1
Вони жили на Карла Маркса. Але Женя в дитинстві казала по-своєму: «Кірліміксі». Загадкове слово, а не ім’я і прізвище якоїсь там видатної особистості. Чесно кажучи, за тих років цією особистістю ніхто вже не цікавився.
Квартира — на третьому поверсі, подружки — на п’ятому й першому. Заходили одна по одну та йшли гуляти. Або кричали з вулиці: «Женя вийде?». З балкона їм могли скинути печива або води. Гуляли у дворі, на дитячому майданчику — батьки мали бачити їх із вікна. Не на якомусь там яскравому дитячому майданчику із протиударним покриттям і за парканом, як тепер. Той був, як інші дитмайданчики в 90-ті в Україні: холодний метал, потріскана фарба товстим шаром. У сусідньому дворі — такий самий, але з кращою гіркою, тому деколи вони просилися погуляти «за будинком».
У першому й другому під’їздах усі були свої та знайомі, чого не скажеш про третій і четвертий. Там мешкав алкоголік, якого обходили стороною. А ще й хлопці з тої половини будинку то вужа принесуть, то ще щось — бандюки, одно слово. Усі дівчата мали ляльок Барбі. Для Жениної ляльки мама пошила пальто зі справжнім хутром — розрізала старі чоботі. На Новий рік Дід Мороз приніс їй обідній стіл для ляльок з іграшковими стравами на ньому. Коли ляльки набридали — грали в козаки-розбійники і в таку гру, назва якої забулася: треба дійти до ведучого різними кроками: «велетнями», «ліліпутами» або крутячись, як «каструльки». Улітку шукали лавочку в тіні. Сварилися, а до вечора знову сходилися і мирилися. Будували халабуди. Тільки збудуєш — і вже кличуть вечеряти.
У дворі росли вишні, з листя яких робили «гроші». З горіхового листя обривали «скелетики», а ще в місті було багато тополь і каштанів. Клени росли на алеї, в опалому листі можна було валятися, хоча батьки й хитали головою: «Тут же собак вигулюють». На алеї росли чорнобривці й інші квіти. Дівчата обривали їх, робили в землі ямку, клали зверху шматочок скла й так залишали.
Збирали колекції металевих кришечок. Кришки знаходили на землі, під лавочками. Так дізнавалися марки пива. Знайти червону кришечку від кока-коли було великим везінням. Хтось додумався, що можна потерти таку кришечку об асфальт — фарба зітреться, і буде медалька. Під’їзди не зачиняли, але із часом у них з’явилися чиїсь використані шприци — їх знаходили навіть у поштових скриньках. Тоді почали ставити двері з кодовими замками. Це заважало ходити колядувати, але хтось здогадався: якщо натиснути всі кнопки одночасно, замок відімкнеться. Узагалі було безпечно, тільки одного разу вбили жінку — її тіло знайшли в закинутій будівлі. Тоді говорили, що в місті ходить маніяк.
У дворі була худа й висока дівчина Лєра. Вона хотіла стати моделлю. Нікого це не дивувало, адже дівчина справді була худа й висока, а це ж головні критерії для моделі. Женя хотіла стати ветеринаркою, але багато про це не думала. Навіщо думати про майбутнє, коли тобі так добре там, де ти є?
З вікон їхньої двокімнатної квартири було видно захід сонця і два магазини: «Смак» і цегляний. Одного дня «Смак» згорів — вони бачили це з вікна. Була ще «Трійка», де купували різні симпатичні дрібнички, наприклад їстівні браслетики-драже. У закинутому кінотеатрі «Рубін» молдавани продавали дешевий одяг, там-таки відбувалися богослужіння якоїсь протестантської церкви. В універмазі був єдиний у місті книжковий відділ, а касети можна було брати напрокат у магазинчику, що потім став продуктовим.
Тато працював на заводі, а щовихідних ходив на шабашку. Женя знала, що це слово означало робити у вихідні щось із дерева на замовлення. Мама працювала в пекарні, а потім — у кондитерському цеху. Дорогою на танці Женя заходила до неї на роботу. Мама зав’язувала їй гульку й давала коржики з медовика, деколи — з кремом, і тоді Женя з подружкою йшли щасливі до Палацу культури й жували коржі. У Палаці культури були різні танцювальні гуртки. Поки йдеш коридорами, бачиш усіх: ось стрункі «народники», а он пафосні «бальники». Був час, коли батьки пробували торгувати на ринку кавою «Нескафе» в банках, чаєм та іншими продуктами, які довго не псуються. Десь є фото мами за прилавком. Великого бізнесу із цього не вийшло, тільки вдома з’явилися зелені й помаранчеві цінники, з якими можна було бавитися. Пізніше мама працювала кондитеркою у супермаркеті в Донецьку, а потім узагалі відкрила свою справу. Пекла торти на замовлення, і на кухню стало неможливо потрапити. Женя розмальовувала пряники айсингом і пакувала, відвозила замовлення і за це отримувала свою частку оплати. Але це пізніше. А тоді на ринку були акваріумні рибки, і, поки батьки були зайняті, можна було розглядати блискучих гупі.
Удома часто були гості. Один друг батьків став кришнаїтом. Він пив молоко й дарував ароматичні палички та браслети на ноги. На День металурга й День міста вмикали фонтан, вулиці перекривали, і тоді всі вдягали найкраще та йшли до Палацу культури дивитися концерт, а ввечері — салют. На площі перед Палацом продавали різну вуличну їжу, а на сцені виступали місцеві колективи. У хорі «Заводчанка» співали ветеранки заводу, серед них — Женіна бабуся та сусідки. Після тих святкувань завжди боліли ноги, а зранку на площі лишалося багато сміття.
Смартфонів і комп’ютера не було. Іграшки мали імена. У серванті стояв сервіз із рибками. Рибки мали блискучі сині спинки. Ними можна було бавитися, поки допомагаєш мамі мити посуд, і не боятися розбити. Коли робили генеральне прибирання, доводилося мити й люстру з підвісками — їх знімали й мили кожен елемент окремо. На підвіконні стояла коробка з намистами та іншими прикрасами, і здавалося, що така є в усіх. Дитячі книжки лежали в окремій тумбочці. На поличках із дорослою літературою стояли Дюма, Пушкін, Гоголь, «Діти капітана Ґранта» й «Кобзар». Історія про Карлсона була першою книжкою, яку Женя прочитала сама. Мама поглинала один за одним детективи Донцової, а коли купували «Гаррі Поттера», то прочитувала том швидше за Женю. Із книжок українською були колядки.
Багато часу Женя проводила у прабабусі — та жила в будинку поруч. Копати картоплю їздили велосипедами на інший край міста до бабусі по татові. Садок, город і хата — увесь той район був схожий на село. Ця стара частина міста існувала задовго до заводу й була в кілька разів більшою за площею від району Хімік, де мешкала Женя. За бабусиною вулицею починалися поле й мішаний ліс аж до траси. У лісі стояла криничка. Коли Женя виросте, у бабусі ловитимуть російські радіо й телебачення, а бувати в тій частині міста стане небезпечно.
Усі бабусі, як одна, радили йти працювати на завод: «Забезпечиш собі старість!». Але на заводі смерділо й узагалі. Хімічний завод-гігант збудували на початку радянської ери. Він пишався тим, що найбільший у Європі. Більшість людей, які жили в місті, працювали на виробництві або на підприємствах від заводу. Про тата в сім’ї жартували, що він має «заводські налаштування». До заводу ходив трамвайчик, а потім, тоді, коли в бабусі ловило російське радіо, вагони стояли без руху в трамвайному депо й фотографи-аматори робили там фотосесії.
На краю міста був піщаний кар’єр. Ширилися легенди, що саме із цього піску зробили кремлівську зірку. Кар’єр був глибокий, і там часто тонули. А ще батьки розповідали про «свічку»: бандити заливали ногу людини в бетон і вкидали в кар’єр. Але це було, може, іще до Жениного народження. Поруч був менший, безпечніший ставок із глиняним дном, куди вони з бабусею ходили купатися. Щоліта був табір на Азовському морі за путівкою від заводу.
2
У місті було сім шкіл. Женя пішла в шосту — у ту, де навчався і тато. Того року набрали чотири перші класи, і в усіх було по тридцять і більше дітей. Уставати до школи доводилося о сьомій, узимку о такій порі ще темно. Коли Женя прокидалася, мама вже була на роботі, тому сніданки готував тато. Щодня вигадував якусь нову страву з яєць: омлети, бутерброди. Женя з радістю бігла на кухню, бо там чекало щось особливе. А одного разу не пішла до школи. Тато будив її, а вона вдавала, що не прокинулася.
Учителька молодших класів була суворою жінкою з каліграфічним почерком і пишною зачіскою. Вона вимагала, щоб діти писали прописні букви не відриваючи руки. Якось Женя дуже старалася, й ось їй удалася ідеальна Ш — саме не відриваючи руки, але їй не повірили. А якось, у другому чи третьому класі, учителька втратила контроль над собою і запхала брудну ганчірку для дошки в рот одному хлопчикові просто на уроці.
Але Женя любила школу. Вона добре вчилася. У неї списували. Тільки одного разу її батьків викликали до директора — це вже було в старших класах. Вона з однокласниками вирішили привітати інші класи з Новим роком, зробили костюми й ходили по кабінетах — і так прогуляли урок. Директор був консерватором, тому на дискотеки ходили в інші школи. А коли вчителі дізнавалися, що дитина складатиме ЗНО, то могли занижувати бали: вони боялися, що результат ЗНО вийде гіршим за їхню оцінку. Коли вчителька фізики занизила їй оцінку за контрольну, Женя біля дошки доводила, що знає ці формули, а весь клас спостерігав за сценою і радів, що уроку немає.
Після школи всі спішили додому обідати, а потім — гуляти. Але доки батьки повернуться з роботи, треба було підмести у квартирі й витерти пил. Для пилу була кольорова райдужна щітка. Гуляли великими бандами. Бувало, що й по десятеро людей. Хлопці заходили по дівчат, і вони йшли кварталами й дворами. Робили кілька кіл, десь посиділи — на Менделєєва були двори з довгими лавочками, де могли всістися всією компанією, — і можна додому. Позаду Палацу культури збиралися підлітки, які пили алкоголь. Вони були занадто «крутими», і Женя там не бувала. Але перед Палацом був рівний асфальт, і там вона каталася на роликах.
Коли з’явилася мережа «Вконтакте», то з подругами ходили в інтернет-клуб «Спайдер». Хлопці там грали в «Доту» і «Контр-страйк», а дівчата дивилися, хто з однокласників які фото виставив, і завантажували різні картинки з інтернету.
Випускний святкували не в дорогому ресторані, а в скромнішому закладі під назвою «Киев». Світанок зустрічали на Палаці культури. Найбільший відмінник тоді напився так, що додому його несли. До Донецька маршрутка їхала двадцять хвилин, тому Женя не жила в гуртожитку, а їздила щодня після пар додому. На першому курсі зі стипендії купила собі професійні ролики. Автобус 136Б їздив на Південний вокзал, і звідти було легко їхати на роликах на майданчик.
Ті ролики лишилися в Авдіївці.
3
Ми не знайдемо формулювання «знищення міста» в переліку воєнних злочинів. Коли Женя сьогодні говорить із військовослужбовцями, вона бачить, що для них Авдіївка — це щось зовсім інше. Їй болить, що не можна пояснити, чим це місто є для неї. Що це не купа бетону, спалених дерев, покрученого металопластику. Як пояснити, що тут було добре, затишно й безпечно? Назва міста стала для інших іще одним символом війни, але людина так просто не відмовляється від спогадів. Може, пояснити так: ось ти повертаєшся ввечері додому, і світло від західного сонця падає на будинок. Настає осінь, червоніють клени на алеї. А ось магазин, куди звикла ходити, асортимент якого знаєш напам’ять. Багатьох стін уже немає, але ти все одно знаєш усі куточки.
У 2014-му Жені було вісімнадцять. Щойно в місті пролунали автоматні черги, її з молодшим братом відправили геть з Авдіївки. Дитячі фотографії вона дістала з альбому, поклала в коробку з-під термочашки й забрала із собою. Мама була вагітна наймолодшою сестрою і теж поїхала. Тато телефонував із міста й казав, що все добре, а потім зізнався: брехав — добре не було. Зрештою, він отримав неоплачувану відпустку зі збереженням робочого місця на заводі й теж поїхав. Бабуся приходила вивішувати речі на балконі — показати мародерам, ніби у квартирі хтось живе. Коли був удар поряд із їхнім будинком, загинув молодий хлопець із першого поверху — Ян.
Женя повернулася до Авдіївки наприкінці 2015-го й уперше побачила ці вікна, заклеєні навхрест скотчем. Людей на вулицях майже не було, а ввечері не бувало взагалі. Було порожньо, і це лякало. Дитячі фотографії так і пролежали в коробці від термочашки. У лютому 2022-го їх не довелося довго шукати.
У перший день повномасштабного вторгнення Авдіївку не атакували, і Женя з колегами пили чай на роботі. Настрій, вона пригадує, був як у фільмі «Не дивіться вгору» з Ді Капріо. На другий день Женя поїхала до Дніпра.
Два роки вона спостерігала на відео в соцмережах, як «складаються» панельні будинки. Ось дім, де вони разом із волонтерами з БУРу ремонтували квартиру. Ось згоріла перша школа. Потім горіли п’ята й друга. Коли згоріла Женина школа, вона відразу й не повірила. Дивилася відео, а школа собі байдуже горіла. Майже щодня можна було спостерігати в новинах, як зникає те чи те місце із твого минулого. Одного разу вона побачила будинок свого дитинства: позаду нього був удар, і більшість вікон у п’ятиповерхівці винесло — вони тепер чорніли тою страшною порожнечею.
Одна з подруг дитинства надіслала їй патріотичний вірш про російського солдата, і тоді Женя заблокувала її. Та подруга давно не жила в Авдіївці. На початку лютого 2024 року в місті лишалося до тисячі людей. Бувало, Женя бачила знайомі обличчя на відео, яке знімали волонтери, роздаючи гуманітарну допомогу. Коли дев’ятого лютого авіабомба вдарила по укриттю в супермаркеті АТБ, там загинули тьотя Таня з другого під’їзду й Рома з п’ятого. А ще — Лєра, та висока дівчина, яка хотіла стати моделлю.