У преамбулі цього документу зазначено:
«Ми − військовослужбовці Сил оборони України, родичі загиблих військових, представники українського громадянського суспільства та медіаспільноти − звертаємося до представників влади із закликом провести відкритий загальнонаціональний архітектурний конкурс на архітектурно-скульптурний Проєкт та будівництво головного військового меморіалу України − Національного військового меморіального кладовища (НВМК). Цим відкритим листом ми хочемо висловити недовіру до процесів навколо будівництва НВМК та закликати усі відповідальні сторони зупинити неорадянські практики кулуарного ухвалення рішень, проведення тендерів і призначення виконавців будівництва».
Зміст «Звернення» вражає окремими викладеними фактами, прізвищами окремих осіб, причетних до них, емоціями його авторів. Хто з шанованих і поважних осіб, які поставили свій підпис під цим документом є його авторами, а хто лише підписантами, з тексту встановити не можливо. Логіка створення таких документів свідчить, що, як правило, десятки людей і організацій не можуть бути їх авторами. Ними є декілька осіб, а всі інші своїми підписами підтримують його зміст і засвідчують таку підтримку своїми іменами, прізвищами та підписами.
Чому я звертаю таку прискіпливу увагу на такі «дрібні формальності», коли йдеться про суспільно-значущу справу – увіковічення пам’яті Героїв триваючої екзистенційної війни України з рашизмом?
Тому, що волію - такі документи не повинні бути лише криком людської Душі і Совісті або популістичним гаслом, а - реальною справою участі громадян в управлінні своєю державою.
Як правник, вирішив звернути увагу небайдужих читачів на нормативно-правовий аспект цього документу, оскільки тільки такий підхід породжує надію на те, що державна влада та її очільники зобов’язані будуть на нього відреагувати належним чином.
Не буду втомлювати читача розлогим цитуванням Закону України «Про звернення громадян», яким реально, хоча й не досконало, врегульовані правові відносини між громадянами та інституціями держави в цій сфері.
По-перше, спробую здійснити стислий аналіз тексту «Звернення» і законодавчих приписів, зокрема в частині:
Стаття 3. Закону стверджує, що «Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги».
З назви документу та його преамбули не зрозуміло до якої форми звернення громадян належить опублікований документ, що містить одночасно слова «звернення» і «відкритий лист» : пропозиції, заяви, скарги. Це важливо визначити, оскільки кожна ця форма звернення має свої особливості її розгляду та відповідної реакції тих, до кого воно звернене. Зі змісту документу випливає, що в ньому представлені фактично всі три форми одночасно, хоча кожна з них не виокремлена в окрему його частину (розділ).
В той же час, автори стверджують, що вони звертаються до найвищих посадових осіб держави з «відкритим листом», що взагалі не підпадає під законодавче визначення терміну «звернення».
По-друге, викладена в листі інформація, на мою думку, не відповідає також змісту статті 5. Закону «Вимоги до звернення», що у свою чергу дозволяє, на мою думку, посадовцям, до яких звертаються автори і підписанти, застосовувати приписи статті 12. Закону «Сфера застосування цього Закону», якою передбачено, що :
«Дія цього Закону не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, встановлений кримінальним процесуальним, цивільним процесуальним, трудовим законодавством, законодавством про захист економічної конкуренції, Кодексом адміністративного судочинства України, законами України "Про судоустрій і статус суддів", "Про доступ до судових рішень", "Про запобігання корупції", "Про виконавче провадження", "Про адміністративну процедуру"».
Судячи зі змісту відкритого листа, викладені в ньому претензії, критика, пропозиції, скоріше за все, підпадають під дію Закону України «Про адміністративну процедуру», а це вже буде інша процедура розгляду звернення!
Крім того, не виконання приписів статті 5 дозволяє застосувати положення статті 8 цього ж Закону «Звернення, які не підлягають розгляду та вирішенню», а саме:
«Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає».
По-третє, видається, що найбільш доцільною і прийнятною формою звернення до найвищих посадових осіб держави мала би бути «Електронна петиція», зміст, порядок подання та розгляду якої врегульований статтею 23-1 цього ж Закону. Залишається, поки що, без відповіді запитання, чому автори і підписанти не використали таку особливу форму звернення до вище зазначених посадових осіб. Не думаю, що вони мали би бути занепокоєні тим, що петиція не набере 25 000 голосів громадян України?
Окремо постає питання можливої відповідальності органів держави та їх посадових осіб щодо невиконання приписів зазначеного Закону, яка передбачена положеннями статті 24. «Відповідальність посадових осіб за порушення законодавства про звернення громадян» :
«Особи, винні у порушенні цього Закону, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України».
Аналіз передбачених цією статтею Закону видів відповідальності свідчить, що форми покарання посадових осіб за невиконання або не належне виконання його приписів не достатньо обґрунтовані як розміром, так і за процедурою. Зокрема:
1. Адміністративна відповідальність. Згідно з статтею 212-3 КУпАП незаконна відмова у прийнятті та розгляді звернення, інше порушення Закону України «Про звернення громадян» - тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб від двадцяти п'яти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
2. Цивільна відповідальність. З винної посадової особи можна отримати компенсацію за заподіянні матеріальні і моральні збитки громадянину, право на звернення якого було порушено. При цьому матеріальні збитки можуть бути відшколовані у добровільному порядку, а якщо є спір із цього питання, то лише в судовому порядку. За заподіяні моральні збитки – лише в судовому порядку, розмір яких також визначає суд.
3. Кримінальна відповідальність. У деяких випадках можливим є притягнення винної посадової особи до кримінальної відповідальності відповідно до статті 367 Кримінального кодексу України за службову недбалість.
4. Дисциплінарна відповідальність. Не зважаючи на те, що в статті 24 Закону України "Про звернення громадян" про таку відповідальність й не зазначено, але посадову особу, яка прийняла неправомірне рішення щодо звернення громадянина, можна притягнути до дисциплінарної відповідальності (догана або звільнення згідно із Кодексом законів про працю України, а також - стягнення, передбачені законодавством про державну службу та службу в органах місцевого самоврядування). Рішення про притягнення винної особи до дисциплінарної відповідальності приймає роботодавець (керівник).
Викладене дозволяє поставити запитання як до авторів і підписантів Звернення, так і до всіх читачів.
Якого реального результату можна досягнути, складаючи і публікуючи такі відкриті листи?
Лише уваги з боку небайдужих громадян і окремих державних службовців, чи все ж таки реальної участі в управлінні державою?