Українські ЗМІ логічно засуджують те, що Міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський, м’яко-кажучи, дивно повів себе перед музеєм «Тюрма на Лонцького» у Львові, не зайшов у музей і в результаті не вшанував памяті жертв репресій всіх окупаційних режимів (польського, нацистського і радянського). У цьому звязку, виходить, серед іншого, що теперішній міністр закордонних справ Польщі став на бік польських урядів періоду тоталітаризму. Але ж за останні 100 років щонайменше 6 разів змінювалася політика польських урядів! То де ж політично пан Вітольд Ващиковський?! Крім цього, невже він не оцінив українського демократизму, коли йому випало відвідати Львів без заїзду до української столиці Києва? У цьому контексті, хотілося б згадати, коли Міністр закордонних справ України відвідував якесь місто Польщі без заїзду до Варшави?
Друге, про що знову активно заговорили, це те, що складні сторінки українсько-польської історії, зокрема – минулого століття, мають бути досліджені українськими та польськими істориками. У цьому контексті складно зрозуміти підхід польської сторони, яка «наїхала» на відомого українського історика Володимира Вятровича, який фахово володіє українсько-польською історією минулого століття. Раніше нам вказувала Москва, який науковець має представляти нашу націю. А тепер – Варшава?
Крім цього, українські та польські історики обєктивно не можуть вирішити виключно статистичної проблеми. Справа в тому, що у минулі часи, у всій теперішній Західній Україні влада на місцях (зокрема, у селах - війтами) призначалися або «обиралися», як правило, з того етносу, якому належала влада, або про-владно налаштовані інші етноси (тепер їх називають: колаборантами). У випадку, коли Західна Україна входила до складу Польщі, така місцева влада ретельно фіксувала всі події, направлені проти польського населення. І, мабуть через свою зайнятість, - не завжди фіксувала події проти інших етносів, зокрема, українців. Часто в цих подіях «стирчали вуха» третіх країн. Носії інформації про події тих часів ще є. Але більшість з них вже відійшли в інші світи. А через кілька років вже не буде тих людей, які безпосередньо пережили складні події українсько-польських відносин. Саме тому, зокрема, так сильно різниться кількість памятників загиблим борцям зо свою Батьківщину: приблизно 200 польських в Україні і приблизно 20 українських у Польщі.
За таких обставин, коли сумнівною є базова інформація, практично неможливими є достовірні дослідження і висновки будь-яких науковців-істориків. Отже, врегульовувати і розвивати українсько-польські стосунки треба виваженим політикам, які мають приймати рішення для майбутнього обох народів. При цьому слід раз і назавжди припинити мірятися: завжди неповною кількісною інформацією, літрами пролитої крові, гектарами площі, кількістю спалених хат тощо. Нам нема чого ділити. Варто би виходити з такого принципу: будь-яким з'ясуванням (особливо - недостовірним) минулого не зміниш, а майбутньому не зарадиш. Цим мають керуватися і українські політики, і польські.