Палата більше схожа на дитячий садочок, принаймні, якщо подивитися на стіни. Вони повністю обклеєні дитячими малюнками з побажаннями, проханням повертатися живими. Надзвичайно багато відвідувачів. Приходять волонтери з гостинцями, різними подарунками, тими ж малюнками від дітлахів, часто бувають іноземці. Один американець регулярно приходить вже півтора місці – варить каву, допомагає тим, кому потрібно.
Волонтери постійно чергують в палатах. Годують, заварюють чай, подають, приносять, везуть у візку на процедури… Багато людей приходять хоча би просто навідати, сказати кілька теплих слів, подякувати. Одна жінка, зайшовши в палату і, так і не знайшовши слів просто стояла і плакала над перебинтованим солдатом, якого вона навіть не знала і побачила вперше в житті.
«Особливо багато відвідувачів було в серпні. В палату заходило 5-6 чоловік, проводили там буквально хвилину-дві й виходили. За ними відразу ж заходило ще стільки ж. І так цілий день. Іноді це тривало до 22.00, при цьому потік бажаючих провідати нас і тоді залишався дуже великим. Лікарі закривали корпус і нікого не пускали. Це було складно витримати – доводилося затикати вуха бирюшами, адже неможливо було ні заснути ні толком відпочити», – розповідає Дмитро Мерзлікін.
Дмитро – капітан 24-ої Окремої механізованої бригади (м. Яворів, Львівська область), професійний військовий, спадковий. Його дід та батько також були військовими. Дід – майор, батько – підполковник. Дмитро, який вирішив іти батьківськими слідами, жартує:
Дід майор, батько підполковник… я повинен бути хоча би полковником.
Дмитро провів у госпіталі вже майже 4 місяці. 11 липня його батарея потрапила під обстріл, здійснений системою залпового вогню «Град» в районі Зеленопілля. Його бригада охороняла кордон з Росією. Як повідомляли тоді ЗМІ, обстріл здійснювався з території Російської Федерації. Сам же Дмитро дати відповідь на питання, чи було таке насправді не береться. Його батарея несла чергування і не здійснювала спостереження та розвідку.
«19 травня нас відмобілізували та відправили в Дніпропетровськ. Ми провели навчання на 239 військовому полігоні, після чого нас відправили в зону бойових дій. Спочатку ми стояли за 5 км. від Амвросіївки, потім нас перекинули в Зеленопілля. В ніч з 10 на 11 липня ми супроводжували до місця призначення 79-ту Миколаївську аеромобільну бригаду та 72-угу Білоцерківську механізовану бригаду. Вранці 11 липня нас накрили «Градами». З моєї батареї 5 хлопців загинули, десяток отримали поранення. Мене перевезли в Дніпропетровськ, після чого, 12 липня відправили до Київського військового госпіталю».
Вже той факт, що Дмитро майже чотири місяці перебуває на лікарняному ліжку, свідчить про серйозність ран, завданих йому вибухами.
В тілі офіцера опинилося 10 осколків. Один пробив голову в вище правої скули і дійшов трішки вище з протилежного боку (в результаті, були розтрощені деякі кістки черепа, а саме, обличчя, частково змінилося положення правого ока), 3 потрапили в правий лікоть, по одному – в лопатку, сідницю та в район паху, 2 – у велику стегнову кістку. Як безглуздо би це не звучало, але певним чином йому пощастило. Він не просто лишився живий, він зможе ходити і зберіг майже повну загальну функціональність. Проте, залишаються все ж серйозні проблеми. По-перше, він практично оглух на одне вухо, тоді як в іншого слух загострився, права рука працює погано і нею можна виконувати лише найпростіші операції, крім того, ще довгого і складного лікування потребує нога.
Дмитро пережив уже 37 (!) операцій. Вдумайтеся, 37! 31 з них провели в перший місяць лікування. Поряд з ним лежить танкіст, який розповідав черговому відвідувачу, італійцю, до речі, та його перекладачеві, що переніс вже три операції. Почувши це, Дмитро лиш посміхнувся і сказав, що для цього це звучить як легка прогулянка. Більше всього оперували праву ногу, яка потребує найскладнішого лікування.
«Дали укол в спину, щоб ноги відняло. Лікар просто взяв зубило, молоток і почав трощити кістку. Я почав кричати. Він до мене, мовляв, чого кричиш, не має ж бути боляче. А я… мені ж все одно неприємно… відчувати, як шматок тіла відтинають, хоча справді, наче й не боляче», – згадує Мерзлікін.
На кожну операцію його проводжала мати – Людмила Микитівна. Як розповідає волонтер Анастасія, яка весь свій вільний від гри у симфонічному оркестрі час проводить в госпіталі, дружина Жанна практично прожила біля його ліжка 2 місяці. Зараз вона з дворічною донькою чекає його в Тернополі. Скоро Дмитра мають виписати та відправити у відпустку. Після цього його чекає продовження лікування ноги. З цим, власне, ще потрібно визначитися, чи це буде встановлення пластин, чи будуть застосовувати апарат Єлізарова і т.д.
На логічне питання чи забезпечений він належним лікуванням, капітан відповідає ствердно. Загалом, воно для нього безплатне і держава здебільшого забезпечує всім необхідним, проте деякі ліки доводилося купувати самотужки, це ж стосувалося деяких надскладних та дорогих операцій. Тут вже допомагали волонтери та благодійники. В принципі, нужди ні в чому особливо не було і нема. Під час розмови прийшов хлопчина, щоб зняти відео подяку для людини, яка пожертвувала на лікування Дмитра 70 тисяч гривень.
Нещодавно госпіталь відвідував фотограф із Чехії – фотографував поранених. Ці фото він показав у себе не Батьківщині. Після цього, одного з поранених забрали туди на лікування.
Взагалі, ставлення до волонтерів – особливо шанобливе. Згадали і тих, хто забезпечує, власне, військо на фронті, або не забезпечує… Бригада Дмитра охороняла кордон і була відрізана терористами від основних сил АТО, тому їм довезти щось було дуже складно з об’єктивних причин.
Очевидно, що після отриманих поранень, Дмитро в зону бойових дій не повернеться. На питання, чи повернувся б, якби мав вибір – відповідь тверда і категорична:
«Офіцер має бути прикладом, він має бути зі своїми солдатами. Там мої хлопці, вони мене врятували, винесли з-під обстрілу, вивезли, розвантажили вантажівку з боєприпасами і на ній з іншими пораненими вивезли… Звичайно ж, я повернувся би до них, якби міг. Я вірю, що буду служити. Я половину життя присвятив армії. Проте, воювати, певно, не зможу. Можливо буду воєнкомом або що. Взагалі, навряд чи зможу повернутися на службу взагалі до закінчення війни, хоча, тут вже не спрогнозуєш».
Капітан розповідає, що деякі з його колег, які були цілком здорові, після наказу про відправку на Донбас різко захворіли. При чому хворими вони виявилися хронічно і ще зі школи.
Все ніяк не вдавалося наважитися поставити йому, як людині, котру покалічила війна, одне з найбільш болючих і неприємних питань. Незграбно зайшовши з прикладів про те, як держава «піклується» про чорнобильців та ветеранів Другої світової, зіткнувся з тим, що короткий монолог був обірваний:
«Чи не викинуть нас на вулицю як безпритульних собак після всього цього?!. Та звичайно! Тут і про державу і про ту частину людей, яких ця війна не зачепила. Вони не пережили того, що пережили ті, хто воює, їх сім’ї, хто втратив близьких, домівку, майно і т.д. Вони не проявляють ніякої поваги і терпіння, та й не завжди розуміють, з ким мають справу. Ось був приклад недавно. Вийшли ми з дружиною прогулятися містом (сидіти тут в чотирьох стінах постійно – можна з глузду з’їхати). Я тоді був на візку. Так от, спускалися ми по одній з вулиць. Тротуар був вузький, місця мало і з пішоходами мені було розминутися дуже складно. Так от один з них, мало того, що не пропустив, не дав дорогу, та ще й обізвав… Отаке відношення. Зрозуміло, що він не обов’язково розумів, що перед ним поранений офіцер, але я ж не напишу собі на спині «Поранений в Зеленопіллі»…
Власне, це одне з найбільш хвилюючих питань. Війна не закінчиться, коли припиняться постріли, а державні аферисти підпишуть якийсь черговий ганебний пергамент. Вона триватиме, адже залишаться каліки, вдови, сироти. І вони потребуватимуть не просто почестей для, втрачених близьких, вони потребуватимуть цілком банальної матеріальної підтримки. А яка держава в цьому плані жорстока і цинічна ми знаємо. Може хтось вже забув, як уряд Азарова позбавив чорнобильців мільярдів гривень належних їм виплат, плюнувши на рішення Європейського суду з прав людини. Тоді вони зібралися в Маріїнському парку і почали голодування. Їм тоді навіть не дозволили біотуалети поставити біля парку, бо той, що там був не працював. Я тоді їздив у «Київзеленбуд» аби там мені дали якийсь папірець, щоб можна було тицьнути у нього носом міліцію, аби та не заважала встановленню… Але ж мені його не дали. Правда, після кількох годин сварки, вони вирішили привезти свої.
Може це не дуже підходящий приклад, проте, відношення до цих людей (не як до людей), навряд чи буде іншим (якщо нічого в державі не поміняється, або ж вона сама в цілому), що особливо трагічно та несправедливо, до відчаю.
Мерзлікін собі таких емоцій не дозволяє. Він офіцер Збройних Сил України. Його батько – Юрій Олександрович – служив на Курильських островах. Сам Дмитро народився в Росії, закінчив Сумський військовий інститут ракетних військ і артилерії. До речі, 3 листопада відзначається День ракетних військ і артилерії, з чим Дмитро попросив привітати всіх своїх колег – солдатів та офіцерів.
Він уникає розмов про патріотизм, політику. Він давав присягу… на вірність Україні, і не просто її виконав, він достойно зустрів всі ті випробування, які йому послало життя, кожна операція, як коло пекла в Данте Аліг’єрі, тільки в нього їх було 7, а в Дмитра – 37 і невідомо скільки ще доведеться пройти та й пройшов він їх не тому, що згрішив, а як раз навпаки.
Свою любов до Батьківщини Дмитро довів на ділі, а не словами, як це роблять телевізійні клоуни, які підхопили патріотичний тренд та продовжують обманювати українців. Проте, точно відомо заради кого. Заради змарнілих батьків, вірної люблячої дружини, дворічної доньки.
Він захистив своїми грудьми нас, захистив Україну, власну честь і показав достойний приклад всім нам, багато з яких не достойні його. Покидаючи палату, я так і не знайшов слів, не стало сил сказати щось нормальне, путнє, подякувати в кінці кінців. Варто би подякувати справами з мусити таки державу створити для таких людей не просто належні їм почесті, але й захистити від всіх пошестей: соціальних, матеріальних, моральних. Це наш обов’язок, ми його беремо на себе самі, його на нас перекладає своєю бездіяльністю держава. Отже, завдання наші колосальні, але вони для нас не тягар, вони для нас честь…