Українці називають їх «мопедами». Звук – дещо вищий, але схожий. Це далекобійні ударні безпілотники, зазвичай оснащені близько 100 кг вибухівки та здатні зруйнувати два поверхи міцно побудованої бетонної багатоповерхівки або приватний будинок. Під час більших атак понад 600 таких апаратів рушають у бік України лише протягом однієї ночі.
Я вперше почув безпілотник наприкінці 2024 року, у Миколаєві. Ми були «між двома стінами» у нашому будинку для персоналу. Знали, що до міста наближаються «Шахеди», тому що системи оповіщення в Україні надзвичайно добре розвинені. Ми чули, як кілька штук пролітали повз, можливо, за кілька сотень метрів. А потім цей свист став голоснішим і ближчим, поки не опинився прямо над головою, трохи вище за дах. Ніхто нічого не сказав. М’язи мимоволі напружилися в реакції «бий або біжи». Звук досяг пікової інтенсивності, а менш ніж за секунду пролунав нищівний вибух, від якого здригнулися стіни всього будинку. Він влучив у будівлю приблизно за 300 метрів від нас. Це не було пряме влучання, і, на щастя, тоді ніхто не постраждав; але майже щодня я читаю про людей, поранених або вбитих у своїх домівках в Україні цими ударними безпілотниками. І це лише безпілотники – балістичні та крилаті ракети здатні завдати набагато більших руйнувань.
Приблизно в цей час ми стикнулися з наступною ситуацією у прифронтовому Херсоні, у лікарні, де працює наша медична бригада. Російські війська контролюють інший берег Дніпра, і місто щодня зазнає обстрілів сотнями артилерійських снарядів та БПЛА ближньої дії. Того дня все місто було під артилерійським обстрілом, і кілька мінометних снарядів потрапили на територію лікарні, на щастя, не влучивши безпосередньо в жодну з будівель. Наша команда добре навчена реагувати: працівники йдуть до безпечного підвального укриття, коли є підвищений ризик. Наступного тижня я пішов до лікарні, щоб зустрітися з директором. У нас було кілька тем для обговорення, зокрема деякі заходи щодо підвищення безпеки нашої команди.
Його реакція назавжди залишиться в моїй пам'яті. Його напруження, коли він подумав, що ми зустрічаємося, щоб сказати, що більше не зможемо працювати в цій лікарні, було очевидним, відколи ми переступили поріг. І його полегшення, коли ми сказали, що маємо намір залишитися, було відчутним. Він пояснив, що йому буде важко підтримувати відділення невідкладної допомоги та відділення інтенсивної терапії лікарні без додаткової підтримки «Лікарів без кордонів», і сказав, що думка про те, що наша команда піде, непокоїла його протягом тижня.
Лікарні та центри первинної медичної допомоги намагаються впоратися з надзвичайно скороченим штатом. Це те, що ми бачимо всюди вздовж 600 км прифронтових районів, де працюють наші команди. Одна прифронтова лікарня на сході не мала хірурга, поки «Лікарі без кордонів» не запропонували розмістити у цьому закладі медичну бригаду. Протягом 12 місяців наші медики виконали або асистували у 452 операціях у цій лікарні. Доки лінія фронту не підійшла надто близько, і нам довелося покинути цей медичний заклад й почати підтримувати іншу державну лікарню, трохи далі від зони активних бойових дій.
Пацієнти, яких ми лікуємо та транспортуємо швидкими, є свідченням того, наскільки серйозно постраждало цивільне населення. Майже в кожному селі у 50-кілометровій зоні від лінії фронту є цивільні люди, які залишилися. Зазвичай, це люди старшого віку, які прожили там усе своє життя і мають обмежені фінансові можливості. Вони дуже хвилюються щодо евакуації – куди їм їхати?
Де вони знайдуть прихисток і їжу? Що станеться з їхнім домом, поки їх не буде? Багато з них мають хронічні захворювання, тоді як можливості отримати первинну медичну допомогу значно скоротилися або подекуди зникли повністю. Ми намагаємося охопити якомога більше прифронтових громад за допомогою мобільних клінік. Наші медичні команди у лікарнях бачать багато пацієнтів старшого віку, які прибувають у критичному стані, пропустивши свої регулярні плани лікування гіпертонії, діабету та інших захворювань. Середній вік пацієнтів, яких ми підтримуємо у відділенні інтенсивної терапії у Херсоні, – 63 роки. Ми бачимо й набагато старших пацієнтів: вони часто прибувають у критично невідкладному стані, а деколи – занадто пізно.
За останні два місяці ми пережили дуже важку зиму, найхолоднішу для України за кілька років. Російські атаки були спрямовані на інфраструктуру електропостачання та опалення і мали жорстокі наслідки. Мені довелося переїхати до квартири колеги після місяця без води, з дуже нетривалим опаленням, і іноді лише 2-3 годинами електроенергії на день. Я часто прокидався в кімнаті, де було 3-4 градуси тепла, що є рекомендованою температурою в холодильнику. Багато моїх українських колег мали такий самий досвід: змушені були покинути свої домівки, щоб переїхати до друзів чи колег, тому що, коли за вікном температура падає до -20 градусів, просте виживання стає боротьбою, якщо у вас немає опалення.
Потенційна атака ніколи не перебуває далі, ніж за 10-15 хвилин. Ця загроза завжди присутня, 24 години на добу, сім днів на тиждень. У кожного є свої способи подолання труднощів. Я намагаюся цінувати маленькі моменти краси та нормальності: граки, що кружляють та каркають на заході сонця над Дніпром у Києві, а вражаюча статуя «Батьківщина-Мати» незламно дивиться на річку; два малі строкаті дятли, які щоранку прилітають до старого горіха біля нашого будинку в Миколаєві; приємні розмови з друзями у Києві чи Дніпрі.
Але передусім я надихаюся українськими колегами. Вони живуть у цій реальності вже чотири роки, і виснажлива втома – відчутна.
Для деяких із них, особливо тих, хто родом зі сходу України, ця війна триває вже понад 12 років і безпосередньо впливає на їхнє життя. Ніхто з моїх знайомих не позбавлений психологічних та емоційних шрамів. Але попри все, вони щодня демонструють рішучість і відданість: щоранку збирають всю свою енергію, щоб якомога краще виконувати роботу. Це – надзвичайне джерело натхнення.
Ми всі знаємо, чому ми тут. Люди вразливих категорій, яким потрібна медична допомога, заслуговують на всі наші зусилля. І з кожним тижнем потреби зростають, оскільки машина війни продовжує працювати.