В його оцінці українською стороною, щоправда, прослідковується певна непослідовність, на яку вже неодноразово звертали увагу. Ряд посадовців, яких можна вважати ситуативними рупорами Банкової, в різні періоди часу доводили, що відмовитися від виконання договору в односторонньому порядку не є можливим. Не буду наводити всі заяви, зроблені з цього приводу – згадаю лише одну, турчинівську.
На початку цього року секретар РНБО зазначив, що з боку першого заступника голови комітету Держдуми РФ у справах СНД Костянтина Затуліна надійшла пропозиція денонсувати Договір про дружбу. При цьому малося на увазі те, що перший крок мусить зробити саме Україна. «Росія хотіла, щоб Україна денонсувала договір про дружбу і відмовилася від кордонів, встановлених після Другої світової війни», – заявив Турчинов.
В його коментарях така пропозиція була підступною та неможливою. «Для сильної позиції в міжнародних судах нам потрібен цей договір. Там Росія визнає кордони, і Крим там український», – сказав він. Надалі подібні тези повторювалися в різних варіаціях різними високопосадовцями. Однак кожен з них робив акцент на хибному та на алогічному твердженні, що, відмовляючись від угоди в поточному часі, Україна легалізує порушення своїх кордонів у недалекому минулому. До цього повернемося трохи згодом, а зараз – про те, чому розривання Договору стало важливим саме у 2018-му.
Насправді все просто: наступного року добігає кінця десятирічний термін дії документа. Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією був підписаний 31 травня 1997 року і набув чинності після обміну ратифікаційними грамотами, який відбувся 1 квітня 1999 року. Дія договору автоматично продовжується кожних 10 років, і чергове десятиліття його чинності спливає у квітні 2019 року.
Якщо котрась зі сторін бажає зупинити дію документу, вона мусить попередити про це свого партнера за півроку до завершення чергового десятиліття, тобто в даному разі це слід зробити до 1 жовтня 2018-го. Якщо пропустити дедлайн, розірвати Договір можна буде шляхом денонсації, а це складніший та більш затратний по часу та енергії «кейс», відтак важливо не упустити сприятливий момент. Прикметно, що у 2014-му Верховна Рада вже робила спробу запустити механізм денонсації, але потерпіла фіаско. Хоча і тоді, і зараз для всіх було очевидним те, що після анексії Криму та збройної агресії Росії на українському Донбасі говорити про добросусідство чи дружбу з РФ не доводиться.
Тепер щодо судового аспекту. Ми маємо Договір з Росією і маємо беззаперечні докази його порушення. Від того, що зараз Україна зініціює розривання угоди, злочини Москви не перестануть бути злочинами. І відповідальність Кремля за нехтування нормами міжнародного права не буде дезавуйована через відсутність Договору про дружбу. Ба навіть навпаки: саме у такий спосіб позиція України матиме логічну довершеність, і відстоювати свої позиції в міжнародних судових інстанціях стане не важче, а легше, бо з’явиться додатковий аргумент: ми саме тому і припинили дружні відносини з Росією, що вона розв’язала війну та порушила територіальну цілісність України.
У Договорі, ратифікованому в 1999 році, чітко зазначене наступне: «Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». Анексувавши Крим та ввівши свої війська на територію Донецької та Луганської областей, Росія наплювала на нею ж підписані зобов’язання, і саме завдяки раніше укладеному Договору, ми маємо зараз можливість вимагати справедливості та покарання порушниці.
Збереження Договору, збереження наявних дипломатичних відносин, збереження економічно-торгівельних зв’язків, які не тільки не мінімізуються, а навпаки – поглиблюються та розширюються (після невеликої паузи, що тримала протягом 2014-2016 років) якраз і надають агресору козир, котрий тяжко «вбити» – адже якщо Україна «дружить» з Росією на колишньому рівні, це означає, що її влаштовує статус кво і жодних претензій вона до своєї візаві не має.
Договір про Дружбу зв’язує нам руки, він створює ілюзію того, що злочинцеві готові пробачити смерті тисяч українців лише тому, що колись цей злочинець урочисто присягнув «поводитися добре». В такій позиції немає ані послідовності, ані виваженості, є лише бажання уникнути вирішення проблеми. Тривалий час це вдавалося адміністрації Порошенко, бо, власне, всі останні чотири роки у питанні того, як будувати відносини з Москвою, офіційний Київ намагався «ходити між крапельками» – в гірших традиціях попередніх президентів, які не хотіли чи не могли зважитися на вагомі зовнішньополітичні кроки – заявити про курс на зближення з НАТО, Євросоюзом абощо.
«Двовекторність» чи навіть «багатовекторність», успадкована від бездарних ТОП-менеджерів минулого, має певне обґрунтування у теперішньому часі. Навіть без згадування про «Липецьку кондитерську фабрику» ми розуміємо, що великий бізнес України міцно зрісся з російськими партнерами, пустив корені у Москві та деніде, й обрубати ці корені він не має жодного бажання. А влада, яка в свою чергу тісно зрощена з бізнесом, тобто являє собою олігархічний конгломерат, відстоюватиме інтереси самої себе, а не держави, котрою вона поставлена керувати.
Але цього року назріла потреба вибору, про яку було сказано на початку: розірвати Договір з Росією означає для влади завдати удару по власних бізнес-інтересах, не розірвати – поставити під удар інтереси політичні, адже на найближчих виборах Порошенкові пригадають свідомо пропущений дедлайн для анулювання «дружньої» угоди. Петру Олексійовичу нині не позаздриш, проте свій вибір він, схоже, все таки зробив. Піти на такі значні репутаційні втрати, як загравання із Кремлем, на Банковій не готові. А отже, Договір будуть скасовувати. І це той рідкісний момент, коли зацікавленість держави та її керманичів дійсно співпадає. Що, власне, не може не тішити соціум.