ГлавнаяБлоги

Офіційна понарошка

На початку мені здалося, що художники-куратори українського павільону на Венеційській бієнале кажуть: ми вигадали грандіозний жест, щоби маніфестувати неможливість сучасного мистецтва масштабів Венеції. Здалося, що обкрадена та воююча країна дивним чином зможе продемонструвати здатність до рефлексії та критичного мислення.

Цей літак-велетень, отриманий у спадок від тотальної ідеологічної величі, що кидає тінь на ситу європейську спектакулярність, можливо, зміг би стати провокацією дискусії про минуле, серед іншого. Чого дійсно потребує сучасна культура, це – викриття ідеологічних механізмів, що продовжують керувати нашим життям на "вивороті просвітництва" (не пам’ятаю, хто це сказав).

Але бентежило питання, як на такий проект погодилася офіційна українська культура, яка сама чудово вміє кидати тінь на сучасність? Здавалося, що “Відкрита група” вигадала засіб для того, щоб обдурити ту офіційну культуру. То була ілюзія. Виявилося, що все навпаки – “Відкрита група” разом з офіційною культурою спробувала обдурити всіх нас.

Київські культурні функціонери на чолі з міністром Євгеном Нищуком на відкритті українського павільону Венеційської бієнале
Фото: Facebook / Діана Попова
Київські культурні функціонери на чолі з міністром Євгеном Нищуком на відкритті українського павільону Венеційської бієнале

Тим часом, Порошенко нагородив міністра культури орденом Ярослава Мудрого. Якщо б можливо було підозрювати колишнього Президента в наявності в нього відчуття гумору, це був би тонкий тролінг. Бо звісно ж потрібна глибока мудрість, щоб додуматися до найтупішого пояснення провалу: “літак не пролетів, але так й було задумано”.

“Політ літака, який кидає тінь і повертається назад, — це було, умовно кажучи, “fuck you бієнале”, але перетворилося в те, що ми маємо мрію, але ще не готові її втілити”: – сказав учасник Відкритої групи Павло Ковач. Якщо в тебе є мрія, Павло (“to fuck бієнале”) і ти ще не готовий її втілити, то, як на мене, не варто перетворювати її, а заодне й весь світ на кафкіаньський - казковий чи міфічний, if you want. У зв’язку із цим проектом весь час згадуються радянські пісні. “Мы рождены, что б сказку сделать былью, преодолеть пространство и простор, нам Сталин дал стальные руки-крылья, а вместо сердца пламенный мотор”.

Пламенний мотор, здається, й змусив митців йти до кінця, незважаючи на бюрократичні та технічні перешкоди.

Не дуже зрозуміло, чому реалізація проекту (в спотвореному вигляді за умови наявності павільону) аж настільки важлива для “Відкритої групи”. 

Мистецтво, можливо, потрібно людині завдяки своєї не-важливості. Головне у мистецтві – лінь. Така лінь, яка заважає митцю потрапляти в пастку вибору між мистецькою та громадянською позицією (ця проблема: до речі, завжди вже присутня – до того, як виникає дебільна необхідність дурити суспільство).

Як на мене, провальність проекту “Відкритої групи” обумовлена як раз намаганнями художників будь-якою ціною реалізувати свій проект. Коли вони дізналися, що їхній прозорий “легкий” жест з важким величезним літаком принципово не є бієнальним проектом і використання павільону не уникнути, вони відмовилися від власної мистецької ідеї на користь участі у Венеційської бієнале в якості куратора Українського павільону. 

Куратора з них не вийшло. Натомість ми отримали якійсь невнятний театр з акторами, що “мають говорити від себе”, які несуть якусь нісенітницю про “я сам не бачив, але мені розповідали”. Приналежність “Відкритої групи” до системи сучасного мистецтва і її закритість-елітарність (по відношенню до театру, наприклад) зіграла з художниками поганий жарт. Хотілося б повідомити митцям, що присутність живої людини у полі зору глядача – це насправді саме по собі є доволі великою проблемою, яку ще нікому не вдалося успішно оминути магічною фразою “так задумано”. Таке відчуття, що сучасним митцям здається, що театр (та перформанс) займається чимось накшталт покращення спектакулярності і цього можна уникнути, коли всього навсього “говориш від себе”. Цікаво, чи чули митці колись про поняття “семантичного” та “феноменального” тіла? Я впевнена, що вони вважають все це неважливим. “Не мешает”, як колись сказав Микита Кадан. Але, якщо їм неважливий театр, то їм не цікава й людина. Тоді я б порекомендувала залишатися із неживими об’єктами, текстами та картинками.

"«Мрія» повинна була летіти, але завадили зовнішні обставини", – кажуть художники. Ніби для митця невідоме поняття “контекст”. Ніби не є зрозумілим, що ці зовнішні обставини й є контекстом. Небажання рефлексувати провал, натомість будь-як пояснити його в якості успіху змушує українські ЗМІ вигадувати про “так й було задумано”.

"У новинах написали, що так і задумано, але так не задумано”, – кажуть художники. До їхнього відома, посил про “так і задумано” походить від офіційного сайту Міністерства. І заперчення від куратора українського павільону щось не спостерігається.

“Ми разом з Міністерством культури півроку робили все можливе, щоб «Мрія» полетіла”: – кажуть художники.

Тим часом у відповіді ДП Антонов на запит про ситуацію йдеться, що “про політ Ан-225 в рамках Венеціанського бієнале ДП «Антонов» дізналося лише з повідомлень змі. Представників підприємства не запросили на жодну з нарад з метою обговорення можливості реалізації концепції проекту, яка передбачала проліт літака Ан-225 над Венецією. Звернення від Міністерства культури надійшли на ДП «Антонов» вже після широкого анонсування участі «Мрії» в бієнале”.

Себто, комісар і куратор українського павільону поставилися до ДП «Антонов» так само, як зазвичай ставиться влада до громадян – як до ресурсу, а не як до партнерів.

Співробітники “Антонова”, згідно відповіді на запит, “повідомили про необхідність виконання наступних вимог:

- для демонстраційного польоту «Мрії» над історичною частиною Венеції, що входить до списку світової спадщини ЮНЕСКО, - отримати згоду від авіаційної влади Італії (ENAC);

- укласти комерційну угоду на здійснення перельоту літака за зазначеним маршрутом”.

Треба, мабуть, розуміти, що перемовини з ENAC не проводилися, а комерційної угоди на здійснення перельоту літака не було підписано. Бо прес-служба «Антонова» повідомила, що “зазначені вимоги не були виконані”.

Є ще трохи конспірологічна версія, висловлена людиною напів-зсередини проекту, що “з польотом все почало гальмувати після посту Петра Порошенка, як ніби певний супротив почався”.

За місяць до бієнале художники отримали лист від «Антонова», де йшлося, що літак не зможе відкинути тінь і взагалі не зможе полетіти, бо перебуває на технічній перевірці. «Після цього у Відкритій групі був важкий період. У [кожному з] нас боролися художник і громадянин. Якщо б ми сказали всім, що «Мрія» не полетить, нам би відповіли: «Який жах! Проекту не буде. Катастрофа». Наша художня позиція від цього б сильно постраждала. Ми до останнього, в агонії намагалися щось зробити, щоб вона полетіла», — кажуть художники. 

Перебування в ілюзії, що хтось там щось вирішить, що існують якісь офіційні структури, що зацікавлені в гідному (не імітаційному) представленні України в світі - наша спільна прикра риса. Треба нарешті зрозуміти, що все, чого торкається Мінкульт, перетворюється на імітацію. 

Справа не в тому, що офіціоз робить це спеціально, але в тому, що він реально не в стані розрізняти дійсність та імітацію. Він впевнений, що всі так живуть, що зимітувати можна будь що. І тут у нагоді стають художні засоби нівелювання громадянської позиції митця, митець починає обслуговувати владу, постає несподіване споріднення із бюрократами: 

“- В яких стосунках ви з Міністерством культури?

- У хороших стосунках. Як не дивно.”

Взаємовигідна взаємо-навчаюча співпраця. Митці вчаться у влади дурити суспільство, та, своєю чергою, дають зрозуміти Мінкульту, що не тільки в нашому феодальному офіціозі відсутні будь-які принципи, теж саме царює й в середовищі мистецтва. Можна розповідати про критичність своєї позиції стосовно великої спектакулярної мистецької події, але одночасно настільки мріяти про реалізацію там власного проекту, що разом із владою йти на пряму оману суспільства та колег. Як ви думаєте, чи будуть вам після цього довіряти в середовищі, шановні митці?

«Чому стався цей конфлікт (так би мовити, поколінь) навколо нашого павільйону? На нашу думку, власне через відсутність написаної історії українського мистецтва», - кажуть художники.

"Ніт", - кажу я. «Конфлікт навколо нашого павільйону» стався через те, що проект не про павільон. Павільон притягнутий за вуха і намагання прикрити цю вимушену павільонність “міфологізацією” та “відсутністю написаної історії українського мистецтва” – дуже не талановита маніпуляція, що призвела власне до ангажування у глибинно корупційну систему не тільки художників “Відкритої групи”, але й всіх тих, хто наївно повівсь на пропозицію бути у списку “всіх українських художників”. Вони потрапили в пастку бажання солідарізації (або мрії про приналежність до великого світу мистецтва, який уособлює собою Венеція, або ще якихось мотивацій), що виявилася ще одним обличчям не-громадянської позиції.

Відкрита група зі своєю емансипацією художників від системи відбору вповні потрапила у русло “цінностей самовираження”, що декларуються останнім часом, у збиток ідеї емансипованого (вимогливого) глядача. Вимогливість у сприйнятті, багато в чому, здатна, на мій погляд, формувати вимогливість до влади, що й є сутністю громадянської позиції. А “цінності самовираження” – досить вигідна для влади концепція, тому що художника доволі легко контролювати, він на виду. На відміну від глядача, який завжди в тіні, і будь-якої миті може звідти вийти і здивувати. Власне, як на мене, сучасне мистецтво, хоч й виглядає часто річчю у собі, має змогу сприяти цьому виходу з тіні.

В Україні сучасне мистецтво існує (наскільки можна говорити про його існування) в якості продукта на експорт. Про нього згадують, коли приходить час взяти участь у Венеційській бієнале. Нещодавно з’явилася програма “Екстер”, яка також експортує українців на західні резиденції. 

Багато в чому, на мою думку, багатолітній нескінчений скандал з українським павільйоном обумовлений відсутністю дискурсу сучасного мистецтва в Україні поза Венецією та експортом. Нещодавно на питання, чому серед секторів Українського культурного фонду немає “сучасного мистецтва” і воно не згадується ніяким чином серед приоритетів, я отримала відповідь від представниці фонду: “У вас проект? Ви можете його подати до будь-якого сектору!”. Вичерпно, як на мене, - про українське розуміння цього феномену світової культури.

Лариса Венедіктова Лариса Венедіктова , Засновниця TanzLaboratorium, теоретик мистецтва
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter