Після оголошення директором кінофестивалю Т’єррі Фремо програми в квітні преса почала обговорювати: невже після минулорічного експерименту з розширенням каннского пулу режисерів фестиваль повернувся до старого набору давно відомих імен – Альмодовар, Дарденни, Лоуч, Тарантіно, Малік? В прогнозах майнуло розчарування, але перша половина фестивалю доводить, що засмучуватись було зарано. Терренс Малік знайшов себе у відкритій в “Дереві життя” формі, Кен Лоуч, за словами критиків, зняв важливий і злий фільм-ліки, а Педро Альмодовар виступив в жанрі творчої автобіографії і довів усім, що на полі яскравої сентиментальності і розмов про розбиті серця йому немає рівних.
“Біль і слава” – дуже відверте оповідання про те, як це – бути кінорежисером, художником. Антоніо Бандерас грає постарілого режисера Сальвадора, чиї найкращі фільми залишились позаду, а в теперішньому залишився лише біль, сум і погано відрефлексоване почуття провини. Сам себе він самокритично називає невігласом: через те, що в дитинстві він співав в школі семінарії, всі екзамени з важливих предметів – географії, біології, історії мистецтва – йому ставили “автоматом”. Довелось надолужувати в дорослому житті і вчити біологію на власних хворобами.
Щедро поливаючи екран фірмовими чистими кольорами – червоним, синім, зеленим, – Альмодовар розповідає доволі сумну історію про те, що біль і слава – нерозривно пов’язані, а нове мистецтво іноді можна видобути з терапевтичної формули “зрозуміти і пробачити”. Сальвадор повертається в минуле, щоб попрощатись з його привидами – ображеним на нього актором; чоловіком, який викликав перше бажання; колишнім коханцем; матір’ю, чиє прохання так і не виконав, – і відправитись у майбутнє.
Педро Альмодовару цього року виповнюється 70 років і немає кращого маніфесту художника, чиї найкращі фільми вже знято і в бік якого вже почались нарікання “він вже не той”, за “Біль і славу”. Стрічку, до речі, вже купили в український прокат і вона вийде в липні.
Про глину, з якої іноді виникає мистецтво, зняв і Гаспар Ное. Його 50-хвилинний “Lux Aeterna” прикидається то мок’юментарі, то просвітницьким фільмом про важливість кінематографу, то висловленням про експлуатацію жінок у мистецтві.
“Вічне світло” – нічого нового для поціновувачів Ное: ті ж провокації і шалене стробоскопічне світло. Хтось бачить у фільмі творчу свободу режисера, а хтось дратується через те, що його позиція – ненадійна.
Виснажливий діалог на початку задає тему: знайти відповідь на питання “Як це – бути жінкою в кіноіндустрії?” Емоційна подорож героїні Шарлотти Генсбур – від очікування, коли почнеться зміна на зйомках, до кульмінації – коли режисер-диктатор витискає з актриси, що йому потрібно, – відповідає: бути жінкою в кіно – справа незаздрісна. Але щоб його не звинуватили у фемінізмі, Ное відразу робить крок назад, даючи цитату когось із Видатних Режисерів: мовляв, все можна стерпіти заради мистецтва.
Оця непевність, кіно “ні про що”, – адекватний продукт нашого часу, але від цього страшно втомлюєшся. Але Ное того й треба –троль він ще той.
“Портрет дівчини у вогні” режисерки Селін Скьямми – ще одна спроба подивитись на долю художника, але цього разу – з жіночої перспективи. В якомусь сенсі, “Портрет” стоїть в опозиції до консервативного Ное і Абделатифа Кешиша, чиє “Життя Адель” тут перемогло 6 років тому.
Перша сцена відразу перекидає місток до “Піаніно” Джейн Кемпіон: на морський берег прибуває молода жінка з поклажею (Ноемі Мерлан). Її найняли писати портрет молодої пані (Адель Енель), яку скоро видадуть заміж в Мілан. Вони знайомляться і закохуються одна в одну.
Скьямма грішить надмірними режисерськими рішеннями і репліками, мета яких – зайвий раз підсилити відчуття глядача, але є моменти, як-от остання сцена – довгий план під “Літо” Вівальді, – які в іншому кіно виглядали б вульгарно, а тут дарують цілий спектр емоцій.
В певному сенсі Скьямма перепрошиває давно стомлений жанр костюмованої мелодрами на літературному матеріалі готичних романів та їх ремінісценцій, виключаючи з наративу чоловіків і віддаючи світ великої любові, будинків на березі моря і привидів в широких коридорах цілком і повністю жінкам. Тут буде багато про жіночий тілесний досвід, про буття жінки-художниці (тут згадується чудова книжка “Неймовірні”, яка нещодавно вийшла в українському перекладі), яка підписує свої роботи іменем батька, щоб їх виставили на салоні, і про кохання в його концентрованому вигляді.
“Портрет дівчини у вогні” – один із найсильніших досвідів нинішніх Канн і один із фаворитів конкурсної програми.
Певним чином між собою римуються два фільми з різних програм: “Маленький Джо” Джессіки Хауснер з основного конкурсу і “Віваріум” Лоркана Фіннегана – з “Тижня критики”. Обидва схожі на епізоди серіалу “Чорне дзеркало”, де взято одну із вад сучасного суспільства, доведено його до абсурдного і покладено на антиутопічний сюжет, який, втім, нікуди не веде.
“Маленький Джо” – про вчених, які вивели квітку, яка дарує людям щастя, але починає їх контролювати через запах. Хауснер презентує глядачеві вихолощений світ з бездушними репліками, яскравим одягом і надуманними конфліктами, з якого можна витиснути лише одне: привід поговорити про те, що щастя – дуже переоцінений феномен, а науковці мають уважніше ставитись до питань етики, щоб це не призвело до сценаріїв “Чорного дзеркала”. На якомусь нетфліксі “Маленький Джо” знайшов би собі нішу, але в основному конкурсі кінофестивалю, який ставить за мету відкривати нове кіно, він виглядає дивно.
Те ж саме можна сказати про ірландський “Віваріум”, де зіграли Джессі Айзенберг та Імоджен Путс. Молода пара шукає собі дім і потрапляє у дивну агенцію з продажу нерухомості: схожий на всіх пародійних клерків з “Монті Пайтона” агент везе їх в дивний район, залишає в домі і їде. За деякий час герої з’ясовують, що так просто з цього ідеального світу однакових будинків і маґріттівських хмарок на небі не поїдеш.
Як і в “Маленькому Джо”, Фіннеган бере ідею про обов’язковість “звиття родинного гнізда” і нещадно її експлуатує, забувши і про розвиток персонажів, і про те, що в подібних фільмах непогано було б запропонувати якесь рішення конфлікту. Натомість “Віваріум” нічим не закінчується, окрім фіналу, про який всі здогадались ще на початку фільму.
Ну і на завершення цього щоденника – про перлину програми Каннського кінофестивалю цього року, фільм “Маяк” Роберта Еггерса, який показали на “Двотижневику режисерів”.
Друга стрічка режисера, який ще своєю “Відьмою” прославився цікавістю до деталей старини – акцентів, діалектів і ознак часу, – це своєрідна версія міфу про Прометея. На маяк, що стоїть на віддаленому острові, прибувають двоє нових доглядачів: старожил Том (Уіллем Дефо) і новачок Єфраїм (Роберт Паттінсон). Обидва приречені на божевілля в цьому забутому християнським богом світі морських казок, забобонів, які справджуються, водоростей і морської води.
Знятий на 35-мм плівку в академічному форматі 1,19:1 чорно-білий фільм нагадує стрічки Дрейєра і німецьких екпресіоністів, але з краплею чорної-пречорної іронії і фізіологічних деталей. Паттінсон і Дефо грають, здається, на межі своїх можливостей (хоча межі, в яких існує Уіллем Дефо, ми сильно недооцінюємо), але це фільм з тих, які не номінують на “Оскари” – його навіть до основної програми Канн не взяли (хоча можна було б). Унікальний твір мистецтва, де кожна деталь дібрана з такою уважністю, що перехоплює дух, а з екрану пре шалена енергія хаосу людського існування між двома екстремумами – тотального світла і хтонічного мороку.
Так тема зомбі на Каннському кінофестивалі стає темою метафізичних масштабів: про переходи між світами живих і мертвих розповідають всі – в тому числі Наріман Алієв в своєму дебюті “Додому”, який можна прочитати як оповідь про двох Харонів, яким, перш ніж завершити свою місію, треба в тому числі вирішити свої проблеми на березі.
“Додому” в Каннах покажуть вже завтра, 22 травня, а сьогодні на Круазетт – день Квентіна Тарантіно і Пон Чжун Хо. Перший, до речі, ходить дивитись кіно – на відміну від членів журі, яких чомусь майже не видно на сеансах.