У цьому зв’язку варто нагадати таке:
- Адміністративно-територіальний поділ, енергетика і фінансово-банківська система будь-якої держави є основою її незалежності, державності. Решту всі галузі – наживні, їх можна створювати і розвивати, скорочувати, ліквідовувати і т.д. - в залежності від можливостей і потреб нації.
- Теперішній, окрім центрального (столичного), трьохрівневий (область, район, громада) адміністративно-територіальний поділ України є «спадком» комуністичної імперії СРСР, яка, у свою чергу, вдосконалила спадщину попередньої Російської імперії.
- Основною функцією згаданих імперій було якомога сильніше тримати в покорі українців, що не мало би бути актуальним сьогодні – у незалежній Україні;
Тема АТП України не нова. Нинішній АТП України формувався століттями. А тому сподіватися на швидкі його зміни тепер не варто. Будуть помилки. Їх треба буде виявляти, виправляти і враховувати на майбутнє. Важливо почати відходити від існуючого імперського розподілу. І чим раніше, тим краще. Причому, одним з головних порадників та експертів у цій справі має бути суспільство, народ. Треба якомога скоріше відійти від радянських критеріїв – розподіл за партійною ознакою або за площею територій. В основі українського розподілу має бути інша цінність – людський комфорт. І окремі назви (наприклад, префект), а також прізвища не є тут пріоритетом – вони міняються скоріше, ніж народ звикає до нової системи. Не повинна також «різати вухо» комусь наразі мила назва «виконком», яка була дискредитована комуністами.
Все з часом врегулюється в діалозі з суспільством.
У новітній історії України про ефективний адміністративно-територіальний розподіл України говорили в українських патріотичних організаціях ще у 20-му столітті. Тоді відштовхувались від етнічної площі, яка була майже в 1,6 разів більша, ніж площа теперішньої України. За основу, наприклад, бралися географічні карти 1919 – 20 років минулого століття. Зокрема, Кубань та інші землі вважалися як «тимчасово окупована територія», як тепер Крим і Донбас.
До речі, про втрати Україною її території у 20-му столітті, на жаль, майже ніхто не знає за кордоном. Можливо, це також одна із фундаментальних помилок київської влади. Ні. Не для того інформувати світ, аби відвойовувати раніше втрачені території – ми, українці, мусимо з цією гіркою історичною правдою змиритися. Але доцільно інформувати світ для того, щоб, зокрема, доводити на прикладах, що Україна дотримується Міжнародних угод, про непорушність кордонів і т.д. Зокрема, вважаємо непорушними наші кордони 1991-го. Ця пам’ять сприятиме також тому, щоб самим не «розслаблятися» і не втрачати (навіть тимчасово) більше територій (як це трапилося з Кримом і Донбасом). І мати ефективний аргумент, аби доказувати: ось войовничий Кремль століттями був є і буде агресором, якщо його не зупинити. Крім цього, поширення у світі цієї правди сприяло б формуванню стійкої антикремлівської коаліції.
З іншого боку, мабуть, до тих пір, доки українська влада не відрічеться від антиукраїнських елементів, позитивного розвитку нашої держави не варто очікувати. Один з варіантів у цьому контексті – забезпечити безкоштовне переселення охочих в інші держави. На жаль! Тільки у такий радикальний спосіб можна скоро врегулювати ситуацію, зокрема нинішні бойові дії, в межах визнаних державних кордонів (тут автор хотів би помилитися і буде дуже радий, якщо хтось придумає щось краще). Так, останнього разу наша нація переживала щось подібне після Другої світової війни, коли була так звана операція «Вісла». Це неприємна процедура. Але, на жаль, ми на неї приречені, якщо хочемо зберегти українство. Втішає одне – не ми її ініціювали.
Тут своє вміння мають проявити українські дипломати, іноземні лідери демократичних держав і міжнародних організацій, країни, які заявляють про турботу за «своїми в інших державах» тощо.
Серйозні напрацювання і обгрунтування щодо АТП України були зроблені в першому демократичному скликанні Верховної Ради України у 90-х роках минулого, століття, на початку незалежності Української держави. Очолив роботу з обгрунтування нового ефективного адміністративно-територіального розподілу і влади в Україні тодішній народний депутат України І.Юхновський. Його активно підтримали практично всі депутати і активісти Народного Руху України, зокрема В.Чорновіл, С.Хмара, В.Лановий та ін. Підтримував цю ідею і народний депутат Л.Кучма – доки не став Президентом України у 1994-му році. А в цілому, і перший, і другий президенти із своєї посади відносились до ідеї переформатування УРСР в незалежну самодостатню Україну поставилися приблизно так: «Цікава думку, але не на часі»… .
До речі, тоді на початку незалежності, коли обговорювалося питання децентралізації держави, завжди малося на увазі, що нова українська влада по всій вертикалі, при будь-яких реформах, безпосередньо відповідатиме за створення нових робочих місць за якістю не гірших і не менше від наявних. Тобто, вже тоді йшлося про те, що влада спочатку має забезпечити необхідну кількість і якість робочих місць, а потім скорочувати (чи погоджуватися на скорочення) наявних.
Само собою, малося на увазі, що в нашій державі має бути запроваджена українська влада замість колоніальної «радянської». Тільки у такий спосіб, зокрема, можна було б здобувати довіру до нової української влади. На жаль, ця лінія не була витримана. А тепер йдеться не про «встановлення довіри», а про «відновлення довіри». Чому? Мабуть, було б корисно дати відповідь на вже риторичне запитання: коли влада в Україні була українською (а не комсомольсько-комуністичною) по суті і коли та чому вона втратила довіру в українського народу?
Як би там не було колись, але не можна забувати, що тепер в Україні є напрацьований немалий досвід обгрунтованого реформування, зокрема, адміністративно-територіального поділу України і влади. Є писані напрацювання. А крім цього, його носіями є академіки І.Юхновський і В.Нудельман, екс-віце-прм’єр-міністр Р.Безсмертний та низка інших шановних людей. Цей досвід мав би бути вивчений і врахований тими, хто займається АТП тепер. Це було би логічно, а головне – менше помилок, які, як правило, переживатиме український народ. Так, на жаль, не сталося. Здебільшого згаданих людей навіть ніхто не запитав. Це, мабуть, неправильно…