Заснування ООН після закінчення другої світової війни ознаменувало створення нової системи світової безпеки. Україна була однією з засновниць організації, хоча незалежність українського представництва була формальною, доки наша держава перебувала в складі СРСР. Гарантами повоєнного миру стали держави-переможці у війні, що стали постійними членами Ради Безпеки ООН: Велика Британія, Китай, СРСР, США, Франція. Після розвалу Радянського Союзу місце серед п’ятірки постійних членів Ради Безпеки успадкувала Росія.
Анексія Криму в 2014 році стала відправною точкою для зламу системи безпеки, яка діяла протягом десятиліть. Адже один із постійних членів Радбезу ООН став агресором. У цих умовах, як бачимо, ООН не змогла виконати функції, покладені на неї, а саме – ведення превентивної дипломатії для запобігання конфліктам та миротворчість під час конфлікту.
Прояви слабкості ООН фіксували й раніше. Зокрема, оцінюючи перші 60 років існування Ради Безпеки ООН, британський історик Пол Кеннеді констатував, окрім успіхів, і «кричущі провали», зокрема, неспроможність запобігти етнічним чисткам у Боснії та Руанді в 90-х. Тепер, коли Росія як член Радбезу ООН ветує вкрай важливі для мирного врегулювання рішення, під сумнів поставлено саму доцільність існування Організації Об’єднаних Націй як гаранта миру.
ООН фатально не встигає за геополітичними змінами. Якщо на момент її створення Німеччина вважалася країною-агресором, то тепер вона цілком заслуговує того, щоб посісти місце Росії в п’ятірці постійних членів Радбезу. Росія повернула у стабільну Європу «право сили». І ні ООН, ні ОБСЄ, ні Рада Європи не виявили здатності протидіяти прямій агресії РФ, втратили багато часу на визнання очевидних речей. Новий геополітичний розлом тепер проходить через Крим і Донбас. Світова система безпеки потребує вдумливої реформи.
Яке ж позиціонування України в контексті світової безпеки ми бачимо? Передусім – те, що вона у більшості світових процесів була і переважно є об’єктом впливу. Наша держава надто довго перебували на межі геополітичного протистояння. Часто наші громадяни, земля та інші ресурси ставали лише розмінною монетою у великій геополітичній грі. Наші надмірні надії на зовнішній захист, врешті-решт, призвели до втрати територій.
Україна – одна з тих держав, яким конче необхідний пошук свого місця в новій системі безпеки. Але з чого його слід розпочинати? Відповідь проста – з сильної економіки! Адже лише на основі сильної економіки можна вибудувати дієві державні інститути, армію і сучасну систему оборони. Світ рахується лише з сильними. Не ставши потужною економічно, наша держава не зможе посісти гідного місця в новій геополітичній моделі. І покладатися на ООН чи НАТО немає сенсу. Тому, хто не готовий захищати сам себе, не прийдуть на допомогу жодні міжнародні структури.
Процес переформатування світової безпеки уже триває. У нас є найближче десятиліття, щоб рухатись у ногу з ним. І тут Україна як велика держава зі значними ресурсами не має права на пасивність. Гадаю, схема підтримання миру, в якій гарантом є одна супердержава, вже неможлива. Тож Україна повинна зробити свій внесок у побудову такої геополітичної моделі, де кожен із її учасників буде рівноправним членом міжнародного співтовариства.
Зокрема, наша держава має шанс стати інтеграційним центром для держав Східної Європи та Причорноморського басейну. Серед них – Грузія, Туреччина, Болгарія, Румунія, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Білорусь. Таке об’єднання, із максимальним військовим співробітництвом, може стати сильним гравцем на геополітичній шахівниці. У сусідніх народів є спільні безпекові інтереси.
Яка б доля не чекала ООН та її Раду Безпеки, Україна повинна бути готовою до захисту свого суверенітету й території. Маємо будувати таку зовнішню політику, при якій протистояння між Заходом і Сходом не відбуватиметься за рахунок України. А основою нашого геополітичного успіху може стати лише успіх економічний. Іншого шляху немає.