“Паразита” (або ж краще в множині – адже йдеться не про одну людину) показали пресі в той самий день, що й фільм Тарантіно. Виснажені довжелезними чергами і не найкращою роботою метра американського кіно, критики поповзли на наступний показ, о 10-й вечора. Тим сильнішою була реакція преси на фільм Пона Чжун Хо, який відомий в Україні фільмами “Через сніг” та “Окча”.
Його нова робота починається як комедія: бідна родина живе у напівпідвалі, працює, де доведеться, ловить вайфай від сусідів і відганяє від своїх вікон п’яних хлопців, охочих скористатись кутком біля дому як туалетом. Одного разу сину пропонують стати репетитором з англійської у дівчини з заможної родини. Він приходить, і згодом пропонує родині багатих, але не дуже розумних людей арт-терапевку для другої дитини. “Терапевткою” стає сестра героя. Так поступово в красивий дім зі скляними стінами, але з високим парканом, переходить працювати вся родина головних героїв.
Пон Чжун Хо майстерно жонглює жанрами, переходячи від комедії мольєрівського штибу, фільму про шахраїв до справжньої соціальної драми. В якийсь момент перед нами розгортається панорама класової нерівності в Кореї з іноді до абсурдного трагічними відтінками. Все це – без жодного моралізаторства і тривіальних драматургічних рішень: є надія, що “Паразитів” привезуть на один з українських кінофестивалей, тож детально розповідати сюжет ми не будемо.
Про інших призерів цьогорічних Канн ми вже розповідали. Дебютантка Маті Діоп отримала гран-прі (другий за важливістю приз) за “Атлантику” – напівмістичну драму, дія якої відбувається в Сенеґалі, і головні герої якої їдуть (а точніше, пливуть на ненадійних човнах) шукати кращої долі в Іспанію.
Антоніо Бандерас отримав “Срібну пальмову гілку” за чудову роль режисера із розбитим серцем в новому фільмі Педро Альмодовара “Біль і слава”. Аналогічну нагороду за жіночу роль дістала Емілі Бікам за роль вченої-біолога, яка вивела дивну квітку під назвою “Маленький Джо”.
Нагороду за сценарій отримала Селін Скьямма за свій прекрасний “Портрет дівчини у вогні” – фільм, вся знімальна команда якого, до речі, майже повністю складалась із жінок. Стрічка також отримала “Квір пальму”.
Брати Дарденни, у яких це вже шоста відзнака в Каннах, отримали нагороду за режисуру “Молодого Ахмета”. А Еліа Сулейман отримав спеціальне згадування від журі за фільм “Напевне, це рай”.
Радикальний “Бакурау” бразильского режисера Клебера Мендоси Фільйо відзначили спецпризом журі, який із “Знедоленими” Ладі Лі.
Ще один великий бразильський переможець Канн-2019 – стрічка “Невидиме життя” Каріма Айнуза, адаптація відомого роману, яка отримала головний приз в конкурсі “Особливий погляд”. Це свого роду “Рома”, але без режисерського новаторства: велика драма про двух сестер, яких розлучають обставини і авторитарний батько. Одного вечора Гвіда втікає з дому з коханим до Греції, а її сестра лишається в родині. Вона хоче вступити до консерваторії у Відень, натомість її видають заміж, переселяють в інший дім. Сестра повертається – вагітна та самотня: коханий виявився, м’яко кажучи, ненадійним партнером. Батько виганяє її з дому і вона змушена починати нове життя.
“Невидиме життя” – пишна мелодрама, дія якої починається в 50-х і завершується в наш час. Головне тут – долі двох жінок в дуже консервативному середовищі, яке не дає їм жити тим життям, яким би вони хотіли. Героїні – жертви обставин і патріархального соціального ладу, і не чинять цьому опір – не мають сил, всі ресурси віддано на виживання.
Склалось враження, що журі “Особливого погляду” розділилось на дві нерівні половини: очільниця журі Надін Лабакі (яка отримала минулого року нагороду за свою драму “Капернаум”) – з одного боку, і її колеги – з іншого. Тому призери так відрізняються між собою. Другорядні нагороди отримали експериментатори Альберт Серра, Бруно Дюмон за свою нетривіальну “Жанну Д’Арк”, та й навіть росіянин Кантемір Балаґов зі своєю “Дилдою”. “Невидиме життя” в цей ряд аж ніяк не вписується: це дуже конвенційне, за два кроки до телевізійного, кіно.
Ще два призери “Особливого погляду”:
– медитативне полотно Олівера Лакса “Вогонь прийде”. Чимось схожа на “Щасливого Лазаря” Рорвахер історія про чоловіка, звинуваченого в піроманії, який повертається додому, до маленького села, і про силу стихії, яку не можливо контролювати.
– інді-комедія “Підйом” Майкла Ковіно про двох друзів, які то сходяться, то розходяться. Життя обох нагадуть складні підйоми на велосипедних трасах: то один успішний і закоханий (в наречену друга), то інший – притлумив свої неврози і одружився з дівчиною, яка не подобається батькам. Такі собі комедійні “американські гірки”; crowd pleaser цьогорічних Канн.
Журі ФІПРЕССІ також роздало свої нагороди, відмітивши “Напевне, це рай” в основному конкурсі, “Дилду” в “Особливому погляді” і “Маяк” Роберта Еггерса, про який ми теж раніше писали, – з-поміж фільмів в паралельних конкурсах “Тиждень критики” і “Двотижневик режисерів”.
Наостанок – про кілька фільмів, які не отримали жодних нагород, але які варто не пропустити за нагоди:
“Озеро диких гусей” Дьяо Інаня. Неонуар з привітом Майклу Манну і його “Протистоянню”. Головний герой, член банди грабіжників, біжить від своїх же після розборок з приводу того, хто отримає “жирну” вулицю зі здобиччю (ціль – мотоцикли і скутери). Вражаюча сцена протистояння, перегонів на мопедах, перестрілки в зоопарку, врешті-решт, танців під Boney M, трохи заплутаний сюжет, але тим не менш, один із найцікавіших фільмів основного конкурсу.
“Зрадник” Маріо Беллоккьо. Ще один зразок “великого кіно”, якого вже на великих екранах й не зустрінеш. Після двох з половиною годин “Зрадника” почуваєшся, наче подивився сезон дуже насиченого серіалу про сицилійську Коза Ностра. Фільм засновано на реальних подіях навколо Томмазо Брушетті, колишнього мафіозі, завдяки показанням якого в Італії пройшли гучні суди над боссами Коза Ностри і їхніми підлеглими. Беллоккьо не дає повноцінного портрету Томмазо, його не дуже цікавить, наскільки неоднозначним є персонаж, який, з одного боку, говорить про свою гідність і моральні цінності, а з іншого, виконував роботу кілера в клані. Що цікавить режисера, так це деталі того світу, романтизованого “Хрещеним батьком”, і процесу, який цей світ намагається зруйнувати.
“Оленяча шкіра” Кантана Дюп’є. Ще одна абсурдистська комедія від автора “Гуми” про шину-вбивцю. Цього разу історія – про невдаху, одержимого виробами з оленячої шкіри і місією – щоб на світі лишилась лише одна куртка, його власна, куплена за купу грошей. Жан Дюжарден дає майстер-клас з комедії, а Адель Енель з’являється в третьому своєму фільмі на Круазетт цього року.
“Дитина зомбі” Бертрана Бонелло. Багатошарова драма з критикою колоніалізму. До приватної школи, де вчаться доньки батьків-носіїв ордену Почесного легіону (переважно, білі), вступає дівчина, чиї батьки загинули на Гаїті під час землетрусу. Вона виявляється причетною до зомбі і культури вуду.
“Свистуни” Корнеліу Порумбою – ще одна гангстерська драма, про поліцейського-перевертня, який їде в Італію вчити таємну мову свисту, якою перемовлялись місцеві жителі, щоб їх не викрила поліція.
Канни завершились, розпочавши розмови про майбутні “Оскари”, списки найкращих фільмів (пару назв вже точно можна до них включати) і тенденції світового кіно в останній рік другого десятиліття ХХІ ст. На “Оскарах” чекаємо перший корейський фільм із “Золотою пальмовою гілкою”, бразильську драму про сестер і італійських гангстерів, а от з трендами складніше: тут у нас мікс із зомбі (зомбі як ходячих мерців поп-культури, так і зомбі-нагадування про колоніальне минуле) і тріумф жанрового кіно – в Каннах цьогоріч найяскравіше пролунали хоррор, трагікомедія і костюмована драма, якій дали друге життя.