ГоловнаСвіт

Повзучий кордон. Як Росія тихо окуповує Грузію

Після встановлення сучасних кордонів Грузії 1991 року на її карті з’явилося ще дві лінії, що відокремлюють невизнані Абхазію та Південну Осетію. Встановлення цього «кордону» називають «бордеризацією», яку здійснює російська ФСБ. І насправді лінія є не кордоном, а межею окупації 20% країни. Межею, яка рухається вглиб Грузії, відбираючи все нові й нові території. Без єдиного пострілу продовжуючи війну і підтверджуючи: попри завершення бойових дій, Грузія лишається в полі зору й інтересів Росії. Це називається повзучою окупацією. 

Сад на краю світу

Село Діці, ніби дрібний плід, підвішене на тонкій гілці-дорозі, відщепленій від Транскавказької магістралі. Поворот наліво ― асфальт поступається розм’яклому ґрунту. Що далі, то сутулішими й біднішими стають будинки, а двоповерховий кам’яний дім в останньому дворі села більше пасує не до них, а до Кавказьких гір, що зовсім поруч. Двір обгороджений тонкою металевою сіткою. Але захищає Іло не вона, а його впертість.

Фото: Оксана Расулова

Коли сивий Іло завершує поратися біля бджіл і курей, кущів малини і деревець кизилу ― а роботи тієї завжди вистачає, ― він іде через двір до саду. Між двохсот горіхових дерев, дев’яноста грушевих і 12 яблунь, ніби порожня зміїна шкіра, шланги для поливу. Без додаткової води на ділянці, що йде догори, нічого не виростити. Через 250 метрів за садом ― Південна Осетія.

Вдалині видно Південну Осетію
Фото: Оксана Расулова
Вдалині видно Південну Осетію

Листя вже опало, тож на краю саду помітний зелений плакат ― так ФСБ позначила «кордон» у 2013 році. Придивившись, видно й тонкі стовпи з російськими камерами спостереження, поверненими до нас. Повз щогодини проїжджають грузинські патрульні. Дружньо вітаються з Іло, перебалакуються. Його тут усі знають, і не тільки через те, що його дім останній ― Іло відстояв свою ділянку і примусив росіян посунути кордон.

Фото: Оксана Расулова

― У мене був колись інший дім ― я біженець, ― говорить він, вказуючи масивним пальцем на підгір’я за садом. ― Ось там, в окупованому селі Ередві. Його зруйнували, щоб стерти пам’ять і слід. 

Ередві ділили на Берула й Аргуті. В Аргуті й був родинний дім Іло ― тепер не лишилося й фундаменту. Двоповерховий дім купив ще дідусь Іло, заощадивши з ковальської справи. У 1921-му радянські окупанти відібрали садибу. Родині лишили шість кімнат, підселили ще чотири родини, а в іншій частині дому зробили сільську школу. Удруге родина втратила дім у серпні 2008 року, опинившись на лінії вогню. 12 серпня, після підписання мирного договору, Іло поїхав до Діці, де теж мав будинок.

На місці, де стоїмо ми з Іло, була вирва. Він сам її засипав. Сам ремонтував електромережу. Труби. Склив вікна, ставив двері. Закладав вибоїни на будинку новою цеглою ― стіни досі плямисті. Попри труднощі, відновив сад і город ― не міг заспокоїтися, що навіть помідори треба купувати, а не зривати з грядки.

Фото: Оксана Расулова

Ще складніше, ніж відновити дерева, виявилося відновити право власності на ділянку. Іло каже, Грузія вважала цю територію окупованою і не визнавала його доказів. Врешті, Іло пішов до суду, пройшов чотири інстанції й виграв у верховному суді. На картах «кордон» досі проходить через його дім.

― Ця територія була окупована, їздила техніка, ― говорить. ― Але перше, що я зробив, ― заборонив військовим ходити по моїй ділянці. Сказав, щоб ходили дорогою, а не лякали дітей і стару маму. Я ж був без зброї, я просто хотів жити ― що вони мені зробили б?

Фото: Оксана Расулова

За кілька років Іло не дозволив прокласти «кордон» через кладовище поруч, відрізавши від Грузії й будинки його сусідів. Покликав спостерігачів з ЄС, пішов домовлятися з російським офіцером. «Хіба у вас немає мертвих? Хіба ви не маєте кладовищ? І це завжди був Горійський район, аж ген до тих стовпів», ― переказує свої аргументи. Роботи поруч з кладовищем припинили. Сусіди мовчали, й Іло виснував: мертві для протидії окупації подекуди роблять більше, ніж живі.

Та наступного дня «кордон» поповз через його сад. «Такий наказ», ― сказав офіцер. Іло знову затявся: закликав приїхати спостерігачів, знайомих журналістів, телефонував послам. «Кордон» то гальмував, то знову прокладав собі шлях п’ять разів. Нарешті Іло організував мітинг. І почав витягувати стовпці кордону. Росіяни його побили ― але кордон посунули. Потім виявилося, що тему «бордеризації» обговорював Патріарх Ілля з російським керівництвом. Іло думає, за цю ділянку замовили слівце.

Фото: Оксана Расулова

― Але якби я боявся, як інші, й нічого не робив, мені нічого не допомогло б.

Може, Іло не було лячно через певність, що він іде беззбройний і його не зачеплять. А може, через те, що в минулому він мав багато стосунку до зброї. Він навчався в Росії в школі міліції й Академії МВС. Працював слідчим, але ще за часів СРСР перевівся додому, в Грузію, працював у МВС. Був у спеціальному управлінні для врегулювання грузино-осетинського конфлікту, їздив на переговори. Як поліцейський воював в Абхазії, де отримав поранення й утратив зір на одне око. Від допомоги держави відмовився, бо через статус «інвалідність» змушений був би кинути роботу. Працював ще 10 років. 

Тепер Іло обурюється через принизливу доплату до пенсії за інвалідність ― 22 ларі, тобто 7 доларів. Жалкує, що колись збудував другий поверх, бо ж у тепер у спорожнілому домі живе зі старою матір’ю ― діти роз’їхалися. Увечері з двору бачить вежу в Південній Осетії, підсвічену як російський триколор. Час від часу тремтять шибки ― росіяни за горою стріляють на базі, якої нібито немає. Та Іло знає: якби не Росія, усе було б гаразд.

Фото: Оксана Расулова

Він вирощує фрукти на продаж і продовжує писати скарги, щоб довести право володіння окупованою землею в Ередві. Знає, що це не зарадить, але це частина його боротьби за правду ― а якщо зможе він, вдасться й решті.

― Не треба дивитися на політиків, треба самим збиратися в кулак. Люди бояться. Але якщо я не буду тут, мою ділянку захоплять. Тут лишилися тільки старі, молоді поїхали. Але що робити? Доводиться. 

Іло дбайливо й лагідно, наскільки дозволяють його постарілі пальці, поправляє листочки на підщепах. Йому подобається думати, що й людина колись була крихітною, мов саджанець, і згодом він побачить плоди свого саду, ніби своїх дітей ― це його форма притчі. Між молодими деревами Іло відступає якнайбільше метрів, щоб вони розрослися ― а отже, вірить, що і в нього, і в його саду є майбутнє.

Фото: Оксана Расулова

Зона страху

Поняття «бордеризація» з’явилося в Грузії після завершення війни у 2008-му. З прилеглих територій мусили б піти і грузинські, і російські війська ― та останні, передбачувано, домовленість порушили. «Кордон» установлює ФСБ. 

― Це абсолютно незаконний процес, через який у нас відбирають землю, ― твердо говорить Давіт Кацарава.

Фото: facebook.com/david.katsarava

Він у минулому актор і професійний турист, а нині очільник Антиокупаційного руху, створеного у 2017 році. Це одна з небагатьох організацій Грузії, які працюють з темою повзучої окупації. 

Давіт виділяє три етапи «бордеризації». Перший ― 2008-2012 роки, коли «кордон» встановили на 4,5 кілометри. Приблизна швидкість робіт ― ледь більше за кілометр на рік. У період з 2012-го по 2017-й обидва показники виросли вдесятеро. Давіт вважає, що це спричинено відсутністю інформації про процес, контролю з боку громадянського суспільства і високою довірою до уряду, який не заважав окупантам. Тоді в зоні, поруч з лінією окупації, викрадали найбільше людей ― близько 140 на рік. Третій етап для Давіта почався зі створенням Руху, який, як він каже, втручається в урядову політику «недратування агресора»:

― Ми практично щодня моніторимо лінію окупації, проводимо акції, нагадуємо про окупацію в ЗМІ. Швидкість «бордеризації» впала в чотири рази, і за ці роки окупантам вдалося встановити 12 кілометрів кордону.

Фото: facebook.com/david.katsarava/

Кордон колишнього автономного округу тягнеться на 350 кілометрів. З близько 70 кілометрів загорож по чинній лінії «кордону» Південної Осетії проходить 80%. Решта 20% заповзають всередину країни, відбираючи нову територію. З 2008 року таким чином вдалося додатково окупувати 150 тисяч гектарів. 

Проте Давіт переконаний: тепер працюють над новим підходом до окупації. 

― За останні 1,5 року ми виявили території, які називаємо «зонами страху». Це місцини на неокупованій території Грузії, там немає інсталяцій «кордону», проте наша влада їх уже не контролює ― через загрозу від ФСБ туди не заходять місцеві й поліція. 

Наразі команда виявила близько 5 тисяч гектарів таких зон, але вважає, що це не вся площа. Ці зони показали місцеві на прохання волонтерів ― ті запитали, як близько до кордону вони зазвичай підходять. Так визначали координати крайніх точок, проєктували на карту. Виявилося, що це збігається з новими планами окупантів. Знайти їх виявилося легко ― «влада» Південної Осетії виклала у відкритий доступ відео із засідання «делімітаційної комісії». Якщо план втілять, додатково окупують 20 тисяч гектарів Грузії, куди входять природні комплекси, села, стратегічні шляхи. Навколо них утворяться нові зони страху.

Фото: facebook.com/david.katsarava

― Це як метастази. Ми вже бачимо, що цей план втілюють у життя, але, на жаль, реакції від влади Грузії немає, ― підсумовує Давіт. ― Уже на грузинській території ходять феесбешники. Думаю, окупанти розуміють, що наразі Грузією керують проросійські і безвільні політики, що не становлять для них загрози. Навіть окупація має свої закони, які ми повинні прийняти як результат війни і намагатися змінити ситуацію. Але в нашому випадку ситуація змінюється на користь окупанта. 

Один з аспектів роботи Руху ― зміна словника, вживаного для розмови про окупацію. Наприклад, замість «кордону» ― «незаконний кордон» або ж «окупаційна лінія». Давіт упевнений, що це теж частина війни. Так само, як її частиною мусив би бути спротив місцевих, на чиї ділянки зазіхає окупант ― просто землю простіше захопити, ніж будинки, хоча випадки, коли людина за день опиняється в Південній Осетії, трапляються. Проте, каже чоловік, вони бояться, а місцева влада не налаштована на підтримку. Ба більше, до них зверталися люди, яким місцеві силовики радили «помовчати». Так само, за його словами, заважають патрулювати непевні ділянки. 

― Влада вважає нас неприйнятними радикалами, ― говорить Давіт. ― Тему окупації пересувають на задній план, але нам вдається розкручувати її. Ми патрулюємо там, де немає грузинської поліції, і, хоч у складі 20 людей, нас підтримують тисячі. 

Про забуття теми говорить і журналіст грузинської «Радіо Свобода» Гога Апциаурі. Він живе і працює в Горі, близькому до Південної Осетії, і щотижня їздить у зони поруч з лінією окупації.

Фото: facebook/Goga Aptsiauri

― Час грає проти пам’яті, ― говорить він. ― Це вже значно менше кому болить. Про «бордеризацію» мало пишуть, хоча це важлива проблема. 

Сколихнути медіапростір і громадську думку ще може викрадення поруч з кордоном, проте системні проблеми викликають менше цікавості. Власне, цим і користуються Росія й Південна Осетія як її утворення. Тим часом влада Грузії досі наголошує, що не варто дратувати росіян. 

Гога думає, що Росія в регіоні вкоренилася міцно, й ілюзій щодо політичного вирішення конфлікту не має. Проте вірить, що на рівні цивільних можна жити мирно. Тож він спільно з колегами із Цхінвалі записує історії місцевих, щоб наблизити тих, кого розділяє «кордон».

Фото: facebook.com/david.katsarava/

Говорити, щодня говорити

Книжка «Ціна конфлікту» з історіями, про які згадує Гога, зберігається в підвалі будинку Лії. Те, що робить вона ― її спосіб боротися проти зон страху зовні й всередині. 

Поворот до її дому за якихось кілька метрів від блокпосту, що розрізає Транскавказьку магістраль. Блокпост виглядає зовсім не зацікавленим у своїй місії, тож можна і під’їхати, і розвернутися, і вийти на дорогу, щоб побачити по ліву руку червоні дахи. За кількасот метрів уже Цхінвалі.

Блокпост на перекритій магістралі
Фото: Оксана Расулова
Блокпост на перекритій магістралі

Лія народилася й виросла там, у «столиці» Південної Осетії. Згодом жила й працювала директоркою школи в Руставі, а батьки мешкали тут, в Ергнеті. Лія приїжджала зі сім’єю щовихідних. Коли почалися грузино-осетинські сутички, Лія з трьома дітьми лишалася в Руставі, а її чоловік приїжджав охороняти майно. Тут його вбили в 1991 році, 23 листопада. Лія переїхала до батьківського дому тільки у 2000-му, коли виросли діти. 

― Після загибелі чоловіка я не була в Цхінвалі понад 10 років, ― говорить Лія, обираючи місце на осонні веранди. ― Але потім усе почало налагоджуватися.

Удалині видніються червоні дахи Цхінвалі
Фото: Оксана Расулова
Удалині видніються червоні дахи Цхінвалі

Допоміг у цьому звичайний продуктовий ринок. Місцеві продавали продукти пообіч активної магістралі, тоді ще відкритої. Кілька точок продажу яблук розрослися, і, попри конфлікт, осетинські родини й собі почали приїжджати на Ергнетський ринок. Спільні гроші зближували

У 2004 році Лія почала працювати в Цхінвалі журналісткою в офісі ОБСЄ. Щодня з Ергнеті її привозило службове авто, і вона, хоч і бачила напругу й перестрілки, почувалася в безпеці. Аж поки у 2008 році магістраль не перекрили за наказом Саакашвілі. У липні Лія вже не їздила у Цхінвалі.

Фото: Оксана Расулова

― Це все закінчилося 8 серпня 2008 року, ― згадує Лія ніби про іншу епоху.

У ніч з 7 на 8 серпня село обстрілювали з осетинської сторони. Ніч і день Лія з дітьми провели в підвалі, а зранку 9 серпня поїхали в Тбілісі.

Родинний дім, закладений у 1934 році, перетворився на попіл. А заразом і родинні пожитки, і книги 19 століття, і зібраний Лією архів грузино-осетинського конфлікту. Тоді в Ергнеті згоріло 80% будинків. Але Лія про це не знала і розпитувала односельців, яких стрічала на вулицях Тбілісі, чи все гаразд з її оселею. Ніхто не знав ― тільки бачили дим з тієї околиці. 

19 серпня Лія приїхала в Горі. Звідтіль ішла трасою до села. 

― Коли повз проїжджали російські патрулі, я зажмурювалася, щоб не бачити, як у мене стрілятимуть, ― каже. ― Мені було 50, і щоб здаватися старішою, я одягнулася в чорне. Прийшла до згарища, і навіть краплина сліз не потекла ― я закам’яніла. Всю вулицю спалили. 

Час від часу Лія з дітьми навідувалася до Ергнеті, але на ніч не лишалася. Збирала запечені просто на гілках яблука, зів’ялені в родзинки грона винограду, обвуглений болгарський перець. Розміновуючи село, у її дворі підірвали 13 касетних бомб.

Через рік Лія повернулася назавжди ― гуманітарна організація почала будувати однокімнатні будиночки. У хатці з ліжком, столом, чотирма стільцями, маленькою кухонною шафою і пічкою вона прожила сім років, поки не відбудувала оселю. 

Поверталися й сусіди. Діти гралися між руїн і згарищ, і Лієне серце стискалося від страху: а раптом там щось вибухне? Щоб не сидіти без діла, у 2010 вона відкрила для дітей волонтерський табір ― збирала гроші, продукти. Зголосилося понад 80 дітей, і довелося відмовляти родинам з інших сіл, щоб хоч якось упоратися.

― Був такий ентузіазм! ― пригадує Лія. ― Четверо волонтерок-психологинь щодня приїжджали до нас, а я навіть не мала грошей на дорогу. Ми витрачали все на їжу, бісер, фарби. Співали, танцювали. Весь рік діти чекали на 15 літніх днів. Приходили до нас замкнені, малювали чорними фломастерами гострі кути, а потім розкривалися. То був найсвітліший час.

Через п’ять років табір закрили. Та непосидюча Лія швидко знайшла нову нішу ― побачила в містечку Каспі музей окупації, що зробила місцева вчителька, і затялася відкрити в Ергнеті такий самий до річниці обстрілу. Мала на те місяць.

Фото: Оксана Расулова

Тож тепер з теплої веранди ми переходимо в холодний підвал, де і досі музей, що встигли відкрити вчасно. Тепер поруч з входом позаду будинку висить табличка з назвами організацій-донорів, а клуню поруч закриває банер UNHCR. Підвал, колись завалений сміттям, тепер вміщає кілька невеличких експозицій. Згадуючи, як безкоштовно їй допомагали облаштувати відкритий для всіх музей, Лія досі плаче.

Фото: Оксана Расулова

― Люди говорили: «Це не тільки твоя справа, а й наша. Це і наш музей». 

На одній з латок підлоги ― залишки касетних бомб і гільзи. Поруч старі амфори, вмуровані в землю, де колись зберігали вино. На полицях ― химерні, поплавлені в пожежі скляні банки, у яких тут колись зберігали ткемалі. Старий обвуглений замок. Прапор, який Лія знайшла дорогою додому 19 серпня. Ключі, гільзи, спотворені ляльки, посуд, стара швейна машинка, кавові чашки й ситечка ― понівечені речі, що свідчать: досягнувши своєї цілі, війна стає дуже побутовою.

Фото: Оксана Расулова

Поміж плакатів і банерів є один особливий. На фото ― паска, крашанки й свічка за зеленою огорожею. Їх, просовуючи крізь паркан, ставить Лія в поминальні дні ― на окупованій території лишилася могила її батька. Цьогоріч її з іншого боку «кордону» фотографував російський солдат, а вона ― його, боячись, що її схоплять. На могилу батька Лія не може потрапити вже 13 років. Кладовище вона бачить зі свого подвір’я, але без гуманітарного коридору туди не потрапити. Кілька років тому тут установили ще й колючий дріт. 

Лія не визнає російську окупацію, проте з цивільними по той бік «кордону» спілкується. Стараються не обговорювати політику. На пошук спільної мови знадобилися роки.

Фото: Оксана Расулова

― Я вірю, що з часом між нами все налагодиться, ― каже Лія. ― Ми ж хочемо спілкуватися. Люди з Південної Осетії їздять до нас, наші швидкі забирають їхніх хворих. Це дуже хороша практика.

Цхінвалі так близько, що Лія чує музику й розмови на осетинських святах. Життя, яке б воно не було, продовжується. І за цим продовженням війна забувається тими, хто її сам не пережив. Лія не знає, як будуть повертатися окуповані території, але вірить, що це трапиться. Проте що далі, то менше інтересу до їхньої долі, то нижче опускається пункт про війну й окупацію в соцопитуваннях стосовно важливих проблем країни. А Лія живе поруч зі своєю незагоєною раною.

Фото: Оксана Расулова

― Я не звикла без сліз говорити про окупацію. Ні. Ні-ні. Це дуже складно. Це ніколи не забудеться. Коли наближається серпень, журналісти їдуть сюди навалом, але про війну треба говорити щодня, постійно, щоб люди про це не забули. Це виснажує, але це треба робити. Думаю, якби Росія лишила нас у спокої, усе за якийсь місяць налагодилося б. Але Росія ніколи нас не полишить. На жаль. 

Оксана РасуловаОксана Расулова, кореспондентка LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram