Ми не планували використовувати мистецтво як зброю (як, в принципі, й не планували щоранку радіти втратам ворога чи брати зброю до рук і йти вбивати). А от росія давно і системно використовує мистецтво як спосіб наступу. Про це нещодавно відкрито заявив директор Ермітажу.
Останні місяці, спілкуючись із закордонними колегами онлайн та в численних робочих поїздках, усе частіше стала замислюватись: а чи варто продовжувати говорити з іноземцями про те, чого люди без спільних кордонів з росією, не можуть зрозуміти? Чи достатньо аргументації ми наводимо про те, як саме росія використовує російську культуру? І чи не виходить так, що ми займаємось промоцією цієї ж російської культури, бойкотуючи її з такою силою?
Як Європа сприймає скасування російської культури
У Нідерландах Музей спадщини Амстердама розірвав партнерство з Ермітажем. В Уельсі Кардіффський філармонічний оркестр виключив Чайковського зі своєї програми і назвав виконання твору недоречним та образливим по відношенню до України. Ще у кількох європейських країнах скасували виставки, концерти та перформанси за участю російських артистів. Однак, не всі країни є одностайними у рішенні бойкотувати російську культуру. Наприклад, в одному італійському університеті курс про творчість Федора Достоєвського скасували, а потім відновили після негативних реакцій у соцмережах. А німецький PEN-клуб взагалі заявив: «справжній ворог – це Путін, а не Пушкін».
Одностайності часом не вистачає і всередині нашої країни. «Культури не воюють», – так публічно заявив один із членів Наглядової Ради Українського культурного фонду, щоб відстояти назву консерваторії імені Чайковського в Києві. Так само думають і багато людей за кордоном, які не мають спільних кордонів з Росією. І це я добре помітила за останні три місяці під час робочих поїздок в Австрію, Нідерланди, Францію, Словенію. Звичайно, всюди присутнє різноманіття думок, але можна окреслити «спільний настрій» людей в країні. Скажімо, в Австрії та Франції у розмовах з місцевими відчутний великий розрив у розумінні того, чому залучення російських діячів культури до різних закордонних подій – це підтримка війни. Чого не скажеш про Нідерланди, де є повне розуміння ситуації та підтримка маніфесту Cancel russian culture. Власне, заявити про цей маніфест тамтешній спільноті було однією з цілей наших робочих поїздок з командою Chornobyldorf – археологічної опери композиторів Романа Григоріва та Іллі Разумейка.
Ілля вирішив влаштувати акцію проти рішення Авіньйонського фестивалю (відома театральна подія, яка проходить вже понад 70 років), надавати центральні майданчики російським діячам культури. Перед виставою у Папському палаці композитор вийшов з плакатом до театральних кас, де збиралась черга в очікуванні квитків. Люди реагували по-різному: часто ніяк, деякі підходили і розпитували, на знак чого простує Ілля.
Ще задовго до поїздки в Авіньйон я зробила персональне дослідження французьких медіа. Зробила для себе висновок, що скоріш за все «відміна російської культури» – буде незрозумілим запитом для більшості співрозмовників у цій країні. Тому для протесту ми обрали слоган «Російська культура ґвалтує». Проте, люди, які бачили цей слоган та вступали з Іллею в дискусію, часто хотіли виправити фразу на «Російська культура зґвалтована».
До чого я веду. Якщо говорити з людьми мовою, яку вони не розуміють (як буквально, так і метафорично), це не дасть жодного результату, окрім як роздратування. Як на мене, не варто вкладати зусилля в повідомлення, які мають великий потенціал залишитись незрозумілими. Тому зараз інтенсивно вивчаю французьку мову. Це одна з навчальних цілей, яку можна досягнути, щоб твою точку зору могли краще розуміти саме в цьому середовищі. Здається, нам ще дуже багато треба працювати над собою, щоб нас краще чули й розуміли в різних контекстах. Хоча ми й робимо величезні успіхи.
Українцям давно стало очевидно: це війна проти нашої культури
Поки на окупованих територіях «воскресають» пам'ятники Лєніну, а з бібліотек вилучають та спалюють україномовні книжки, по іншу лінію фронту від ракет вщент руйнується українська культурна спадщина: музей-садиба Григорія Сковороди, Маріупольський драмтеатр… І цей список можна продовжити сотнею подібних прикладів. За підрахунками ЮНЕСКО, від початку повномасштабного вторгнення росія знищила понад 164 культурних та історичних об'єктів України. Ці факти та цифри точно не поза політикою.
росія десятиліттями будувала в очах заходу бренд «сильної держави». І ці імперські мотиви лягли в основу її культурної дипломатії.
Тут дуже показовим є формат Потсдамських німецько-російських зустрічей. Політичні еліти обох країн щороку проводили такі зібрання, обговорюючи різні варіанти співпраці. До заходів залучали молодих дослідників та експертів з росії та інших країн. І хоча німецькі співорганізатори події оголосити на початку березня про призупинення цього формату, аналітики Українського інституту у своєму дослідженні культурної дипломатії рф зазначають: ймовірно це була гра в довгу, все робилося задля поширення та закріплення необхідних рф наративів.
Один з австрійських театральних продюсерів розповів мені, що вже роками співпраця з росіянами, створення мистецьких подій за їх участю, в партнерстві та колаборації – це один із досить звичних способів отримати фінансування для подій в рамках фестивалей.
Нещодавно Інна Совсун, депутатка Верховної Раді та екс-перша заступниця Міністра освіти і науки, у своєму пості наводила такі цифри: з 2014 року – за останні 8 років війни – на просування свого іміджу та культури за кордоном Україна витратила менше $10 млн доларів та, навіть, недовикористовувала виділені кошти. Річний бюджет Poccoтруднічєства – головної організації з міжнародного просування pф та її культури за кордоном – складає $70 млн. Тобто щороку росія вкладала у свій імідж «великої держави» приблизно в 56 разів більше, ніж ми. На жаль, те над чим працюєш та в що вкладаєш, із часом приносить результати – для деяких країн по відношенню до росії досі «не все так однозначно».
Попри всю увагу до України, спілкування з закордонними колегами підтверджує цей об’єм вкладених коштів – про нас знають дуже мало. Ще пару років тому один із наших іноземних партнерів, готуючись до модерації артістоку, з щирою зацікавленістю та бажанням розібратись розпитував мене: «Чим Україна відрізняється від росії?».
Недостатнє фінансування української культури сприяло закріпленню російської
Я добре пам’ятаю українських солдатів у кримських військових частинах, в березні 2014 року в Криму. Розгубленість, очікування та споглядання на інших: не отримуємо жодних команд, не розуміємо, що робити в цій ситуації. Тоді нам ще важко було зрозуміти, що варто робити, коли на територію твоєї країни приходять озброєні люди з іншої держави. Мені здається, що в культурній політиці ми зараз десь на тому ж рівні.
«Розгубленість, очікування та споглядання на інших» – саме так я можу охарактеризувати діяльність Міністерства культури в перші місяці повномасштабної війни. До прикладу, в березні бюджет Українського культурного фонду перенаправили на ЗСУ. Це логічно і зрозуміло, особливо в такий складний час. Проте, не скажу, що це повністю зважене рішення. Цим Мінкульт залишив без фінансування багато проєктів, які могли вже зараз розповідати про Україну за кордоном та створювати ініціативи, які будуть актуальні і після перемоги. Це рішення, скоріш за все, поповнило навантаження на Міністерство соціальної політики. Адже культурний та креативний сектор зазвичай найбільш уразливий під час криз.
Проблема не лише в тому, як ми діємо в період масштабної війни. На жаль, навіть якщо уявити ситуацію, в якій прямо зараз з’являється фінансування для культури та мистецтва – це не зможе швидко створити достатню кількість дійсно якісних творів, які б були бажаними на міжнародних майданчиках, незалежно від того, чи триває в Україні війна. Це багаторічний процес, протягом якого потрібно підтримувати початківців, які експериментують та шукають свіжі ідеї.
Та й якщо уявити ситуацію, в якій у нас є фінансування, а весь світ відмовився від співпраці з російськими митцями – ми знову ж таки не вкладали і не вкладаємо в те, щоб напрацювати спроможність оперативно заповнити собою цей культурний простір.
Українську культуру треба фінансувати вже зараз, а не чекати закінчення війни
Зараз міжнародна спільнота слідкує за подіями в Україні. Наші митці та культурні діячі представляють державу на різних масштабних подіях, скажімо, як Каннський фестиваль. Проте на більшості важливих мистецьких заходів українських творів досі немає у програмі. Ті, хто наполегливою працею та надзусиллями добились того, що можуть зараз представляти Україну за кордоном, рано чи пізно зіткнуться з запитанням: «А кого ви ще порадите? Кого з України ми також можемо запросити?». Виглядає так, що список кандидатів швидко може закінчитись. Тому сьогодні нашим діячам культури та мистецтва треба зробити все, аби наш міжнародний імідж не закарбувався в пам’яті лише фотографіями з воєнних хронік. Адже і після перемоги важливо, щоб надалі наших митців запрошували на міжнародні фестивалі, інвестори хотіли вкладати кошти в українські продукти, а бізнеси – розвивати свою діяльність саме в Україні.
Скеровуючи всі кошти виключно на армію, зменшуючи фінансову підтримку культури, ми ризикуємо так і залишитись для світу мало зрозумілими. Якщо фінансування культури та мистецтва і зараз «не на часі», то виникає логічне питання: що ми запропонуємо світу, коли завершиться війна? Чи будуть нас запрошувати на події не лише тому, що «ми з України»?