Марксизм: прихована загроза
Рамка розмови була така: «Щастя: капіталізм проти марксизму». Регламент передбачав, що кожен отримує по півгодини на вступну промову, далі опоненти мали по десять хвилин на відповідь, далі — питання один до одного та питання із залу та інтернету. Пітерсон вирішив присвятити свої 30 хвилин ретельному читанню «Маніфесту комуністичної партії» як програмового документа марксизму (читай: комунізму, соціалізму, анархізму — будь-якого лівого «-ізму») і його критиці. Задум полягав у тому, що цей текст закладає підмурівки всього лівого мислення і, вказуючи на хиби «Маніфесту», можна делегітимувати всю традицію. Зайве й казати, що ідея із тріском провалилася.
По-перше, як переконливо показують Міллер і Фласс, Пітерсон не розуміє до пуття змісту документа: він наповнює марксистські терміни своїми значеннями, переінакшує ідеї, помилково сприймає імплікації із цих ідей, а іноді й просто відверто помиляється. По-друге, хиби «Маніфесту» залишаться хибами «Маніфесту», доки не буде підтверджено, що вони структурні й перейшли в усі інші тексти традиції. Пітерсон не завдає собі клопоту довести цю тезу чи принаймні дати покликання на релевантне дослідження, а просто пропонує довіритися йому. Насамкінець, коли й закрити очі на вказані недоліки та повірити, що такий евристичний крок виправданий, то мовцю слід було б узяти за предмет критики бодай «Капітал» — економіко-філософську роботу, а не політичний памфлет. Перші півгодини вражають радше мірою підготовки Пітерсона до події такого масштабу. Кілька місяців тому він стверджував, що вже завантажив шість книжок Жижека й інтенсивно готується до дебатів, а у переддень розмови сказав, що подивився ролики з Жижеком на Ютубі й збирається проаналізувати «Маніфест». Так і вийшло.
Утім, як це часто трапляється з канадським психологом, хай якими поверховими й інтелектуально крихкими є його ідеї, аудиторія їх добре почула. Тому особливо прикро, що за свої десять хвилин Жижек не вказав на жодне хиботлумачення Пітерсона й не ідентифікував поверховість його прочитання. Жижеку йшлося про інше.
Жижек завдає удару у відповідь
Хоч це й суперечливо, та найцікавішою частиною дебатів став монолог словенського філософа. Жижека нерідко критикують саме за рваний, стрибкоподібний стиль викладу думки, через що за ним складно встежити. Як справедливо написав редактор Current Affairs Натан Робінсон: «Я відвернувся на хвильку й тепер поняття не маю, про що говорить Жижек». Утім, якщо уважно розібрати його промову, серед іншого можна виокремити чотири лінії атаки на основоположні тези й топоси Пітерсонового світогляду.
Найперше, Жижек перевертає сторчма знамениту ідею Достоєвського, артикульовану в романі «Брати Карамазови»: «Якщо Бога немає, то все дозволено». Слід зауважити, що для канадського психолога Достоєвський — разом з Ніцше, Юнгом і Солженіциним — є заледве не ключовим автором, до якого той часто звертається, пояснюючи аморальність атеїзму. У тлумаченні Пітерсона справжній атеїст виглядає як Раскольніков: його ніщо не спиняє від убивств та інших безчинств. Покликаючись на працю Андре Ґлюксмана, Жижек модифікує класичну тезу Достоєвського, яка тепер звучить ось так: «Якщо Бог є, то все дозволено [в його ім’я]». На підтвердження думки Жижек говорить про релігійні теракти, скоєні в ім’я Бога.
Далі філософ завдає удару по самій серцевині світоглядного проекту Пітерсона. У «12 правилах життя» можна натрапити на такі рядки канадського психолога — він, мовляв, поставив собі засадниче питання (як Декарт): у чому я не можу сумніватися? І відповіддю було: у реальності людського страждання. Саме ця екзистенційно наснажена ідея лягла в підмурок Пітерсонового світогляду. Жижек опонує мазохістській логіці «болить — отже, правда» тезою, що людське страждання ніколи не може стати запорукою автентичності. Як приклад він наводить спустошливі ревнощі чоловіка, що постійно підозрює дружину в зраді. Навіть якщо жінка й справді невірна, його почуття все одно є патологічними.
Третє, що робить Жижек, це спростовує безглузде звинувачення у моральній деградації, сексуальному проміскуїтеті та споживацькому гедонізмі суспільства, поставлене на карб «культурному марксизмові». Конспірологічний наратив стверджує, що цю теорію створили з єдиною метою — підірвати традиційні християнські «західні цінності» й замістити їх ідеями мультикультуралізму, прогресизму та політкоректності. Родзинкою такого тлумачення — ніби воно й без цього не чудове — є те, що за все відповідальні євреї. У цьому пункті Жижек просто нагадує, що за «занепад» «західних цінностей» відповідальність несе не теорія, критично налаштована до капіталізму, а внутрішня логіка самого капіталізму, спрямована на максимізацію прибутку, збільшення глобальної нерівності й перетворення суспільного життя на товар.
Наприкінці Жижек звернувся до ієрархій — теж одного з основоположних концептів Пітерсона. Звичайно, вони існують у природі й, звичайно, вони базовані на різницях у компетенціях. Але компетенціях для чого, питає Жижек. В авторитарних режимах, зокрема Радянському Союзі, компетенції визначає партія і вони пов’язані з діяльністю, потрібною партії. У капіталістичних країнах компетенції визначає ринок. Стає очевидно, що компетенції необ’єктивні й змінні, вони варіюються від одного суспільного ладу до іншого. Тому не так важливо те, чи маєш ти їх, як те, який соціум є твоїм арбітром у цьому питанні. І лобстери (читай: біологія) в такому аналізі не поможуть.
Переглядаючи вступну промову, складається стійке враження, що Жижек глибоко й посутньо ознайомився з ідеями Пітерсона. На превеликий жаль для дискусії, він один.
Атака клонів: неполіткоректні песимісти
Але всі чотири лінії критики лишилися без відповіді Пітерсона, як, зрештою, і чітко артикульовані питання самого Пітерсона до Жижека про марксизм та соціально-економічну програму за ним. По завершенню вступних промов почалася зовсім інша історія, — історія освідчень, зізнань і взаємної симпатії. Джордан Пітерсон погодився майже з усім, що сказав Славой Жижек, Славой Жижек уточнив для себе кілька позицій Джордана Пітерсона, Джордан Пітерсон зачарувався коментарем Славоя Жижека щодо страждання Христа на хресті, Славой Пітерсон підтримав Джордана Жижека у його внутрішньому неприйнятті політкоректності, а далі Джордан Славой і Жижек Пітерсон разом заявили, що є песимістами і що щастя — це вкрай проблематична ідея, а його пошуки марні й необов’язкові. Наприкінці втрутився модератор, зачитав одне запитання, сповістив, що дебати пора завершувати, і попросив кожного сказати фінальне слово.
Епілог
Що ми отримали від зустрічі Жижека й Пітерсона? За великим рахунком, майже нічого: ті, хто обізнаний із концептосферою і творчістю учасників, іще раз послухали вже знайомі думки й ходи, а самі опоненти виголосили одне для одного промови, що ними не були почуті. На мій погляд, цінним є лише монолог Жижека, але й він у багатьох викликає скепсис. Властиво, ідейної дискусії в таких умовах не вийшло.
Її не вийшло ще й тому, що мовці зосередилися радше на тому, що їх поєднує, а не роз’єднує. Обидвоє плекають зневагу до [ексцесів] політкоректності, є глибоко переконаними песимістами (хоча й коріння їхніх філософій сягає різних традицій: психоаналітична герменевтика підозри — у Жижека, християнська концепція первинного гріха — у Пітерсона) і, як наслідок, підважують ідею щастя. На цьому хисткому місточку й зустрілися «інтелектуальні важковаговики».
Під кінець Пітерсон виголосив похвальбу свободі слова й силі діалогу, завдяки яким і можна дійти порозуміння, хай навіть ніхто не вірив, що те можливе. Але про яке порозуміння ідеться і який проект майбутнього можна накреслити з такої коаліції? Який суспільний лад постане на цьому консенсусі? Адже нам будувати спільноти тут, а не в «дуже-дуже далекій галактиці». Усе це залишається невідомим — єдине ж, що можна сказати напевне, так це що в такому проекті не буде місця для щастя.