Це є зрозумілим тому, що українські політичні конкуренти, як правило, не дуже винахідливі і пропонують електорату майже ідентичні гасла, намагаючись отримати перше місце в перегонах.
В одному з попередніх моїх дописів вже було про безліч програм і про відсутність технологій їх реалізації та про необхідність максимально широкого обговорення з громадськістю тих чи інших тезисів. Фактична відсутність діалогу між «слугами народу» або кандидатів у слуги та самим народом іноді призводить до виникнення не зовсім логічних ситуацій.
Так, у деяких містах України на місцевих виборах головою місцевої ради обирали представника однієї політичної сили, а більшість депутатів отримував політичний супротивник. За правилом, (але не зовсім «правильним») така ситуація вирішувалася й вирішується народженням, добре відомих народові, «тушок», але іноді це призводить до тривалого протистояння ради та її голови, що не йде на користь громаді.
Перманентне перебування українських громадян у стані виборів, хоча й не це є головним чинником, потребує реформування системи місцевого самоврядування. Ця система, яка є, так би мовити, локальним втіленням «єдиного», Конституцією визначеного, «джерела влади в Україні» - народу займає в Основному Законі усього сім статей загально описового змісту серед ста шістдесяти одної. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні», якому в травні виповниться п'ятнадцять років, також потребує адаптації до сучасного стану суспільства.
Скажите мне, можно ли провести административную реформу, как реформу изменения функции государственной власти в Украине, без комплексного реформирования системы местного самоуправления? С моей точки зрения, сначала должна быть реформа местного самоуправления.
— Петр Порошенко
На мою, думку розпочинати необхідно з перебудови процесу формування представницьких органів територіальних громад – мерів, рад усіх рівнів та їх виконкомів.
За доцільне було би вибори голови перенести до сесійних зал місцевих «парламентів» і обирати його із складу депутатів.
Вибори самих же депутатів проводити за «відкритими списками».
Обов’язково передбачити норму про автоматичне позбавлення депутатських повноважень при виході з фракції, присутність у списках якої гарантувала потенційній «тушці» мандат.
Звісно, крім зміни системи виборів, треба міняти принципи фінансування місцевих громад, чітко розмежувати на території функції і повноваження держави і громад та їх органів, вирішити проблеми власності і комунальних послуг і ще багато чого, але визначення того, хто і як буде приймати рішення та, головне – нести відповідальність за таки рішення є першочерговим завданням.
Втілення цих пропозицій дозволило би значно підвищити рівень відповідальності та комунікативності як політичних команд в цілому так й окремих її представників. Депутатські корпуси природним шляхом позбавилися би майже ворожого протистояння і перейшли до політичного діалогу та дискусії.
Політичні лідери привчилися б реально відповідати за програми своїх сил та позицію своїх соратників.
Виборці ж мають повірити в дійсність права свого вибору, можливість захистити його і своєю мірою відповідати за своє волевиявлення.
І ще один значущий фактор на користь змін виборчої системи до місцевих рад.
На прикладі цієї реформи, аналізуючи і позитивні і негативні результати, можна перейти к формуванню національного парламенту – представницького органу влади народу та , в подальшому, зібрати усі апробовані виборчі правила та норми в єдиний кодекс виборчого права.
Немає жодного сумніву в ефективності запропонованих шляхів за єдиної умови – виключення найменшого адміністративного і корупційного впливу на суб’єктів виборчих процесів.