ГоловнаКультура

Марина Пезенті: «Чесна і поінформована дискусія, без нав'язування «лінії партії», робить дуже багато»

Марина Пезенті впродовж п'яти років очолювала Український Інститут Лондона, інституцію культурної дипломатії, афілійовану з УКУ, цього літа передавши директорство. 

Інститут, заснований у 1979 році як філія УКУ патріархом УГКЦ Йосипом Сліпим, у 2016 році був зареєстрований як британська благодійна організація, закріпивши у місії подвійну орієнтацію: на українську та британську аудиторії.

Поспілкувалися із Мариною про досвід виходу організації за межі українського середовища, присутність України у британському культурному просторі, як говорити про Україну через оптику складних історичних питань та досвід співпраці з державними організаціями.

Марина Пезенті
Фото: Facebook / Ukrainian Institute London
Марина Пезенті

Як вийти з інтересом до України за межі діаспори і достукатися до аудиторій та майданчиків, які є центральними у британському культурному житті?

Україна опинилася в епіцентрі уваги після Майдану, коли стало зрозуміло, що вона на передовій гібридної війни, яку провадить Росія, і що він також є об’єктом цієї агресії. Відповідно, досвід України у ці перші роки після Майдану був цікавий для західної аудиторії. 

Чимало майданчиків тут є дуже відкритими – наприклад, університети і ті їхні відділи, які займаються вивченням східної Європи. Багато з них мають студентські товариства україно-британської співпраці, і ці студенти часто виступають співорганізаторами. На наше здивування, навіть дуже солідні майданчики, як наприклад Британська бібліотека, порівняно легко йдуть на співпрацю, якщо зайти з правильною темою і сильним спікером. 

Але якщо говорити про вищу лігу культурної дипломатії – наприклад, провідні музеї, то це зовсім інша історія – інші бюджети, інший горизонт планування, рівень лобіювання (рішення приймають цілі Наглядові ради, а не просто івент-менеджер). Але, на жаль, Україна має небагато проєктів такого рівня (деякі з них були частиною Україно-австрійського року культури в 2019 року, ще раніше була виставка Пінзеля у Луврі). 

Наскільки присутня Україна у культурному середовищі Лондона? 

Це дуже залежить від того, в якій бульбашці ви перебуваєте. Якщо зайдете у кілька груп на Фейсбуці чи сайти провідних українських організацій, у вас складеться враження, що чи не щодня відбувається щось, пов’язане з Україною: панельні дискусії, покази фільмів, нетворкінги. Звісно, ми говоримо про ситуацію до пандемії. Якщо поглянути на ключові майданчики – найбільші театри, концерт-холи, музеї, кінотеатри, ЗМІ, – то українського контенту дуже мало. Тут шалена конкуренція, і бути поміченим британцями дуже непросто. Скажімо, минулого року ми провели Дні українського кіно, уперше – у співпраці з двома провідними мережами кінотеатрів – Curzon та французьким культурним інститутом, які включили наші фільми у свою програму і вкладалися у маркетингову розкрутку. Але, зважте, що перед нашими днями пройшли «дні кіно» іранців, палестинців і румунів, а після нас – цілий тиждень тривали Дні російського кіно. Румуни і росіяни роблять це вже 15 років поспіль. Можна уявити собі рівень конкуренції. І це ще ми не говоримо про Лондонський кінофестиваль, у програму якого потрапити дуже складно.

Що можливо зробити, аби збільшити видимість України у культурному просторі Лондона, хто б мав стати організатором від імені України?  

Роль держави неоціненна. Те, що з'явилася державна інституція, яка займається культурною дипломатією за кордоном – Український Інститут – це величезний прогрес. Важливо також, що це незалежна структура (arm’s length agency), а отже не сприймається як рупор пропаганди. Якщо йдеться про реалізацію масштабних проєктів (наприклад, виставки, програми обмінів), то роль державної міжінституційної співпраці є важливою. 

Дні українського кіно в Лондоні, 2019
Фото: Facebook / Ukrainian Institute London
Дні українського кіно в Лондоні, 2019

З іншого боку, значно виріс рівень професіоналізму українських громадських організацій за кордоном. Вони почали виходити зі звичної зони комфорту усередині своєї громади, навчилися вибудовувати партнерства з місцевими культурними і освітніми організаціями, напрацювали аудиторії і контакти, вибудували маркетинг. Це активи, якими не можна нехтувати, особливо в умовах, коли ресурси держави дуже обмежені. 

Я була приємно здивована коли прочитала у трирічній стратегії Українського Інституту положення про те, що розглядаються модальності співпраці з закордонними організаціями. Йдеться про організації, які мають досвід роботи у царині культурної дипломатії, довели свою спроможність. На шляху цієї ініціативи ще низка бюрократичних перепон. Також відкритим є питання, яку роль відіграватимуть посольства й аташе з культури у цій конфігурації. Але дуже добре, що ці питання вийшли на порядок денний.

Які організован культурні події приваблювали найбільшу кількість учасників, отримали найбільший відгук? Яку Україну представляють ці події?

Я би виділила дві події – презентацію книжки про Голодомор Енн Епплбаум (Anne Applebaum, «Red Famine: Stalin’s War on Ukraine») у співпраці з ЄБРР та панельну дискусія про Другу Світову війну, яку провели онлайн. В обох взяли участь кілька сотень людей, багато з яких – неукраїнці. Приклад з Енн Епплбаум демонструє, що потрібно працювати з впливовими публічними інтелектуалами, які вже мають усталений бренд і цікавляться українською тематикою. Гостро поставлене дискусійну питання, яке є актуальним для країни, де ви живете, – також привабить аудиторію. Так було у випадку з панеллю про Другу світову: «Чи можливий єдиний пан-європейський наратив про Другу Світову?» – так було сформульовано питання, відповідь на яке давали відомі історики, серед них – і британські, і українські (Сергій Плохій, Брендан Сімз). Україна не була у центрі дискусії, але вона була важливою її частиною. При чому у рамках цієї дискусії Плохій говорив про співіснування кількох пам'ятей про Другу Світову в Україні, про складність таких постатей як Бандера. Україну було вписано у ширший контекст. 

 

Чим мотивоване бачення УІЛ як дискусійного майданчика, а не точки поширення позитивного бачення України? 

Поширення позитивного бачення іноді ризикує перетвориться у пропаганду. На щастя, Україна – дуже розмаїта і дуже плюралістична країна, це є чимало цікавих і яскравих людей, здатних цікаво розповідати про складні речі.

Я дуже тішуся, що багато підходів до наративу про Україну, які ми розвивали, іноді навіть інтуїтивно, потім отримали інституційне оформлення у стратегії Українського Інституту. Зокрема, досвід пережиття тоталітарних травм Україною (питання Голодомору входить сюди) – говорити про нього не лише з позицій віктимності, але і розуміти, чому українці часто були і виконавцями тоталітарних практик – на цю тему є цілий докторат, написаний дослідницею Дарією Матінлі у Кембриджі і ми мали пов'язану з цим дискусію. Питання декомунізації та пов'язаного з нею питання збереження мистецтва радянського періоду також є особливо цікавим, якщо показати закордонній аудиторії глибину дискусії, яка точиться навколо нього. 

У чому цінність заходів та проєктів, які конфліктно сприймаються деякими частинами сторін?

Ми провели цілу низку заходів, спрямованих на українсько-єврейське порозуміння, у партнерстві з єврейськими організаціями Лондона, Jewish Museum та London Jewish Community Centre JW3, за підтримки канадської фундації Ukrainian-Jewish Encounter. Це тривало два роки. Ми залучили багато чудових спікерів із різних країн, і не лише українців, але і впливових інтелектуалів, які формують суспільну думку і яким довіряє британська аудиторія і британські євреї. У першу чергу – Філіпа Сендса, адвоката з прав людини і письменника, автора «Східно-західної вулиці», родинна історія якого пов’язана з Галичиною. Уперше українська і єврейська громади під одним дахом обговорювали такі болючі питання як причетність українців до Голокосту, практики пам'яті. На мою думку, це демонстрація зрілості громади і зрілості інтелектуального дискурсу всередині України, і це посилає дуже потужний сигнал – і британцям, і британським євреям. Це також сигнал для частини повоєнної діаспори, пов'язаної з такими рухами як ОУН-УПА, на адресу яких лунають звинувачення у замовчуванні причетності окремих членів цих рухів до антиєврейських акцій. Сигнал про те, що всередині діаспори назріла дискусія про порозуміння з цих питань. Це також сигнал посольствам, що громада готова говорити на складні теми і готова до складнішого сприйняття власної історії. 

Філіп Сендс
Фото: Facebook / Ukrainian Institute London
Філіп Сендс

–Чи можливо, працюючи зі складними темами на кшталт історії чи національної пам'яті, створювати позитивну асоціацію з Україною в аудиторії? Емоційний контакт, який збереже аудиторію?  

За ці два роки я обросла величезною кількістю контактів і друзів у єврейському середовищі. Є величезна кількість людей з того боку з дуже сильними сантиментами щодо України, бо звідти їхні корені. Багато з них мають сильні, часто негативні уявлення про Україну. Багато насправді знають дуже мало. Чесна і проінформована дискусія, без нав'язування якоїсь «лінії партії» робить дуже багато. 

Чи державні інституції культурної та публічної дипломатії роблять перші кроки у співпраці із локальними інституціями? Яким є загалом досвід взаємодії з державою?

Я очолювала Український Інститут Лондона упродовж 5 років. Назагал, ваш досвід взаємодії з українською державою був позитивним, хоча він у не був надто обширним. Посольство України у Великобританії надавало нам підтримку у кількох проєктах. Працівники посольства, які відповідають за ці питання, дійсно намагалися допомогти і займали конструктивну позицію. Зокрема, хотіла б подякувати послові Наталі Галібаренко, яка щойно завершила своє перебування на цій посаді, та першому секретареві з культурно-гуманітарних питань та зв'язків зі ЗМІ Інні Єгоровій. Проте, очевидно, що робота ЗДІ у царині культурної дипломатії є досить забюрократизованою, є чимало обмежень. Також працівники посольства дуже перевантажені і покривають відразу кілька фронтів: наприклад, роботу зі ЗМІ та культуру. Лише 20% дипломатичних представництв мають аташе з культури. В такій ситуації, на мій погляд, потрібно максимально використовувати потенціал українських громадських організацій і вести діалог з ними, намагатися координувати зусилля, підтримувати одне одного інформаційно. Деякі дипломатичні установи почали практику відкритих конкурсів під певні проєкти у культурній дипломатії за кордоном серед місцевих громадських організацій – такий досвід слід поширювати, щоб спонукати діаспору виходити зі своїх бульбашок і співпрацювати з не-українськими аудиторіями у своїх країнах.

Загалом, питання культурної дипломатії тягне за собою перегляд державної політики щодо діаспори: за останні 5 років виникло багато нових діаспорних організацій, які дуже ефективно займаються публічною дипломатією і культурною дипломатією, благодійністю, освітніми проєктами. Потрібен широкий і регулярний діалог із залученням усіх головних стейкхолдерів. 

Чи є бачення ідеальної форми «власності» інституції культурної дипломатії? Чи має вона напряму асоціюватися з державою чи бути побудованою спільно з локальною громадою? Чи, після досвіду ZOOM-заходів Ви пропускаєте, що цілком детериторіалізована та віртуальна інституція – може бути сучасним рішенням?

Досвід Українського Інституту Лондона під час карантину показав, що це працює і працює дуже добре, ми розширили географію наших учасників. Проте це питання, яке ставлять собі університети, бізнеси, недержавний сектор по всьому світу. Як ми бачимо, українські культурні інституції – державні Український Інститут, УКФ, Одеський кінофестиваль, – переходять в онлайн формат. Звісно, ми всі сумуємо за радістю живого спілкування, за тусовками, вечірками. Для благодійних організацій це значне джерело прибутку: щорічні гала-вечірки вже стали традиційними для Українського Інституту Лондона. З іншого боку, культурна дипломатія у глобальному вимірі ідеально підходить до форматів вебінарів, тому вони точно залишатимуться. Тому думаю, що майбутнє – за якимось гібридом. 

Ірина Купчинська, Спеціалістка з комунікацій та антропології
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram