Головна відмінність від попередніх – залученість чиновників. Не політиків, а саме чиновників в жорсткій вертикалі влади.
Одразу в мене погана новина. Все погано. Але, надія є.
На жаль, головна, майже вже невиліковна, хвороба останнього року прогресує. Відсутність стратегічного бачення в більшості посилена комунікаційним провалом. Ми говоримо про закриття потреб на зараз без бачення війни завтра. В широкому концептуальному сенсі війни. Загальні фрази замість конкретних відповідей. Переможні реляції замість критичного оцінювання. Та продовження розмови як з дітьми. Якщо стисло підсумувати все, від заступника головкома та керівника Оборонпрому, то в нас все просто «добре». Правда трохи неясно, чому ми поступово відходимо, а рити почали лише зараз (окрема тема). Чому Притула не збавляє темпів з наповнення фронту вирішенням потреб. Чому, чому та чому… А коли мова заходить про стратегію перемоги, як і чим ми мусимо перемагати – вступає дитяча комунікація.
При тому, в нас є чим доводити здатність перемагати. Стратегічно з практичною реалізацією. Та це зовсім не далекобійні БПЛА. Як би прекрасно не палали нафтопереробні заводи, але російсько-іранська дешевка десятками щодня бухкає вже по Волині. Інша справа – Чорне море. Та наші морські дрони, недоступні та недосяжні для росіян, що по факту знищили російський морський потенціал – це безумовно яскрава стратегічна перемога.
Ось приклад «зброї перемоги». Але ні. Нас відсилають в минуле замість відповіді про майбутнє. Забувши, що ми встояли лише тому, що кожен робив все, що потрібно, так, як вважав за краще без участі глобальної держави. Так перемогли. Але тепер настав час держави. Час стати повноцінним та повноправним партнером. А не чимось над нами.
Тому цілком погоджусь з відповіддю Ганни Гвоздяр на питання про зброю перемоги. Єдність. Саме єдність має стати першою зброєю. Але не всередині суспільства, а держави із власним суспільством.