ГлавнаяКультура

Інтелектуальний бліцкриг Джордана Пітерсона, або Подорож у безодню

Зараз Джордан Пітерсон — «найпомітніший публічний інтелектуал у Західному світі», зірка Ютуба й автор відомого бестселера «12 правил життя. Як перемогти хаос». В Україні книга побачила світ цьогоріч у видавництві «Наш формат», її уже можна знайти на полицях книгарень. Лекції, дискусії та відео за участі Пітерсона миттєво стають вірусними й приваблюють юрми людей, спраглих до живої розмови на злободенні теми: політики, релігії, свободи слова, фемінізму, студентського руху, IQ та, звісно, достойного життя. Місце Пітерсона в сучасному медіапросторі — такий доконаний факт, що здається, він був тут завжди. Однак це не так.

Джордан Пітерсон
Фото: Facebook / Dr Jordan B Peterson
Джордан Пітерсон

До осені 2016-го Джордан Пітерсон впливав на суспільство не більше середньостатистичного ютубера (свій канал він створив до того, як став відомим) чи здібного академічного лектора (він читав курси психології в Університеті Торонто). Його квантовий стрибок в обійми слави — справа двох років. Уперше про Пітерсона почули, коли він, хибно розтлумачивши законопроект Біллю С-16, відмовився підлягати його дії і називати трансгендерів тими займенниками, якими їм зручно. Услід за цим здійнялася хвиля протестів усередині студентських кампусів і розгорілася гаряча публічна дискусія, що закінчилася у суді. Через деякий час професора до себе на інтерв’ю запросила журналістка Четвертого каналу Кеті Ньюман, чим зробила і собі, і всім, хто був в опозиції до думок Пітерсона, ведмежу послугу — ця розмова масштабувала його славу з локальної у глобальну. Про ідеї Пітерсона почали говорити всі: він здобув собі реноме інтелектуала, його запрошували на телеканали, про нього писали статті, з ним організовували дебати. Невдовзі Пітерсон видав «12 правил життя. Як перемогти хаос».

Тих, хто щиро вважає його книгу літературою із саморозвитку, на що й натякає назва, маю одразу застерегти, що це далеко не так. Це не селф-хелп. Від селф-хелпу тут хіба назви розділів і кілька абзаців де-не-де. В усьому іншому — це культурно-політичний коментар західного суспільства з консервативних позицій. Іноді до цього додається філософування. Звичайно, у книзі є поради для життя: ними відкривається кожен розділ. Але загалом, усі вони універсальні й далеко не нові. Утім, слава Пітерсона як інтелектуала коріниться не так у прозірливому й блискучому розумі, і зовсім не в залізній аргументації, а радше в тому, як упевнено він подає вже відомий публіці матеріал і гуртує свою аудиторію — її страхи, непевності, гнів — навколо вістря своєї критики. Він є рупором суспільного невдоволення політкоректністю, фемінізмом, політикою ідентичності, а також поборником (заледве не мучеником) свободи слова.

Канадський професор психології — Златоуст нашого часу. Його слова, вимовлені чи написані, завжди мають переконливу дію і, здається, виражають глибоку істину. Утім, коли струсити із себе цей ефект, проаналізувати джерела й прискіпливо поставитися до аргументів, розумієш: нерідко під виглядом правди нам постачають постправду, замість істини — емоцію, а замість щирого голосу друга ми чуємо солодкий спів сирен. На позір бездоганні логічні доведення і культурні спекуляції Джордана Пітерсона містять чимало тріщин, недосказаностей і глухих кутів. Почати бодай із назви.

Хаос, який треба перемагати

Фото: Наш формат

Непослідовний підхід Пітерсона до багатьох проблем акумульований уже в титулі — «12 правил життя. Як перемогти хаос». На думку автора, основними складниками нашого світу є лад і хаос. Пітерсон вводить ці поняття як категорії світоустрою: «Фундаментальна реальність хаосу й ладу існує для всього живого, а не лише для нас» (ст. 62). Лад — це «Бог-Отець, вічний Суддя», хаос — це «першоджерело […] субстанція, з якої усе складається […] можливість, клондайк ідей…» (ст. 59–60). У книзі чимало прикладів цієї метафорики, яку автор активно використовує, захищаючи інші ідеї. У другому розділі він стверджує, що саме на кордоні між ладом і хаосом людина має шукати значення. Він називає це шляхом дао, і кожне з його 12 правил допомагає читачеві опинитись й утриматися на цій межовій лінії: «Шлях, тобто даосистське бачення життя — це межа між двома зміями. Шлях — це дорога правильного Буття» (ст. 61). Що ж, постає резонне запитання: якщо ці протиборчі складові світу урівноважують одна одну, нащо комусь прагнути перемогти хаос — одну з них? Хіба внаслідок цього не буде порушено баланс і нас не поглине тиранія порядку?

Нібито рівноцінні категорії не піддаються прямій перестановці — не кожна категорія йде в назву. Щось треба перемагати, а щось не варто. Річ у тому, що онтологічні «лад» і «хаос» у викладі Пітерсона (і його численних попередників) невіддільно насичені зокрема й суспільними значеннями: лад асоційований із позитивною силою, чоловіком, Богом, корпоративною культурою, поліцією тощо; хаос дорівнюється до негативної сили, жінки, атеїзму, заколоту тощо. І коли на позір абстрактні слова вбирають у себе традиційну образність, заголовок книги набирає політичного звучання. Скажімо, ми трохи змінимо титул, але залишимо усе інше, як є, — «12 правил життя. Як перемогти лад». Але годі уявити таку книгу з-під пера Пітерсона — це заклик до безладу, бунту, безбожності. І саме тому слід бути ретельним із цими категоріями і пам’ятати, що сам словесний добір засвідчує авторську позицію щодо проблем злободенних, а не філософських. Однак сам Пітерсон продовжує запекло наполягати на власній відстороненості й на тому, що не має стосунку до політики.

«Аполітичність» Джордона Пітерсона

Майже ніщо не здатне спантеличити так, як завіряння професора в аполітичності. Ані його політологічний бакалаврат, ані горезвісне сходження на Голгофу інтернет-слави, коли він відмовився підлягати дії Білля С-16, ані регулярні публічні напади на «постмодерний неомарксизм» (вигаданий ним же термін-абракадабра), ані низка дискусій та інтерв’ю з феміністками, ані зв’язки з політиками-консерваторами й загравання з альтернативними правими не є достатніми підставами, щоб Пітерсон визнав власну політичну ангажованість. Здається, навіть якби Дональд Трамп склав президентську присягу на «12 правилах життя», це не стало б авторові суттєвим доказом.

Проти такого нещадного масиву даних важко сперечатися, не наражаючи себе на ризик здатися або дурним і наївним, або цинічним. Припускаю, Пітерсон таки усвідомлює, що глибоко й безповоротно загруз у політиці; тут річ радше в позиціонуванні. Схоже, поки що вигідно наголошувати на власній відстороненості й нарікати на безсовісних журналістів, які постійно втягують у політичні дебати. І так само як у Джордана Пітерсона є свої підстави провадити таку лінію поведінки, у нас є всі підстави йому не вірити.

Фото: Facebook / Dr Jordan B Peterson

Його книга — черговий доказ залученості у світову політичну дискусію. Розділи «12 правил життя» прямо порушують теми гендеру (теза про біологічну схильність хлопчиків до конкурентних ігор й агресивних форм поведінки, а дівчаток — до згоди й уникнення конфліктів, на якій він далі будує «справедливий» соціум), метафоричної правди релігійних текстів (апеляції до біблійних істин), соціального устрою (міркування про катастрофічні наслідки комунізму, який остаточно дискредитував себе у ХХ столітті), ієрархій (були у лобстерів — будуть й у людей) та патріархату (який начебто існує тільки в уяві лівиці). Звичайно, в усіх цих словесних лабіринтах можна мимоволі натрапити й на правила життя — самотні, покинуті, забиті на маргінеси авторських думок і покликань. Іноді, виринаючи з карколомного абзацу про важливість для жінки сім’ї, задумуєшся: а на якому я взагалі зараз правилі? Хвала богу, є підказки на колонтитулах. Тож коли книга з таким політичним підтекстом стоїть на полицях селф-хелпу, не варто дивуватися, що дехто захоче прочитати її між рядків. Ті ж, хто не має часу на 320 сторінок щільного тексту, можуть почати зі статті Олександра Турчинова. Хоч якими непов’язаними виглядають ці автори між собою, у них напрочуд багато спільних тем.

Пригоди «постмодерного неомарксизму» в Україні

Олександр Турчинов, на відміну від Джордона Пітерсона, не зажив слави публічного інтелектуала. Дарма що його стаття на LB.ua «Неомарксизм, або Подорож у безодню» має значно більше спільного з думками канадського професора, ніж може здатися на перший погляд. Чимало її ключових пунктів дивовижно нагадують висловлені в «12 правилах життя» позиції, а світогляд обох авторів – ніби з одного лекала. Просто Турчинов гірше формулює і менше читав, але якби йому в матеріал докинути трохи статей, двійко життєвих порад і цитати з Юнга, то запросто вийшов би Джордан Пітерсон по-українськи.

Сцена перша. Комунізм і християнство

Почнемо з того, що обидва автори бачать у марксизмі призвідника кривавої катастрофи — і нічого більше. Уся філософська, економічна й політична проблематика «Капіталу» зведена до одного тоталітарного експерименту. Та якщо Олександр Турчинов прохоплюється лише словом, Джордан Пітерсон розвиває цю думку. Він ототожнює комунізм зі Сталіним і докладно зупиняється на його злочинному терорі. Утіленням порочної природи комунізму для автора є радянські табори, а знання про них він почерпує з «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженіцина — не з праць істориків, не з архівів. Пітерсон заявляє: «Після того як Солженіцин опублікував “Архіпелаг ГУЛАГ”, жодна освічена (курсив Д. К.) людина не наважувалася захищати цю ідеологію [комунізм]. Ніхто більше не міг сказати: “Те, що робив Сталін, — це не справжній комунізм”» (ст. 192).

Наголошу, що редукувати комунізм до сталінського терору — це все одно, що зводити християнство до інквізиції й хрестових походів. Ця мисленнєва помилка зручно стає в пригоді обом авторам: вони можуть кинути «знищувальний» коментар у бік ідеї, водночас оминаючи справжню, аргументовану розмову. По суті, це спроба виграти дебати, на які ніхто не прийшов. Ба більше, такий спосіб критики лівих (з акцентом на сталінському терорі) легко зачіпає національний сентимент українців, пропонуючи готові відповіді на болючі питання: чи можливий інший комунізм? Ні. Що сталося в Радянському Союзі? Людожерство режиму було породжено винятково внутрішньою зіпсутістю лівої ідеї. Все просто, чи не так?

Утім, ані Турчинов, ані Пітерсон не завдають собі клопоту пояснити, чому та сама сміховинна, «викривальна» логіка не працює із християнством, яке вони ретельно бережуть і обстоюють. Згідно з Турчиновим, «велич провідних демократичних країн» була побудована на «духовному, євангельському фундаменті», Пітерсон міг би лише додати, що не тільки країн, а й усієї «Західної цивілізації». Однак Біблія рябіє пасажами, що виправдовують рабство, інцест, убивство, геноцид і нелюдську жорстокість, а історія — легіоном сумлінних читачів цих рядків. Добре організованим легіоном, з інституціями, чіткою метою і складним бюрократичним апаратом. «Після того як Докінз опублікував “Ілюзію Бога”, жодна освічена (курсив Дж. П.) людина не наважувалася захищати цю ідеологію [християнство]. Ніхто більше не міг сказати: “Те, що робила Церква, — це не справжнє християнство”».

Олександр Турчинов
Фото: Макс Требухов
Олександр Турчинов

І все ж критика християнства, до її честі, не вичерпується вказівкою на злочини клерикальної еліти Середньовіччя, а базується на ретельному читанні програмових текстів — Біблії й релігійних трактатів — і їхньому послідовному та раціональному розборі. Так роблять Бертран Рассел, Річард Керрієр, Метт Діллаганті й ще чимало публічних атеїстів. Вони фокусують критику на текстах і доктринах християнства, а не винятково на жахах, породжених ним. Ані від Турчинова, ані від Пітерсона годі чекати подібної інтелектуальної чесності.

Сцена друга. Битва проти вітряків неомарксизму

Ідеї Маркса із часом емігрували до Франкфурта, де в ХХ столітті розвивалися на базі Інституту соціологічних досліджень. Майже сторіччя потому спостережливі Турчинов і Пітерсон схопили інтелектуальні здобутки його провідних теоретиків у містких фразах: «гендерна неомарксистська ідеологія», «постмодерний неомарксизм». Ці квазітерміни поділяють низку спільних рис: вони нечіткі, ненаукові, не тримаються купи, включають гендер, здебільшого використовуються людьми, вороже налаштованими і до постструктуралістів, і до франкфуртців, і до феміністок, а також те, що їхні творці й носії не читають першоджерела.

Пітерсон запекло нападає на «культурний марксизм», але із його теоретиків чомусь згадує лише Горкгаймера. Говорячи про постмодернізм — лише Дерріду. Замість дискутувати з теоретиками постмодерну (Ліотаром, Джеймісоном) чи критикувати сліпі зони неомарксистів (скажімо, пасивність і снобізм Адорно), Пітерсон обирає перевірену тактику підміни понять — і ось ми через кілька рядків уже читаємо про терор червоних кхмерів. Але нехай ці барокові стрибки в аргументації не вводять в оману. Одним з надійних способів дізнатися, чи серйозно автор підійшов до завдання, — це подивитися на список використаної літератури. Список Пітерсона промовистий: жодного першоджерела. Ані Маркса, ані Дерріди, ані того ж Горкгаймера, ані бодай однісінької феміністки — нікого.

Мимоволі зринає питання: а з ким Пітерсон сперечається взагалі? І що мені, читачеві, лишається робити, як не спокійно, немов Санчо Панса, спостерігати цю марну битву з вітряками? Так само чинить Турчинов, вигадуючи термін «гендерна неомарксистська ідеологія» і несучи його навпомацки, як хоругву.

Фемінізм, як і марксизм, має тисячі облич. Тож заганяти усе розмаїття теорій під один загальник — це, в кращому разі, не розуміти їх, а в гіршому — навмисне спотворювати. Ба більше, фемінізм і марксизм нерідко ворогують поміж собою. Узяти бодай як приклад відомий неоліберальний текст Шерил Сендберґ «Включайся: жінки, робота й воля вести за собою» (видавництво «Критика», 2015). Авторка працює в корпорації Цукерберга головною операційною директоркою, обстоює ліберальні цінності, успіх на ринку праці й заохочує жінок розвиватися у професійній сфері й не пріоритизувати родину понад офісом. Ця книга викликала масу якраз-таки марксистської критики, що докоряла їй в ігноруванні системних проблем і підживленні капіталізму.

І це лише один приклад. Цілковитого миру немає всередині жодного табору, а гризня своїх зі своїми нерідко спустошливіша, ніж боротьба проти опонентів. Інтелектуальна розмова на теми економічної та гендерної нерівності вимагає уважного і нюансованого підходу, а не презентованих вище понять-страховиськ.

Сцена фінальна. Гендер і лобстери

Ще одна спільна риса скріплює україно-канадську інтелектуальну дружбу: ставлення Турчинова й Пітерсона до пригноблених. Обидва вважають це поняття інструментом ідеологічної боротьби певних груп за владу (і за гранти — в українському випадку), а не терміном, що дозволяє проявити факти системної дискримінації на робочому місці, в університеті, удома й на вулицях.

Джордан Пітерсон
Фото: Phil Fisk / The Observer
Джордан Пітерсон

Замість дослідити статистику та ознайомитися зі спеціалізованою літературою, можна просто заперечити, що проблема існує, — як це робить Турчинов. Пітерсон тонший у своєму протесті: він визнає різницю в оплаті праці чоловіків і жінок, розуміє, що кількість жінок на високих посадах менша від кількості чоловіків, і визнає за жінками право змагатися за зручніший щабель кар’єрної драбини. Але! (Звісно, є «але!».) Для Пітерсона поточна ситуація породжена не дискримінаційними тенденціями в суспільстві, а відображає результат чесного змагання: перемога чоловіків гарантована їхньою вищою компетентністю. А вища компетентність чоловіків коріниться в тому, що вони від природи більш схильні до конкуренції, агресивних форм поведінки й емоційних протистоянь. Ці якості з часом конвертуються у соціально прийнятне поводження і дають чоловікам змогу довше й наполегливіше працювати, перетворювати біологічну агресію у змагання за статус і, як наслідок, досягати вершин. А для жінки, хай якої успішної, за найбільше щастя стає таки немовлятко. Ну, найчастіше стає. Шах і мат.

Джордан Пітерсон пише так, ніби соціології не існує. Ніби не існує чоловічих і жіночих ролей, чоловічої та жіночої соціалізації, культурних приписів, які по-різному кодифікують чоловічу і жіночу поведінку. Пише так, ніби не існує столітньої традиції феміністичної критики — суперечливої та складної, але з вагомими відкриттями. А що тоді існує? Існує біологія, існує природа. 

За Пітерсоном, жінки від природи більш схильні уникати конфліктів, йти на компроміс і боротися за альфа-самця. Чоловіки ж від природи більш схильні структурувати спілкування між собою в ієрархічному порядку. Фактично ієрархічна організація настільки ж давня, як і нейрохімічні зв’язки наших далеких предків — лобстерів. Ті теж організовують свої спільноти ієрархічно: найкремезніший і найсміливіший лобстер має найбільший прилив серотоніну, що дає йому змогу задавлювати своїх конкурентів у сутичках і займати верхні позиції. Менше силових перемог — менше серотоніну — нижча позиція в ієрархії. Той-таки серотонін наявний у людському мозку та має схожу дію. Із цього Пітерсон доходить висновку, що ієрархії — не людська вигадка і не продукт патріархату, а цілком природна річ, і як таку її не варто знищувати, а враховувати в соціальній організації. Що ж, так і є. І так само природним є інцест, убивство й, у випадку лобстерів, мочитися одне одному на голову. Можна розбудувати нашу цивілізацію довкола цього. Зрештою лишається незрозумілим, що саме Пітерсон хотів своїм прикладом довести. Сюди явно вписано тонкий натяк на легітимність ієрархій, але автора годі схопити за руку.

Неповний каталог логічних помилок — і як це все одно не має значення

Те, що робить Джордан Пітерсон, виправдовуючи ієрархії зверненням до лобстерів, називається «апеляцією до природи». І далеко не єдина логічна хиба у його тексті. Тут і там на сторінках «12 правил життя» можна знайти «опудало» (помилка, за якої ти приписуєш опонентові думку, якої той не висував або яка є викривленим і слабким варіантом (опудалом) його справжньої думки, і спростовуєш її), «апеляцію до приватного досвіду» (замість висувати підкріплений доказами аргумент, ти використовуєш приватну історію), «чорно-біле мислення» (або це, або це — жодного третього варіанту), «когерентну розповідь» (коли ти виключаєш з історії всі елементи, які не вкладаються у загальну канву), «підміну понять» (комунізм = ГУЛАГ), «катастрофічне мислення» (коли ти думаєш лише про найгірші наслідки), «хибну еквіваленцію» (коли дві протиборчі думки нібито логічно еквівалентні, але це не так), сплутання «карти» (уявлення людини про щось) і «території» (фізичної реальності, яку ми «картографуємо» у своїй голові) тощо.

Як на мене, варто бодай на хвилину задуматися, чи довіряти висновкам, здобутими в такий помилковий спосіб.

Але висновкам переважно довіряють на Заході і, на жаль, схоже, що довірятимуть в Україні. Як демонструє сам факт, що Олександр Турчинов, людина з політичного істеблішменту країни, може дозволити собі висловлювати такі неосвічені й реакційні думки без вагомих репутаційних утрат, Джордана Пітерсона зустрічатимуть хлібом-сіллю.

І це досить сумно. У країні, де більшість інформації про політику люди отримують з олігархічних каналів, де слабша підтримка феміністичних ініціатив, гірше – з впливом студентів на свої деканати й зовсім захиріла критика церкви, ідеї Пітерсона стануть черговим гальмом у розвитку гармонійної спільноти.

Солодкий спів сирен

У Джордана Пітерсона є дивовижна риса — він неодноразово піддавався серйозній, вдумливій критиці, але його популярність від цього не падає. Його приклад з лобстерами ненадійний та упереджений, на що вказали еволюційний біолог і нейронауковець, його популізм, звернення до міфології та старих текстів по вічні істини викликають тривожні асоціації з інтелектуальним кліматом, у якому зароджувався фашизм, його уявлення про Бога надміру специфічні, аби їх поділяли інші християни, а його обізнаність із постмодернізмом сміховинно поверхова. Він не відповідає на сильні аргументи проти себе й не визнає помилки. І це неабияк розчаровує: бути правим йому важливіше, ніж бути виправленим.

Та попри все, тиражі розходяться, а переглядів на каналі стає усе більше. Його ораторські якості й упевнена поза переважають над істиною. Пітерсон і далі веде за собою юрми та несказанно збагачується на продажах «своїх» ідей. Ідей неоригінальних, часто хибних, реакційних — але які неймовірно резонують у спільноті. Саме цим він непідробно цікавий: Пітерсон привертає увагу не як мислитель, а як магніт, який стягує навколо себе живий і пульсуючий суспільний нерв. Ось і випадає нагода поглянути, які в Україні суспільні нерви.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter