ГлавнаяБлогиблог Юрія Луканова

Пророцтво Лаврентія Павловича або як президент ДНР почав свою кар’єру

Це було ще в ті часи, коли у ресторанах бракувало місць і до закоханих парочок підсаджували інших відвідувачів. А ще в ресторанах траплялося, що закохана приходила з одним кавалером, а ішла з іншим. Або кавалери морди один одному били, зуби вибивали. При цьому дамочкам теж перепадало. Однак, це вже зовсім інша історія. 

А наша історія це, коли до піонера Сашка Захарченка і його вчительки Леопольди Митрофанівни підсадили кремезного невисокого чоловіка у золотому пенсне. Це був щасливий збіг обставин, з яких почався шлях Сашка у велику політику.

Юрій Луканов Юрій Луканов , Журналіст

Фото: EPA/UPG

У Сашка на той час завелися гроші – йому виділила бабуся премію за зразкову поведінку у школі. Бабуся була парторгом на заводі посуду, який випускав алюмінієві тарілки, ложки і виделки для таборів ГУЛАГ, де сиділи вороги народу й інші покидьки суспільства. Свої люди, члени партійної організації, виносили для бабусі товар через прохідну. Їх навіть не перевіряли, бо всі знали: комуністи найчесніші громадяни. 

Бабуся продавала його на барахолці через знайому перекупку, в якої вона хрестила сина. «Ложки це не гирі, тарілки не гантелі, - казала перекупка, - продаються легко». Продукція користувалася попитом і бабуся завжди була при грошах. Вона час від часу заохочувала онука фінансовими преміями то за чудове виконання на шкільному конкурсі художньої самодіяльності «Ленин всегда живой, Ленин всегда со мной», то за зразкову поведінку. «Справжній ленінець росте», - казала вона, слинячи пальця, щоб відрахувати купюри.

Отримавши чергову премію від бабусі, піонер Захарченко вирішив запросити свою улюблену класну керівницю Леопольду Митрофанівну до ресторану, щоб обговорити з нею питання, чи можуть піонери цілуватися. Напередодні він у затишному куточку біля туалету освідчився в коханні своїй однокласниці Маші, затиснув її легенько і хотів поцілувати. Маша вся розпашілася, мабуть, від гніву, відштовхнула Сашка і промовила: «Піонери не повинні ганьбити свою честь. Їм не можна цілуватися».

Сашко, відчув глибинну правоту її слів і відступився. Йому стало соромно. Він навіть зняв піонерський галстук дорогою додому. В той сам час його почало гризти питання: «Чому піонерам не можна? Вони не люди чи що? Їм же теж хочеться любові і ласки». Він і вирішив з’ясувати це у класної керівниці.

Леопольда Митрофанівна, коли почула запрошення до ресторану, кокетливо повела бровою і задумливо сказала: «Я навіть не знаю. Це такий буржуазний пережиток. Я так давно не була в ресторані. Та й директор школи що скаже?». Але запрошення прийняла.

Вони пішли до ресторану «Відбійний молоток», який розташовувався неподалік від міського ломбарду. Люди здавали в ломбард старі мобільні телефони, комп’ютери, пилососи і праски, брали гроші і йшли до «Відбійного молотка» прогулювати їх.

Сашко був у білій сорочці з червоним піонерським галстуком і синіх шортах. Леопольда Митрофанівна була не схожа на саму себе. Вона залишила вдома свій мішкуватий костюм. Вдягла коротесеньку чорну спідничку, чорні в сіточку панчохи, які підкреслювали її довгі ноги, туфлі на височезних підборах, які робили її ноги ще довшими, барвиста блузка мала таке величезне декольте, яке майже не прикривало її пишні груди. Густо намащені помадою губи і нафарбовані вії додавали її зовнішності вишуканої завершеності.

Коли Сашко її побачив, то захоплено сказав: «Леопольдо Митрофанівно, ви така красуня, просто як наша сусідка Сонька з шостої квартири». Класна керівниця задоволено розсміялася. Мабуть, вона не знала, що Сонька працює на окружній.

Сонька питала: «Хто мені дитину нагодує? Комінтерн?». Не дочекавшись відповіді, виходила на роботу. Вона було політично не підкована, не стежила за поточною ситуацією і не знала, що Комінтерн був уже розпущений, а його члени розстріляні. Тому він ніяк не міг нагодувати її дитину.

Сина вона мала чи то від секретаря райкому партії, який від нього відмовився. Чи то від німецького офіцера, з яким Сонька таємно зустрічалася під час окупації. Коли Сонька ішла на свою роботу, то виглядала так само чудово, як оце зараз класна керівничка.

Вони зайняли столик під штучною пальмою, схожою на пальму Мерцалова, тільки зелену. Ну і ще на ній росли банани, не справжні, а капронові. Сашко замовив собі лимонаду «Дюшес» а Леопольді Митрофанівні келих шампанського з апельсинами. Щойно він хотів проголосити тост як офіціант підвів до них чоловіка.

- Я ізвіняюсь. – сказав він, майстерно перекидаючи через руку рушника , - тут до вас сусіда посадити треба. Він заважати вам не буде. Вип’є собі водочки та й піде спати до гостиниці. Командіровочний.

- Пажалуста. Пажалуста, - дуетом відповіли піонер Захарченко і його класна керівниця.

- Не памешаю? – з грузинським акцентом спитав чоловік, який вигулькнув з-за спини офіціанта, поправляючи товстими пальцями золоте пенсне.

- Пажалуста, пажалуста, - знову дуетом відповіли Сашко і Леопольда Митрофанівна, перекрикуючи веселу пісеньку про зайців із фільму «Діамантова рука», яку виконував ресторанний оркестр.

- Адну мінутачку.

Він підійшов до оркестру, пошепотів щось на вухо літньому музиканту в потертому фраку, засунув йому в кишеню купюру і повернувся до столу. Він сів так, що Леопольда Митрофанівна опинилася в нього справа, а Сашко зліва.

- Шашличокс? – запитав офіціант запопадливо.

Оркестр, тим часом, заграв лезгінку. Чоловік невдоволено поморщився:

- Нет, Ета нє «Лезгінка». Ета камарінскій какой-та.

- Желаєтє шашлик? – знову запитав офіціант.

- Што? А-а-а. Нет, - відповів чоловік, - настаящій шашлік делают только у нас в Грузіі. А ти мне, любезний, прінєсі горілки с перцем, сальоних агурцов і барщу с пампушкамі.

- Борщу нема. Є суп харчо, - відповів офіціант. - Я вам щей прінєсу.

- А ви з Грузії? – запитав Сашко, - коли офіціант пішов виконувати замовлення.

- До вот. Прілєтєл я, мальчік, в камандіровку. Нашол в інтернетє газєту «Страна. Уа» хатєл там аб’явлєнія а гастініцах найті, а она, как газєта «Правда» - сплашная палітіка. Єдва нашол номер в гастініце, тут рядам, пасєлілся і дай, думаю, пайду перекушу немнога.

До їхнього столику підійшов чоловік у синьому костюмі з яскравим горілчаним блиском в очах.

- Мадам, ви так ачараватєльни. Разрєшітє прігласіть вас на танєц?

- Ана нє танцуєт, - сказав їхній сусід.

Леопольда Митрофанівна сиділа, скромно опустивши очі і здавалося нічого не помічала.

- Да ви знаєтє, хто я такой? Я карєспандєнт газети «Страна. Уа». Мєня в самом Кремлє знают, лічна Путін чітаєт…

Двоє чоловіків у модних шкірянках одночасно підвелися з-за сусіднього столика і підійшли до кореспондента.

- Таваріщ, прайдьомтє.

Вони взяли його попід руки і повели на вихід.

- Падаждітє. Атпустітє мєня. Я єщо ужін нє даєл, - кричав кореспондент.

- Ізвінітє за бєспакойства. Атдихайтє, таваріщі, - промовив один з чоловіків у шкірянці, повернувши назад голову. Весело підморгнув Сашкові, - Піанєр – всєм рєбятам прімєр.

Раптом Сашкові очі округлилися. Рот сам собою роззявився. Блискавичний здогад осяяв його обличчя.

- Товаришу Берія, це ви?

- Я,- просто і без пафосу відказав Лаврентій Павлович і підніс до рота ложку із щами.

Сашко підскочив зі стільця, віддав піонерський салют і промовив хрипучим від хвилювання голосом:

- К барьбе за дєло камуністічєской партіі всєгда гатов!

- Маладєц, - сказав Берія, ласкаво поплескуючи юного піонера по щоці.

Оркестр заспівав веселу пісню:

«Я шахтарочка сама,

Звуть мене Маруся.

В мене чорних брів нема,

Та я не журюся.

Шахтарочка, молодесенька,

В мене чорних брів нема,

Та я не журюся».

- Разрєшітє? – Берія подав руку Леопольді Митрофанівні і повів її до танцю. Він міцно притискав її до себе і навіть наступив один раз на ногу. Але Леопольда Митрофанівна зовсім не образилася.

Коли танцюристи в обнімку повернулися за столик, Сашко звернувся до Берії:

- Лаврентію Павловичу, дозвольте порадитися з вами про одне важливе питання.

- Разрешаю, - відповів Берія, випиваючи чарку горілки і закушуючи солоним огірком.

- Я хотів з Леопольдою Митрофанівною це обговорити, але мав щастя вас зустріти. Скажіть, чи можуть піонери цілуватися? Якщо піонер поцілує піонерку, то він поступиться принципами?

- Вапрос очен серйозний. Так проста на нєго не атветіш. Нам с Леапольдай Мітрофанавнай пасавєтавацца наєдінє нужна. У меня в гастініце. Ти падажді. Ми скора верньомся.

Поки їх не було, Сашко пив лимонад «Дюшес» і споглядав губну помаду, яка залишилася на келиху Леопольди Митрофанівни. Він ще подумки повторював таблицю множення. На столі помалу холонули щі Лаврентія Павловича. В тарілку упала муха і намагалася звідти вибратися. Але їй цього не вдалося. Вона перестала борсатись і нерухомо лежала на поверхні рідини до гори лапками.

Коли вони повернулися, улюблена Сашкова класна керівниця постійно посміхалася, наче згадувала якусь веселу кінокомедію. Берія навпаки був суворий і зосереджений.

- Ну що?- спитав нетерпляче Сашко.

- Что тебе нада, малчік?

- Ну, про поцілунки.

- Какіє єшо пацілункі? А-а-а. Ну да. Ми с Леопольдай Мітрафановнай пасавєтавалісь тут і решілі. Нєльзя піанєру целавацца. А ти малчік любазнатєльний. Палітікам будешь. Видающімся. Вспомніш маі слава кагда-та.

Сашко засмучено потупив очі і почав перебирати галстук пальцями. А в голові стукало «Двічі по два – чотири. Двічі по три – шість…».

- Но єслі нужно для дєла, то можна пацелавацца, - додав Берія, - Но ета, єслі очень нужна.

Останні слова так надихнула Сашка, що він кинув офіціанту гроші, не рахуючи, і, не попрощавшись, вибіг з ресторану. Коли він завтра ішов до школи, то його мучила совість. «Лаврентій Павлович, мабуть, образився на мою нечемність, - думав він, - треба буде його знайти і вибачитися перед ним».

Перед самою школою він побачив двох вчорашніх знайомців у шкірянках. Тепер вони на головах мали ще й кашкети із синім верхом. Вони вели під руки директора школи Євстафія Борисовича.

- Товариші, у чому справа? – спитав Сашко.

- А-а-а, піанєр – всєм рєбятам прімєр, - знову весело підморгнув один з них, - Ворога народу виявили, - він штурхнув директора в спину.

Коли Сашко зайшов до класу, то Маша сказала, що його викликають до директора.

- Він – ворог народу.

- Ні. У нас новий директор.

Зайшовши до директорського кабінету він у директорському кріслі побачив Леопольду Митрофанівну. Вона була у своєму звичному мішкуватому костюмі.

- Сашко, мене сьогодні призначили директоркою школи і я вже не зможу виконувати обов’язки класного керівника.

- Ми вас так любимо. Ми без вас не зможемо, - сказав Сашко і заплакав.

- Піонер не повинен плакати. Припини! – останнє слово прозвучало як наказ.

Сашкові сльози миттєво висохли.

- Ти пам’ятаєш, що тобі Лаврентій Павлович сказав? Ти станеш видатним політиком.

- Коли це буде!

- Починати треба вже зараз. Ось тобі перше політичне завдання. Ти повинен стежити за своєю однокласницею Машею. Є підозра, що вона працює на польську розвідку.

- Маша?

- Так, Маша. І ти пам’ятаєш, що іще Берія сказав? Якщо треба для діла, то піонер може цілуватися.

Того ж дня Сашко Захарченко знову затиснув Машу в кутку і міцно поцілував. Вона спершу опиралася, а потім чомусь перестала.

- Пшепрашам, - сказав він їй.

- Шо? Шо? – перепитала вона.

«Маскується»,- подумав він.

Так Сашко Захарченко зробив свій перший крок на політичних сходах. А через багато років таки здійснилося пророцтво Лаверентія Павловича. Він став видатним політиком – президентом Донецької народної республіки, війська якої боронили свободу мужнього народу Донбасу. А потім , здійснивши стрімкий маневр, захопили Київ і розгромили криваву Хунту.

Президента Хунти захопили в полон і Олександр Захарченко особисто розіп’яв його на дошці оголошень, що стояла на Майдані. Але це вже інша історія…

Юрій Луканов Юрій Луканов , Журналіст