Вони не завжди були «бидловозами», ці автобуси. Іван Петрович був молодим учасником Помаранчевої революції і після перемоги демократії вирішив розбудовувати місто. Гроші на приватне АТП зібрав з друзями, закупив перші автобуси і переміг на першому в області чесному конкурсі на здобуття ліцензії на маршрути. В нього досі лежав бізнес-план з того часу, сильно покреслений. Він був правильно зроблений, з допомогою іноземних консультантів на якийсь-там грант. Консультанти були молоді і навіть не скопіювали текст з аналогічного молдавського, а написали хороший.
Фірмові жовті з синім автобуси приносили плановані прибутки, мешканці Радянська та сусідніх міст і сіл тішилися якісному сервісу.
Зміни в бізнес-план прийшли з іншого боку. Почалося все в барі, де він завжди сидів з однокласниками. Один став міліціонером, інший чиновником, інший суддею четвертий – прокурором.
Спочатку губернатор чесно сказав, що не може просто так віддати йому ліцензії на наступний рік, бо «зверху» в нього план по збору кешу. Не для себе, Боже збав, але щоб демократія і далі перемагала треба виграти вибори, а для цього сильно треба гроші. З міркувань демократії Іван поділився прибутками в готівковому вимірі та переписав бізнес-план вперше. З того часу правки в план вносилися регулярно.
Коли прийшов час оновлювати парк автобусів довелося купувати вітчизняні. Для підтримки власного виробника і його власника, який теж боровся за демократію. Нові автобуси були жахливої якості, споживали дуже багато пального та часто ламалися. Прибутки майже закінчилися.
Потім до Івана прийшли кілька розгніваних водіїв з синцями під очима. Їх неввічливо попросили змінити графік, бо дуже схожі автобуси без будь-якої ліцензії тепер курсували на найкращих маршрутах в найкращий час. Іван пам'ятав, що міліція в місті не змінилась з часу злочинного антинародного, зібрав побратимів, вистежив автобуси і якось вночі наглухо заварив в’їзд в їх гараж. Через кілька годин їх визволили, а Івану дуже нечемно по телефону пояснювали чому так не можна робити власники, які негайно знайшлись.
Ввечері, в барі обласний прокурор і голова обласного суду, призначені після перемоги демократії пояснювали Івану що прибуток цих автобусів – єдиний спосіб знайти гроші для підтримки законності в Радянську. І зупиняти їх категорично не можна. Поруч сидів начальник міліції з таким же понурим виглядом та покресленим бізнес-планом.
Коли Іван покреслив всі доходи з найкращих маршрутів, прибутків не залишилося. Довелося зрізати видатки. Так рік за роком на рейси почали виходити старі автобуси, на старій гумі, без квитків та з дуже обтрасканими часом сидіннями.
«Бидловозами» їх назвали якраз перед новою революцією. Новий прокурор вирішив забрати весь бізнес і замовив в ще одного однокласника Івана – редактора газети – брудну кампанію. Потім ті самі консультанти, які працювали на грант, написали прокурору новий бізнес-план. І той відмовився від ідеї. А назва залишилась. Так молодий та енергійний Іван став Майстром Бидловозів.
А недавно він знову їздив до Києва – на революцію. Старі звички далися взнаки. Після перемоги мало що змінилося, але в Івана все ж жевріла надія відновити старий, дуже добрий бізнес-план а разом з ним – своє ім’я.
І от цього тижня він почув новину, про реформу автобусних перевезень. Тепер усі будуть конкурувати з усіма на рівних: оголосили новини з Києва. «А на рівних – це як?» подумав собі Іван. Це тепер не треба буде давати гроші на демократію і вибори, а на маршрути прокурора і судді можна буде поставити гарні та нові автобуси?
Міцно задумався Іван і пішов радитися. В бар.