Підставою для моїх подальших роздумів над відповідями на ці запитання є власне усвідомлення природи походження людини і оточуючого нас світу – як творіння Всевишнього, остаточний задум якого людині поки що не вдається пізнати і впевнений, що й не вдасться це зробити у майбутньому. Хоча, прагнення людини пізнати цей задум все ж таки залишатиметься вічним.
Для мене, як вірянина-християнина у сили Всевишнього та його сина – БогоЛюдини Ісуса Христа, право є соціально-культурним феноменом, що забезпечує створення та утвердження/підтримання балансу інтересів і можливостей/здібностей людини та суспільства/держави у повсякденному житті.
Цей феномен має обмежену кількість методів та інструментів для забезпечення життєдайності людини. В числі таких методів та інструментів особливу роль виконує створений людьми у споконвічні часи Земний Суд – інституція, яка виступає одночасно методом і способом людського розсуду виникаючих між нами спірних правових відносин з метою підтримання того ж самого балансу наших інтересів і можливостей/здібностей.
Крім Земного Суду, є ще Вищий Суд Всевишнього, який не підвладний людині та суспільству/державі, про який ми не завжди пам’ятаємо, а його рішення втілюються у житті уже прийдешніх поколінь. Але, людина не завжди вірить у цей Суд і частіше ставить під сумнів його рішення або взагалі – не сприймає його як реальність.
Загальна відповідь на перше запитання на рівні академічної (філософської) дискусії звучить як правило однозначно: право і закон - це різні категорії і вони не тотожні.
Проблема починається на рівні практичного розуміння й втілення цих категорій в реальному житті з боку всіх його сторін: позивачів і відповідачів, правопорушників і потерпілих, адвокатів і прокурорів, суддів і всіх інших. Виокремити розуміння та усвідомлення цих категорій поміж собою видається достатньо складним і часто-густо не розв'язаним завданням для всіх і для кожної сторони триваючих правових відносин.
Закон і засоби його застосування є одним з методів та інструментів утвердження балансу природних прав та інтересів людини на: життя і смерть, працю та саморозвиток, самоідентифікацію та самоуправління - з метою їх оптимальної реалізації у повсякденному житті. Ці первинні права і свободи людини є незмінними і вичерпними та реалізуються кожним з нас на власний розсуд в залежності від обставин і умов, в яких ми перебуваємо.
Людина в процесі своєї еволюції спромоглася створювати додаткові права і свободи, які є похідними/вторинними відносно первинних - наданих нам Всевишнім. Вони виконують функцію уточнення й деталізації цих первинних прав і свобод людини у повсякденному житті.
Закони та інші форми регулювання суспільного життя є лише придуманими людиною інструментами реалізації її первинних і вторинних прав і свобод. Ці інструменти не завжди можуть бути та й насправді є правовими (побудованими на праві), а також - оптимально справедливими. Тому часто-густо закони є помилковими чи хибними, про що ми дізнаємося лише тоді, коли відчуємо їх дієвість на собі персонально.
Ототожнення змісту понять «право» і «закон», на моє переконання, апріорі є глобальною і стратегічною помилкою всіх, хто саме так сприймає ці категорії через філософію (осмислення) і повсякденне життя-буття людини. Так, вони пов’язані в реальному житті, але – не тотожні.
Законодавчі норми (правила поведінки людини) не є «правовими нормами», оскільки вони достатньо обмежено можуть або не можуть впливати на функціонування істинних норм права. Їх (законодавчих норм) покликання (функція і роль) – це захищати право від свавілля окремих людей, авторитарності і деспотизму влади, запроваджуючи оптимально відносну справедливість у наших взаєминах, адже абсолютної справедливості, на моє переконання, не існує.
Таке розуміння мною категорій право і закон дозволяє перейти до спроби сформулювати відповідь на наступне, друге, запитання: Справедливо – це по-праву, по-закону, по-правді, за-інтересом?
Слово «справедливо/справедливість» містить у своєму корені два інших споріднених слова: право і правда. Якщо погодитися з етимологією вживаних слів, то можна стверджувати, що діяти/вчиняти справедливо означає жити за правом і правдою. Право – ті привілеї, що надані людині Всевишнім і відповідають її інтересам на гідне життя. Правда – це безумна істинність існування певних фактів/подій у нашому житті, що не піддається необґрунтованим сумнівам з боку учасників подій та неупереджених сторонніх їх спостерігачів. Інтерес людини – це мета забезпечити своє пристойне земне життя, реалізуючи свої права, що не посягають (не порушують) права та інтереси іншої людини. Начебто все зрозуміло і прозоро.
Насправді проблеми починаються на рівні усвідомлення певних життєвих постулатів/цінностей, що передаються від людини – людині протягом поколінь на кшталт: «у кожного своя правда», «правий той, у кого більше прав», «інтереси у кожної людини свої», «своя сорочка ближче до свого тіла» тощо.
Побороти ці суперечності, що виникають у житті кожної людини, людство намагається шляхом створення і функціонування певних правил(законів) у своїх взаєминах ті неупередженої судової влади, які діють з перемінними успіхами і поразками, намагаючись знайти «абсолютну справедливість».
Життя стверджує, що абсолютної справедливості в природі не існує і тому можливий пошук та утвердження «відносної справедливості», на яку має погоджуватися, принаймні, більшість з нас. Відносна справедливість – це і праву, і по правовому закону, і по взаємно визнаній правді, і по інтересу – які не зазіхають (не порушують) на права та інтереси іншої людини. Цей баланс одночасно – простий для розуміння і складний для своєї реалізації у повсякденному житті.
Відповідь на третє запитання: Гідно – це по-совісті (честі), по-праву, по-закону, за-інтересом? – не менш складніша, ніж на попередні два.
Філософія стверджує, що гідність - це моральна категорія, яка відображає цінність та самоповагу людини, а також ставлення до неї з боку суспільства. Це сукупність позитивних моральних якостей, які дозволяють людині відчувати власну значущість та діяти відповідно до своїх моральних принципів: самоповаги; відповідальності за власні думки, слова і вчинки; визнання прав, свобод і цінностей іншої людини; здатність до правомірного відстоювання і захисту власних поглядів і переконань – у відповідності з власною совістю/честю.
Мабуть, саме тому категорія «гідність людини» знайшла своє відображення у статті першій Конституції ФРН, яка була ухвалені діє після результатів Другої Світової війни (1939-1945) і закарбована у статті 3 Конституції України.
Моя відповідь на це запитання така: Гідно – це жити і діяти одночасно за власною совістю (честю), по-праву, по правовому закону, за правомірним інтересом – не порушуючи і не паплюжачи гідність іншої людини. Для цього потрібні лише власне сумління і воля, що не повинні залежати від власних статків і соціального статусу людини.
Кожен з нас шукає власні відповіді на ці три запитання. Одним це вдається зробити протягом свого земного життя, іншим – не вдається. Але цей пошук не припиняється.