Про першу добре сказав Олексій Данилов. Зацитую секретаря РНБО: «Коли починають використовувати словосполучення «перехід економіки на воєнні «рейки», то варто усвідомити, що це не зовсім коректна річ. Якби ми жили в СРСР, там, де адміністративна команда переходу всіх і вся, де всі підприємства були державної форми власності, де була зовсім інша система державного управління. Це була замкнута система, тож перейти на військові рейки фізично неможливо», – зазначив він.
Так, тоталітарним державам легше вести війни та готуватися до них. Коли є можливість віддавати накази згори та жорстко карати за їх невиконання, примусити населення масово виробляти зброю доволі просто. Але ми – не тоталітарна держава. Ми – демократична республіка з Конституцією, котра гарантує громадянам права та свободи, в тому числі – й право на приватну власність, право на ведення власного бізнесу. Тому експропріювати салон краси чи кав’ярню, звести на їх місці завод та примусити перукарок чи офіціанток виробляти снаряди – не вийде ніяк.
І справа не тільки в демократії. Справа у фізичних та технологічних спроможностях. СРСР часів Другої світової посилено готувався до війни. (Так само, до речі, як і Путін). За даними істориків, Сталін першим планував напасти на Гітлера. І якщо прийняти це як факт, стає зрозумілим, наскільки ґрунтовною була підготовча робота. В цьому контексті Україна зразка 2022 року не може бути порівняною з СРСР зразка 1941-го – тут Данилов має рацію. І за два роки з 24.02.22 неможливо повноцінно підняти з нуля військове виробництво – ми можемо робити щось, грубо кажучи, «дрібне», на кшталт дронів, але, звісно ж, ніяк не можемо тягатися з Росією за обсягом ракет. І справа тут не в тому, що Зеленський «згаяв» ці два роки повномасштабного вторгнення.
Ні, бо якщо вже на те пішло, то готуватись треба було з 1991-го. Але й тоді в України не було такої можливості. Всі роки нашої Незалежності ми спиралися на аграрне виробництво, видобуток сировини та сервіси. Збіжжя та сировина експортувалися за кордон, а сервіси (будь-які – від пекарень та стоматологій до юриспруденцій та приватних похоронних бюро) існували для внутрішнього споживання і для наповнення скарбниці шляхом перерахування державі податків. Чому структура нашої економіки саме така, є темою окремої розмови. Я десятки разів писав у своїх статтях, що Україні бракує бодай власної переробної промисловості і що за кордон варто відправляти, умовно кажучи, не помідор, а томатну пасту, але мова зараз вже не про це.
Отже, навіть якби ми примусово мобілізували населення на військове виробництво та під страхом розстрілу (як це бувало в СРСР) поставили усіх до станків, з’ясувалася би одна прикра річ: станків у нас якраз і нема. Принаймні, нема у тій кількості, як в Росії, Ірані чи Північній Кореї. Але це не тому, що Україна є аж такою нікчемною – вся Європа надто розслабилася після Другої світової, покладаючись на вироблену тоді систему безпеки. Але система не спрацювала. Європейці зрозуміли це надто пізно, перерахували свої танки та літаки і жахнулися. А тут ще треба допомагати Україні…
Скажу більше: з проблемою деіндустріалізації стикнулася не лише Європа. Ті ж США після того, як стало зрозуміло, що Китай є не надто надійним партнером, почали переносити виробництва до Південно-Східної Азії, Латинської Америки або й поготів повертати додому. А в процесі ще й інвестувати у підготовку робочої сили. Те, наскільки ефективно Європі чи Америці вдається нарощувати виробництво зброї, ми відчуваємо на собі. Ні, в цьому винна не лише політика. Ця історія в першу чергу – про технічні можливості і трохи втрачені навички мобілізаційної економіки як такої. Саме тому ми купуємо снаряди у Пакистану, а Польща зброю – у Південної Кореї.
Іншими словами, ми не можемо ні за яких реалістичних умов вибудовувати виробничі ланцюги, щоб виробляти мільйони снарядів чи сотні тисяч дронів. На жаль, картина є саме такою. Тому ми дуже залежні від допомоги союзників та їх політичної волі. І тому від цього напряму залежить і хід та завершення війни. Але це не означає, що Україна зовсім нічого не може зробити для себе самої. Є достатньо точок застосування зусиль, котрі не пов’язані безпосередньо з війною та військом. І ось декілька прикладів.
Нещодавно міністр фінансів заявив, що суспільству треба зменшити споживання імпортних товарів у кілька разів. І хоча я зазвичай гостро критикую фінансовий блок уряду, в цьому конкретному випадку до слів чиновника варто дослухатися. Чому це важливо? Тому що купуючи імпорт, ми дамо заробити на собі іншим. Натомість важливо, аби ми заробляли самі, запускаючи ланцюг: «продавець товару – покупець товару – податки». Адже наша податкова система збудована так, що відрахування з товару сплачує і виробник (у вигляді податку на прибуток), і споживач (у вигляді податку на додану вартість).
Імпорт не варто (та й не можливо) забороняти – важливо заохочувати власного виробника. І про це я також писав настільки часто, що немає сил повторюватися. Скажу лише декілька чарівних слів: сприятливі умови, зменшення податків, зниження регуляторного тиску. Якщо це втілити в життя, українські виробники природнім шляхом будуть витісняти іноземців з нашого ринку. В тому числі й ті виробники, які постачають товари для війська, наприклад, відшивають військову форму.
Нагадаю, що один з корупційних скандалів останнього часу якраз був пов'язаний з тим, що особи, які виграли тендер на постачання амуніції для ЗСУ, замість якісного екіпірування закупали у Туреччині дешеву форму. І збагатилися на сотні тисяч. Але чому б не замовляти одяг для військових у своїх швейних фабрик, а не сплачувати у кілька разів дорожче за кордоном? Звісно, якщо винести за дужки корупційну складову та налагодити процес контролю. Окрім іншого, це ще й дозволить створити нові робочі місця, а отже, забезпечить й додаткову сплату податків, які йдуть до бюджету.
Другий безпрограшний рецепт успіху – це обмеження зарплат чиновникам і працівникам державних структур. Коли помічений у корупції або у зв’язках з Росією суддя оскаржує своє звільнення, отримує позитивне рішення та зобов’язання для працедавця (а працедавець тут – держава) виплатити йому компенсацію за вимушений простій, то це велика ганьба. Особливо в часи війни.
Третій момент – це, знову таки, раціональне використання бюджетних коштів і раз та назавжди поставлений жирний хрест на видатках, які йдуть, приміром, на сумнівні розважальні шоу.
Крім того, державі вартує нарешті подружитися з приватним бізнесом, і не тільки в тому розумінні, щоб прибрати руку з його горла і не душити податками. Держава та бізнес у кооперації можуть досягти багато чого, і плоди такої співпраці, на щастя, наявні вже. Зокрема, ті ж дрони, які зараз докорінно змінюють ситуацію на фронті, є частково продуктами приватного сектору. Як кажуть військові, на сьогодні в Україні вже понад 200 компаній займаються виробництвом безпілотних літальних апаратів, і це виробництво дедалі більше масштабується.
Як то кажуть, – амінь. Я радий зайвий раз переконатися у тому, що українці – це унікальна нація. І що ми здатні самі собі давати раду, коли союзники не хочуть або не можуть допомагати у тому обсязі, який нам потрібен. Це особливо важливо на тлі того, що у Сполучених Штатах демократи з республіканцями ніяк не дійдуть згоди і не проголосують за виділення нам грошей. За оптимістичним сценарієм, це може статися у січні або лютому поточного року. Тож поки що нам треба виживати самим.
І в цьому контексті вкрай актуальним є все те, про що йшлося у цій статті вище. Повага до вітчизняного виробника, яка проявлятиметься у створенні сприятливих умов та зниженні фіскального тиску, поступова заміна імпортних поставок вітчизняним виробництвом, режим жорсткої економіки та синергія держави та бізнесу – ось це і є ті «воєнні рейки», які потрібні нам сьогодні і які є цілком реальними.