Тут важко не згадає деякі думки з книги відомого американського філософа та аналітика Френсіса Фукуями. Він у своїй книзі «Росія на роздоріжжі» стверджує: «…Росія вела експансію за царського режиму, як і потім за більшовиків; постійною була саме експансія...» і далі: «І слід очікувати, що майбутній уряд Росії, повністю позбавившись марксизму-ленінізму, залишиться настільки ж експансіоністським, оскільки цей експансіонізм висловлює волю російського народу до завоювань» (див.: Френсис Фукуяма. Россия на распутье. Москва, Родина, 2023, с. 114).
Ці думки відомого філософа та аналітика насторожують. Тому що йдеться не лише про якийсь конкретний уряд, а й про традицію правління взагалі і про прагнення певного народу. Якщо має рацію Ф. Фукуяма, то можна сприймати сьогоднішню агресію Росії проти України експансією «у найкращих традиціях» загарбницької політики Кремля! Тому що, якщо бути чесним та об'єктивним, оцінювати цю агресію по-іншому неможливо. Чого тільки не робить російська військова машина проти українського народу та її державності? Дуже важко словами висловити вчинене зло.
Путін та його пропагандисти звідусіль волають, що вони рятують росіян в Україні та видають себе за захисників всіх слов'ян. Крайність логіки та абсурдність такого наратива не має меж. По-перше, відправляючи сотні тисяч російських солдатів на криваву бійню, цей бункерний диктатор має чітко усвідомлювати, що з обох боків гинуть і стають каліками здебільшого саме слов'янське молоде покоління поряд із нечисленними представниками інших народів. Адже треба добре подумати про наслідки цієї війни, які будуть катастрофічними для обох сторін. Оскільки після війни, яка забере ще невідомо скільки життів, з великою ймовірністю багато українських жінок, які через підлу російську агресію стали вимушеними біженцями в європейських країнах, з різних причин створюватимуть спільно сім'ї з європейцями. А російські жінки після закінчення війни та повної ізоляції Росії з боку європейської спільноти будуть будувати спільні шлюби з представниками азійських, африканських та близькосхідних країн, які аж ніяк не слов'яни. То чого домагається сучасний Путлер та його «русскій мір» своєю дегенеративною парадигмою мислення? На це запитання дуже важко відповісти.
Сьогодні Україна переживає дуже складний історичний період своєї державності та незалежності. Божевільна війна, нав'язана з боку Росії, поглибила страждання українського народу, забрала і продовжує забирати життя мирних жителів, змусила мільйони людей залишити свої домівки й стати біженцями, а саме близько 5 мільйонів українців залишили свою країну, понад 10 мільйонів стали переселенцями всередині країни, що становить близько 40% населення України. Це справжня гуманітарна катастрофа в центрі європейського континенту у 21 столітті.
Деякі Західні країни суттєво сприяли становленню та зростанню цього монстра, нарощуванню мілітаризації та посиленню геополітичних позицій та впливу в регіоні. Можна нагадати послідовність російської агресії – у 90-ті роки створені Росією локальні осередки військових конфліктів у Нагірному Карабаху (Азербайджан), Південній Осетії (Грузія), Придністров'ї (Молдова), Чечні. Міжнародне співтовариство проігнорувало дії агресивної Росії. Вважаю, що саме в той час, при розпаді СРСР, Захід ще не мав певного механізму впливу на Росію. Але, через десятки років, у 2008 році, агресія Росії проти маленької Грузії, а у 2014 році, коли вона ж анексувала 15% території України – Донбас та Крим, міжнародне співтовариство не мало мовчати, необхідно було дати адекватну реакцію агресору. Якби своєчасно була така сама консолідація Європи та колективна підтримка Україні, як зараз, ми не зіткнулися б із цією жахливою війною сьогодні, біля кордонів Європейського Союзу. Дивлячись на останню войовничу риторику Кремля, в особах високопосадовців рф, проглядається контури продовження своєї агресії та політики захоплення далі, просуваючись західніше, до Європи. Неодноразово у російських ЗМІ було чутно тексти, що після України росія має намір взяти країни Балтії та Польщу. У зв'язку з цим ми бачимо занепокоєння НАТО та посилення військового контингенту у тих регіонах, яким загрожує Росія. Якщо Фінляндія і Швеція, які протягом багатьох років воліли зберігати свій нейтральний статус і не збиралися вступати до НАТО, то сьогодні путінська «ерефія» своєю неадекватною терористичною політикою, створюючи нові виклики і погрози, змусила їх приєднатися до цього військово-політичного блоку. Тим самим Кремль розширив і географію, і кордон НАТО. Чесно кажучи, в Україні та й у пострадянському просторі сформувалася думка про нездатність НАТО протистояти Росії через політику стриманості.
Але війна зриває маски і допомагає одночасно визначити хто друг і союзник, а хто ні. У цьому контексті Україна сьогодні має ясне бачення у «дружній» позиції деяких європейських партнерів. Але ця агресія з боку Росії може торкнутися всіх. І наша спільна європейська мета – зупинити божевільного диктатора, який сидячи у Кремлі, демонстративно та цинічно ігнорує міжнародне право та фундаментальні людські цінності.
Чому деякі західні країни так зневажливо ставилися до потенціалу російської експансії, ми не знаємо. Але катастрофа, що наближається, для всього прогресивного світу сьогодні як на долоні. У цьому сенсі Україна перебуває на передовій, у цій «боротьбі століття». Саме так мають сприймати лідери європейських країн війну проти України та діяти відповідно до цього факту. Варто зазначити, що, перебуваючи у стані гібридної війни з Росією, керівництво України ухвалює виважені та монолітні рішення, які збігаються не лише з життєвими інтересами країни, що визначають подальшу долю кожного українця та України загалом, а й інтересами демократії та державності Заходу.
Ці рішення часом далекі від популістської дипломатії й у багатьох випадках є радикальними. Але країна змушена тримати жорстку позицію, аби мати змогу зупинити агресію. Просто на тлі дій російської військової машини інакше захищати честь народу та державності неможливо. Росія не залишає Україні іншого виходу. Саме сьогодні розвіюється міф про російську військову міць. І це робить саме Українська армія. Зараз деякі російські чиновники пишаються тим, що Росія в 26 разів потенційно сильніша за Україну, завдяки величезним людським ресурсам. Але історія доводить, що перевага у потенційних можливостях не гарантує перемогу на полі бою. Тут значну роль відіграють інші чинники. У цьому сенсі Росія справді «на роздоріжжі». Вона не може знайти правильний, історично справедливий шлях розвитку і тому очікується посилення її агресії, на що мають бути готовими західні країни.
Росія вже програла цю війну, зокрема й політично. Для того, щоб мати результати вдалого завершення війни, потрібні як мінімум три основні фактори. Перший з них – необхідне обґрунтування військово-політичної мети війни, що до сьогодні не змогла зробити Росія. За час війни путінський режим вже вкотре змінює свої тези та риторику.
Другий чинник – наявність союзників. Виявилося, що у Росії один союзник – Білорусь. Незважаючи на сильний спротив білоруського народу та армії, президент Лукашенко тісно пов'язаний із Путіним, насамперед саме сутністю диктатора.
І останній, третій чинник – достатність матеріально-технічної бази. За період війни Росія досягла одного – санкцій, які ламають хребет фінансово-економічної системи Росії. І впевненими кроками країна прямує до дефолту.
Усі політичні турбулентності, які сьогодні відбуваються в Росії, наочно показують, що справи в Кремлі йдуть не зовсім добре. Заколот Пригожина, арешти та звільнення високопоставлених генералів, останні заворушення на Кавказі, зокрема Махачкалі, періодичні чутки про смерть Путіна тощо – все це однозначно вказує на те, що кремлівська верхівка поступово втрачає контроль над ситуацією в країні. Але якщо світова спільнота вже усвідомила, що Путін має намір розширювати географію війни, необхідно всіма силами послабити економічну складову Росії, а для цього потрібна участь усіх світових держав. У цьому контексті демократичний світ зобов'язаний захистити свого захисника – Україну!