Поки з трибуни в Пекіні він розповідає про «умови миру», прийнятні для зупинки війни в Україні, його війська атакують Європу. РЕБами та дронами вони заважають навігації літаків лідерів ЄС і НАТО. Цивільними судами перерізають глибоководні кабелі, тестуючи на міцність і реакцію зв’язок у країнах Альянсу. Він атакує — тихо, впевнено й безкарно.
В інфополі за його вистрілом одразу вмикаються посіпаки всіх рангів — від прес-секретаря Кремля та голови МЗС до нікчемних депутатів Держдуми. І знаєте що? Всі вони стають джерелом цитат для іноземних ЗМІ.
Це все не новина. Але цей підхід знову працює. Чому?
Бо ми втратили ініціативу. Ми перестали бути гнучкими, креативними й багатоголосими. У нас в запасі лише штампи. Ми лякаємо уявними наслідками й натомість просимо щось дати. У нас обмаль спікерів, яких цитують західні медіа. Ми самі скоротили їх майже до двох — Президента та голови його Офісу. А ситуацію погіршує суперечливе трактування «миру». В одному інтерв’ю ми заявляємо, що не відмовимося від наших територій, а в іншому вже обговорюємо «корейський сценарій». Це демонструє відсутність зрозумілої стратегії та бачення майбутнього. Це не спирається ані на українців, ані на документально підтверджену власну позицію.
Якщо думаєте, що ворог цього не бачить — помиляєтесь. Він бачить. І ви чуєте це в кожній його заяві.
Якщо думаєте, що ситуація безвихідна — знову помиляєтесь.
Треба просто змінитися. Змінити риторику й дії.
Погодьтесь, «росія окупувала всього 1% України за три роки» та «Росія не змогла окупувати 99% України» — різний масштаб сенсів. Треба позбутися меншовартості, набрати здорового нахабства та йти в атаку.
Не сором’язливо мовчати про далекобійні удари чи показувати ракети, яких ще нема, а прямо заявляти: ми ліквідуємо нафтопереробку, ми перетворимо країну-бензоколонку на порожній резервуар.
Не робити вигляд, що Росія не краде наші надра, а топити судна з вугіллям і зерном у портах і фарватерах. Це наші прямі санкції. А замість того, щоб обурюватися, варто самим почати говорити про покарання Туреччини, Єгипту, Алжиру за прийом краденого.
Треба звернутися непублічно до лідерів Європи: чим ми можемо допомогти їм особисто й політично? Якщо ми зацікавлені в підтримці їхніх політичних сил — то чому ні?
І головне: досить лякати майбутнім. Це не працює. Це діє на істеблішмент, але не на виборців Макрона, Стармера чи Мелоні. Треба наголошувати на правді — Росія вже веде війну проти Європи. І не в Україні. А в Болгарії, збиваючи курс літака пані фон дер Ляєн. У Литві — дронами. У Скандинавії — перерізаючи кабелі. У повітрі — порушуючи простір, засипаючи Європу шпигунами й агентами впливу. Це війна. Тут і зараз. Це має звучати скрізь. І ми можемо це зробити. Особливо якщо розширити можливості для всіх спікерів, а не лише для «чудової двійки».
Не менш важливо — додати людей. Історії не лише болю, а й життя. Людей в евакуації, які вистояли й піднялися. Людей в окупації, які змушені страждати. Без людей жодна історія не працює. Саме тому Гемінґвей і Ремарк розповіли про війну більше, ніж Черчилль.
Тому, пане Президенте, час змін настав. Це не питання довіри чи недовіри. Це питання виживання й перемоги.
Тому — досить лякати й лякатись. Настав час діяти та перемагати. Тут і зараз.