Як повернути довіру?

«Як так трапилося, що після Майдану, де кожен довіряв ліктю одне одного, ми опинилися в країні, де ніхто не довіряє нікому?» - запитував нещодавно у пронизливій промові про правду дисидент Мирослав Маринович.

Роман Вибрановський Роман Вибрановський , Журналіст, керівник напрямку комунікації реформ Українського кризового медіа-центру. Ведучий програми "До справи" UA:Перший

Фото: EPA/UPG

Проблема довіри сьогодні дуже гостра, і я не лише про довіру до політиків та урядових інституцій (яка на найнижчому, мабуть, рівні). Я про те, кому ми довіряємо своє життя. Бо довіряти життя комусь – невід'ємна частина сучасного, урбанізованого світу.

Є прості приклади – ми довіряємо життя лікарю. Якщо вже йдемо – то обов'язково запитаємося в знайомих, що це за лікар, а потім годинами будемо гуглити його діагноз – чи не наплутав бува чогось. Отже, ми довіряємо тим, кого розуміємо (це цитата експерта з аналізу політики Романа Кобця).

Чи ні?

Чому ми тоді довіряємо життя житлово-комунальній конторі (перейменованій в «управителя»), яка має піклуватися про наш будинок, і не перевіряємо як вона працює? Необхідність такої перевірки вчергове нагадала про себе після того, як аварійний бетонний дашок над під’їздом вбив людину.

Чому ми довіряємо життя суддям та чиновникам, які закривають очі на регулярні порушення закону автомобілістами? Нові правила МВС – дуже вчасна (з точки зору PR) ініціатива, але реальна проблема – відчуття безкарності водіїв і тих, хто відповідає за безпеку руху (включно з ліхтарями, розміткою та контролем над нелегальними авто).

Чому ми довіряємо життя практично неіснуючій службі пожежної безпеки, яка не попередила кілька резонансних пожеж? При тому, що воно не могла попередити фізично. Ресурсу на те, щоб підготувати всі будинки навіть за стандартами, що існують, країна немає.

Чому ми довіряємо тарифам на тепло, яке нам поставляють до домівок і обурюємося лише ціною на газ? В той час як через рішення комунальних підприємств, міських адміністрацій, НКРЕКП та Кабміну тарифи та субсидії насправді вираховуються «на око». Бо ані системи оцінки, ані системи контролю немає.

Чому ми довіряємо неіснуючій системі оцінки якості товарів, коли купуємо копчену скумбрію на базарі влітку? Це при тому що після «дерегуляції» перевірити цю скумбрію ніхто не має права – лише якщо ви поскаржитеся на неї вже з лікарняного ліжка.

Відповідь проста – тому що ми не розуміємо, як все це контролювати. «Довіряють тому, кого розуміють – пам'ятаєте?» На Майдані зрадників завжди було видно одразу.

Щоб знайти їх в комунальному підприємстві, міській адміністрації, уряді, треба багато попрацювати. Зрозуміти, як працює та чи інша схема чи круговерть коштів. Навчитися оцінювати результат. Слухати (найважче в наші часи) та формулювати запитання самому, а не переказуючи телевізор чи соцмережі.

Це не означає, що кожен має стати бухгалтером чи енергетиком чи експертом з контролю за харчовими продуктами. Але розібратися в основних речах – корисно, розібралися ж ми в футболі, полюванні, косметиці, кулінарії та лікуванні.

От тільки допомоги в цьому навряд чи можна чекати від «влади». Це відповідальна влада зацікавлена, щоб ми все це розуміли і могли ставити питання. Але так вибори не виграєш.

Тому держструктури на запити журналістів та організацій віддають відповіді кілограмами (самі розбирайтесь). Тому уряд воює з МВФ за рамки ціни на газ, і при цьому віддає 60 мільярдів гривень на погано обліковані субсидії (це більше ніж оборонний бюджет).

Виясняти, як працює ця країна треба самим. Або з допомогою експертів. Тих, яким ви довіряєте.

Роман Вибрановський Роман Вибрановський , Журналіст, керівник напрямку комунікації реформ Українського кризового медіа-центру. Ведучий програми "До справи" UA:Перший