учнів, які вважали, що готові реалізовувати художні проєкти — на курси історії мистецтва. За словами Марущенка, частина учнів поглибленого курсу відсіювалися після перших занять — інші успішно навчалися та реалізувалися як художники.
Віктор Марущенко був впевнений, що професійний рівень художників, які працюють з медіумом фотографії зростатиме, якщо того вимагатиме досвідчена аудиторія.
Тому, щоб розвивати фотографічну культуру, Віктор разом зі своєю колишньою ученицею Мариною Поляковою (головною редакторкою «5.6») десять років тому заснував фотожурнал «5.6». Майже стільки ж часу існує організована ними онлайн галерея «5.6 store». Сьогодні на сайті презентовано понад триста робіт, серед яких проєкти випускників школи і архівні знімки знаних фотографів.
«Можу сказати, що Віктор відчував людей. І відчував події. У нього було внутрішнє розуміння, що є важливим в культурному середовищі, а що може бути токсичним. Таке собі внутрішнє передчуття на кшталт інтуїції, – розповідає Марина Полякова про співпрацю з Віктором Марущенком. – Наприклад, він завжди чітко визначав, який проєкт в майбутньому стане актуальним, а який ні. Чим студентам варто займатися, а чим ні. І ще безмірне терпіння до людей, якому я завжди по-доброму заздрила».
Починаючи з 2019 року Марущенко шукав фінансування для створення аукціонного дому з продажу фотографії, за допомогою якого розраховував залучити інвестиції в Україну, які б могли підтримати його школу та молодих художників. Важливо зазначити, що «Школа Віктора Марущенка» – це не клуб людей, яких об’єднував медіум фотографії та спільні естетичні погляди. Причини та умови, в яких виникла школа, лежать у декількох площинах: з одного боку, поява закладу була зумовлена слабкою інституційною підтримкою фотографії в Україні, з іншого – процесами, в яких освітні й культурні інституції перестали відігравати головну роль у концептуальному й естетичному розвитку художників. Тому вкрай симптоматично, що новаторські ідеї бачення шляхів розвитку мистецтва, взаємодії художника з навколишнім світом почали виникати за межами державних освітніх закладів.
Наразі, після смерті Віктора доля подальшого розвитку навчального закладу невідома. Культурна спільнота покладає надії на допомогу з боку держави, яка, хоч із великим запізненням, але все ще може долучитися до збереження напрацювань Марущенка в розвитку фотографічного мистецтва в Україні.