ГлавнаяБлоги

Шість історій про історію

У переломні моменти нашої історії, такі, як у 2013-му, із юрби «народ» ніби вимальовуються нові, інколи навіть невідомі нікому постаті, час ніби виштовхує частину людства вперед. Змушує робити надзусилля, будувати нові соціальні зв’язки із тими, кого раніше зовсім не знав, про існування яких не здогадувався. Такі люди самі по собі – історія, вони є її носіями, творцями, вони є дійовими особами сьогоднішньої історії країни.

У цих шести історіях – ніби комаха у бурштині, час застиг, залишився спогадом, який може зазвучати лише завдяки людям. Ці люди пережили події, які змінили їх, а самі люди змінили свою країну, і продовжують змінювати. У підручниках з історії напишуть про нові події – про Революцію Гідності, Небесну сотню, про війну на Донбасі, про Іловайський котел і про збитий буком боїнг МН-17, про Аеропорт, про Крим, про кримських татар. Як було, скільки загинуло, Янукович, Путін, війна.

Фото: pravdainform.com.ua

Але не напишуть про школярку, яка ніколи не думала, що за лічені дні навчиться надавати медичну допомогу на полі бою, а за кілька років стане ветеранкою із різноманітним військовим досвідом. Не напишуть, як вона йшла Інститутською і намагалась усвідомити, що ще зранку хлопець був живий, а тепер – ні. Не напишуть про батька, який ледь не втратив доньку, бо вона потрапила у полон до бойовиків на сході країни через український прапор у наплічнику, не напишуть про той день, який він ніколи не зможе забути. Не напишуть про маленького Івана, який у 1934 пливе на великому кораблі у невідоме місто і виживає завдяки… козі. Не напишуть, що бачила уві сні маленька дівчинка після концтабору у 47-му, і чому навіть сьогодні так любить манну кашу із хлібом. Не напишуть про погляд художника, який через десятки літ побачив свою «дитину», яку було «поховано» під шарами бетону за часів СРСР – барельєф на Байковому кладовищі, відома «Стіна пам’яті». Не напишуть про грушу, через яку насварив свою онуку гетьман Павло Скоропадський, і що сказав їй тоді, і як вибачився перед нею – лише через ці спогади ми можемо збагнути, якою була ця людина. Не напишуть, як плакала корова, яку поранили німці, що зайшли в село, і яку побачила в цей момент маленька дівчинка, а в майбутньому – талановита художниця.

Через ці історії від ніби-то звичайних людей, очевидців, через ці деталі і дрібниці можна побачити відчути, торкнутись того моменту, про який вони говорять.

Ось вони, ці історії.

1991 рік. Цюрих, німецькомовне місто на півночі Швейцарії. Цей унікальний запис у застарілому відеоформаті зроблено більше чверті століття тому. Він зберігся майже дивом, на зло часу і обставинам.

Олена Отт-Скоропадська – донька гетьмана Павла Скоропадського, котрий правив Україною лише сім з половиною місяців сто років тому. Далі була еміграція, де і народилася Олена. Усе своє життя вона прожила в Німеччині і Швейцарії. На час інтерв’ю їй 72 роки.

Аліна Вяткіна про «Блакитну каску»

«Пам’ятаю, як його привезли, і я розуміла мозком, що я маю плакати. Але не могла плакати» «Я йшла після цього вверх по Інститутській. Їхали хлопці на великих машинах. Всі кричали «Ура!», ми перемогли!», для мене це було якось дивно, мабуть намагалась якось блокувати свій біль. І ми поїхали додому і я почала відмивати волосся. Дуже добре пам’ята’ю, як я мила волосся, я разів п’ять його мила і постійно текла чорна вода»

Володимир Мельниченко: історія знищеного шедевру

Він за звичкою завжди говорить ми. Ми — це він і Ада Рибачук, його дружина, разом із якою вони виконували всі ці роботи. Ади вже немає, але він не може позбутися цього ми. Ось вони — працюють на Байковому кладовищі над головним проектом свого життя — барельєфами. Над ними вони працювали 13 років і замість урочистого відкриття роботу просто залили бетоном.

Віра Баринова-Кулеба – дитячі спогади про німців під час війни

«Куля пролетіла, мабуть, між ребрами на спині. Я глянула, а переді мною очі корови, і корова плаче. Це для мене було таке страшне. Кричу: «Бабо, корова плаче». Баба вилізла спокійно, взяла клоччя, вмочила в дьоготь і заткнула цю дірочку», — Віра Баринова-Кулеба згадує вересень 1941 року, коли до її рідного села на Полтавщині увійшли німці.

Іван Васильович Циба – про Голодомор, свідком якого став у 6 років

«Я ще в школу не ходив, а треба було допомагати сім`ї. Так мої брати купляли табак, купляли гільзи і набивали гільзи табаком. Біля прохідної заводу ми продавали ці цигарки. Але міліція розганяла і забирала цигарки, якщо піймає. І мене садили, давали небагато цигарок, і я сидів кричав: «Себу» для ГПУ, «Ера» для міліціонера, п’ятак штука, гривеник пара!» А вони стояли подалі, дивились, щоб цигарки не забрали хулігани. Чи міліціонер, якщо буде йти, щоб я тікав. Якщо я продав десяток, то вони ще приносили. І так ми допомагали сім’ї, торгували цими цигарками».

Всі ці люди – герої історій, вони розповідають про себе або про події, свідками яких вони були. Але свою історію розказати може кожен, незалежно від статусу, популярності, тощо.

Документальний відеопроект «Моя історія» виходить на сайті Громадського радіо та на YouTube-каналі.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter