Тільки Господь Сильний. Люди слабкі. Часто не відають, що роблять. Хто й куди веде Україну, та чи зраджуються її основоположні національні інтереси і чи достатньо буде покаятися у тяжких помилках, аби отримати прощення суверена – українського народу?
Не завершивши війну на Сході, без зрозумілої стратегії відновлення територіальної цілісності країни, Петро Порошенко, несподівано відкрив другий, внутрішній фронт. Натомість консолідації еліт і суспільства для важкого протистояння лютому зовнішньому ворогові, він оголосив війну всім своїм незручним опонентам і конкурентам. Перш за все патріотам, радикальним активістам і комбатантам. Це точно не посилює його спроможності як лідера держави. Навпаки, понижує легітимність як глави держави. З 9.8 мільйонів виборців, які проголосували за нього 25 травня 2014 року, від двох третин до трьох четвертих втратили до нього довіру. І не має значення повністю чи частково. Ця критична обставина зобов’язує його шукати взаєморозуміння із суспільством. Як основним ресурсом стабільності, реформ і, хоча би, мінімального прогресу.
Все більш очевидним стає політична мотивація показового затримання найближчого соратника Коломойського і політичного лідера їх спільної партії – Корбана. Воно виявило слабкість президентської влади, політичну вмотивованість правоохоронної системи та глибоку недовіру. До головного гаранта конституційних громадянських прав і свобод. З боку саме активної частини української громади. Правоохоронці не змогли забезпечити необхідну законність затримання та доказовість кваліфікації інкримінованих Корбану злочинів. Судді, налякані тиском «лейтенантів» політичної влади, долею Киреєва і К⁰, люстрацією та параноїдальними заявами звільнити одразу всіх, без виключення, суддів, або самоусунулись від прийняття рішень, або намагались вести більш-менш законне і справедливе правосуддя. Корбана не арештували.
Позатим, картина з правоохоронною і судовою системою в Україні виглядає більш, аніж жахливою. Таке враження, що Аваддони, (ангели руйнування і смерті), які втекли з пекла, де доглядали за Сатаною, чомусь побачили в українцях Адамових дітей, народжених Адамом і Євою після гріхопадіння і прихованих від Бога. Влада всіляко вмовляє сепаратистів і готова танцювати для них джигу, але все більше і більше переслідує своїх громадян, не дбаючи про закон. Це її ахіллесова п’ята, куди легко поцілить стріла Паріса.
Під тиском Путіна і Заходу президент вирішив ліквідувати не тільки добровольчі загони, перш за все «Правий сектор», «Айдар», «ОУН», «Торнадо» та інші, але й дискредитувати, революційний постмайданний запит суспільства тиском правоохоронних органів і спецслужб на праворадикальні організації типу «Свободи». Суспільство, якщо й погодилося з необхідністю боротися з надмірною радикалізацією політики, це не підтримало і збільшило мандат довіри «Свободі» на місцевих виборах. Попри відсутність в неї зрозумілої програми. Як і в інших праворадикальних загонах. Також і воєнізованих.
Арешт Корбана якраз і мав метою підірвати фінансову підтримку комбатантних організацій «Фондом оборони країни». Це мало ослабити і змусити капітулювати Коломойського. Не виключено також, що й привести до влади в Дніпропетровську регіонала Вілкула. Як це з успіхом було зроблено пропрезидентськими активами в Харкові та Одесі.
Держсекретар США Керрі, а за ним і Рада Європи, підтримали президента. Вони жорстко заявили про необхідність негайної ліквідації добровольчих парамілітарних утворень. Хоча ті є беззаперечними героями, відзначеними державою. Бо єдині змогли зупинити військовий наступ Росії. Ті мають бути включені у склад ЗСУ і Нацгвардії, або демобілізовані. Без зброї. На тлі заяв Заходу про особливу відповідальність Києва за виконання Мінських угод та надання Донбасу «тимчасового Особливого статусу». Тобто, певної форми де суверенізації країни. Після цього, «високі колабораціоністи» розпочали дискусію в ЗМІ про надання такого статусу сепаратистам-терористам вже на постійній основі.
Аби продемонструвати рішучість цієї вимоги та показати своє право контролю за діями української влади, бойовики ЛДНР повністю ігнорують Мінський «он-лайн процес». З 29 жовтня по цей час вони відновили обстріли на значній території по лінії зіткнення на Донбасі. Показуючи повну байдужість до зусиль українських ЗСУ за наказом Головнокомандувача відвести всю, разом з малокаліберною, зброю та, боронь Боже, не відповідати на інтенсивний вогонь бойовиків. Так, кіборги чи політичні заручники таємної дипломатії?
Виникає відчуття, що центральна українська влада погано розуміє, що відбувається, не знає що з цим робити, розгублена, підточена внутрішньою боротьбою, втратила спроможність приймати стратегічно вивірені та ефективні рішення, розгубила взаєморозуміння всередині правлячої коаліції і із суспільством («народний фронтовик» Тетерук із садомазохістським задоволенням калічить «сердечну» Кужель).
Головною проблемою є непрозорість, корумпованість і відстороненість від національних інтересів правлячої політичної групи. Не покаравши за тяжкі злочини їх організаторів і виконавців із «Сім’ї Януковича», не проявивши рішучості і прагматичності в їх політичній ізоляції та арештах фінансових, матеріальних активів, отриманих незаконним шляхом колишніми віп-регіоналами (залишаються всі підстави для заборони ПР), президентська адміністрація небезпечно зосередилася на політичних активістах, внутрішніх опонентах і встановленню контролю над ключовими секторами економіки. Боротьба за швидку додану вартість, премії від ледве дихаючих бізнесів, унеможливила реальну дискусію щодо реформ. Це планова система корупції, створенню якої сприяв і Захід. Попри те, що Україна живе завдяки, виключно, позичками МВФ і країн Заходу, занурившись у стан вже не зовсім і технічного дефолту.
Неприємним опонентом президенту стала Рада Європи. У своїх висновках (звітах) вона нанесла нищівний удар по її відповідальності за розслідування «подій на Майдані» (перший звіт МДГ РЄ був наданий ще 31 березня 2014 року) і «подій в Одесі» (щодо трагедії в Будинку Профспілок). Практично, це вбивчий вирок українській владі: «відсутній будь-який прогрес», і «достатня зацікавленість та послідовність» в бажанні знайти винних та покарати їх. На Банковій можуть і дальше вважати таке невдоволення ЄС тільки софістикою. Але сепаратисти Донбасу виправдовують свій тероризм проти Києва саме «необхідністю захисту від націоналістичних банд, які вбивають. Одеса – доказ цього». Величезні за об’ємом, майже сто сторінкові доповіді - суцільна хроніка провалів влади.
По Одесі. Міліція все знала, але не запобігла, спецназ не втручався, а начальник (Фучеджи), що стало вже традицією, легко втік. Попри те, що пожежники базувалися за 500 метрів від Будинку Профспілок, від активних дій усунулись, оскільки їм «строго заборонив» гасити пожежу начальник, «бо ситуація була надто небезпечною».
По Майдану. Є посекундні відеодокази вбивства 20 лютого 46 активістів із АКС 7,62 співробітниками спецроти «Беркуту». Всі смертельні постріли були звідти. Ще троє активістів були застрелені з готелю «Україна» або ж з будинку консерваторії, а 10 – з дахів. (вірогідно). Це «Беркут» Садовника який, разом із Захарченком і Косюком, втекли. Вони, як і Гіві з Моторолою, навіть не в розшуку. Не притягнуті до відповідальності і чотири беркутівських командири – Дідюк, Антонов, Шевченко і Тягнирядно. Перший взагалі зараз командир полку спецпризначення. Анатолій Логвиненко, якого відеодоказами підтверджують в катуванні майданівців і в нападі на «жовтий автобус авто майдану», працює у ФДМ і суд його звільнив від «браслета» та обмеження бути в Києві. МВС своїх не здає.
Головний висновок РЄ – правоохоронна система не тільки не здійснила необхідних дій розслідування подій на Майдані, а прямо перешкоджала цьому. Це стосується Генпрокуратури (у час Яреми зникли всі, зброя та документи, які були пов’язані з розстрілом), МВС, яке мало «серйозний негативний вплив на розслідування», та Печерський райсуд, «рішення якого не відповідають вимогам статей 2-3 Конвенції, підривають ефективність розслідування і, в цілому, послаблюють стримуючий вплив судової системи на місці».
Дуже важливий висновок РЄ «щодо надання амністії або помилування» правоохоронцям, винних в насильстві над активістами: «це було би несумісним з виконанням Україною своїх зобов’язань зі статтями 2-3 Конвенції». Це принципово важливо для Мінських угод, які, в уже прийнятому законі та ще в неприйнятих інших, таких, що прямо вимагають Путін-Лавров, зобов’язують Київ надати «беззастережну амністію та помилування» всім, без виключення, сепаратистським бойовикам.
Наступною, майже неподоланною проблемою, є Мінськ. Вже немає жодного сумніву, що це політико-воєнна гібридна технологія завершення війни з Україною шляхом її капітуляції. Жодних гарантій Мінський процес, як і нормандсько-паризький-берлінський, Україні не дає, оскільки вчинений далеко за рамками Міжнародного права. Його не можна імплементувати, прямо чи іншим чином в правове поле України, рішення – ратифікувати і надати їм силу міждержавного договору, використати для притягнення до судової відповідальності іншу сторону – сепаратистські організації Донбасу і… Москву. Найбільша його небезпека в тому, що Росія, як країна – прямий, неспровокований агресор, отримала статус «над сутичкою».
Жодної відповідальності за результати агресії, включаючи можливість репарації, вона не несе. І при реалізації «Мінська» нести ніколи не буде. Мінськ наніс два, неймовірно важких, удари по українській державності: Україна його рішеннями сама себе визнала учасником громадянської війни. Зобов’язаною, як більш сильний її учасник, надати і оформити легітимність з компенсаціями воюючим сепаратистам, які здійснили безліч актів міжнародного тероризму, через утворення ними широкої автономії – квазідержавності. Таким чином, вона передає Москві право політичного вето на свою політичну самостійність та економічну незалежність. Стає її своєрідною підмандатною територією.
В порушення всіх можливих зобов’язань перед виборцями, влада свідомо відмовилась від гарантій Будапештського меморандуму та його використання для прямих переговорів між США, Великобританією, Францією, Китаєм та Росією щодо неспровокованої агресії останньої проти України. Зважаючи на постійне порушення Росією і терористичними організаціями бойовиків, Мінських домовленостей, влада, зовсім із незрозумілих причин, не вдається до настійливої вимоги створення під егідою РБ ООН Міжнародної мирної конференції по завершенню війни з Росією і відновлення своєї суверенності. Це єдиний і найменш конфліктний шанс зберегти українцям свою державність незалежно від її об’єму.
Цьому не сприяє і внутрішня політика та пропагандистський тиск на українців, де події на Донбасі офіційно війною не визнаються (АТО), а відносини з Росією все ще залишаються в режимі «стратегічного партнерства». Інститут світової політики опитав громадян 8 найбільших країн ЄС. (380 млн. жителів). 60% із них бачать в Україні «збройний конфлікт», інспірований Росією. Але проблема в тому, що у двох варіантах 54% говорять, що йде «війна з Росією», а 53% - що це «громадянська війна». Вони в значній частині сумніваються в агресії РФ проти України? А громадськість Заходу і є найактивнішим союзником українців у боротьбі за свою незалежність.
І, зовсім не остання, проблема деінтелектуалізації політики та управління державою, маніпуляції, не доброчесних політтехнологій, примітивного піару по самовспокоєнню громадян і некомпетентності, які разом сильно деформують сам демократичний процес, створюють безкінечні конфлікти, що постійно підривають стабільність.
Натомість, прийняття Держпрограм розвитку і модернізації ЗСУ, логістичного забезпечення їх відповідно до стандартів НАТО, соціальної реабілітації та адаптації учасників АТО, Уряд пропонує створити «посаду віце-перм’єра з реабілітації воїнів АТО».
В уряді – міністри-іноземці. Без компетенції і відповідальності, які отримують «корупційні конверти» (50 тис.$ зарплати за І.Луценко).
Замість реальної дискусії про капітальну реформу всієї правоохоронної і судової систем, дві невідомих нікому грузинки (журналістка і вчителька) проводять піар-показову реформу «вуличної поліції» (ППС і ДАІ?), залишаючи стару, наскрізь прогнилу, корумповану, часто злиту з криміналітетом, систему без змін. Нова глава Національної поліції Хатія Деканоідзе, ледве не головним своїм завданням бачить необхідність покінчити з «освіченістю поліції», пишаючись звільненням із грузинської поліцейської академії «всіх вчених – теоретиків» (американські поліцейські – випускники коледжів та університетів, які отримують спеціальну підготовку ще й в поліцейських академіях). Навіть в Гондурасі в це би не повірили.
Військовий прокурор Матіос наполягає, що снайпер намагався вбити Генпрокурора Шокіна через броньоване скло, «використовуючи тепловізор», що порушує не тільки звичайну логіку професійного вбивці, але й закони фізики.
Ігор Кононенко, ключовий партнер президента, заявляє, що «відміна законопроекту про ВЕЗ з Кримом, по суті, де-факто буде значити що ми відмовились від цієї території …» (???). Очевидно, що задля такого відкриття потрібно заснувати премію Миколи Макіявелі і присудити її без конкурсу політику. На тлі цього висновку златоустні промови київського мера вже не так й лякають. Закон про ВЕЗ в Криму, який був прийнятий парламентом в березні 2014 року, президент пообіцяв Чубарову, десь 25 вересня, скасувати. Як демонстрацію співпраці і підтримки кримських татар, які з 20 вересня мужньо єдині здійснюють продовольчу блокаду півострова. Швидкий депутат Гончаренко вже вніс відповідний законопроект у ВРУ. Путін з 1 січня 2015 року також ввів в дію федеральний закон «Про развитие Крымского федерального округа и СЭЗ». Український закон розрахований на 10, а Російський на 25 років.
Суть.
Торгівля України з Кримом (750-900 млн. доларів в рік і є в двадцять разів більшою, аніж поставки з Криму), цілком законна, має величезні податкові пільги і контролюється невеликою кількістю національних холдингів. Але головне інше. Це вікно для нечесної торгівлі з РФ, оскільки українські товари з Криму, вже під видом місцевих, безпосередньо ідуть в Росію. Зрозуміло, що всі податки з доданої вартості сплачуються в її воєнний бюджет. Окрім того, російський закон зобов’язує вносити учасникам ВЕЗу 30 млн. рублів «капітальних вкладень в інвестпроекти». І ще багато чого, що не слугує націнтересу.
Виявляється, що мовчання української влади і її відмова в Мінську від Криму пов’язані з феноменальним рішенням про повернення Криму «де-факто» шляхом реалізації закону про ВЕЗ!? Можливо, це навіть Нобелівська премія.
Потрібне перезавантаження, найперше, світоглядних та ідеологічних позицій керівництва української держави. Для цього треба зняти пов’язки з очей та подивитись під ноги, на дорогу, яку воно обирає українському народу. Прийшов час розраховувати виключно на самих себе. Санкції Заходу годують тільки параною Росії. Без рішучої боротьби з її експансією проти єдиного місця обітування древнього європейського етносу, ми посіємо недовіру у своїх світових друзів у спроможності відстоювати нашу свободу і спільні з ними цінності, що живлять сучасну європейську демократію.