ГоловнаБлогиБлог Мирослава Гая

Національна традиція є стратегічним фактором виживання нації

Ми всі зараз живемо у глобалізованому світі. Перемішані культури, звичаї одних народів інтегруються у життя інших, і здається, що традиція не є якимось важливим елементом. Сучасний українець живе у Канаді, Іспанії, США, Франції, Китаї … Змішаність культур є ознакою сучасного світу. Але, як показав досвід, власна національна традиція є питанням не тільки культури, але стратегічної національної безпеки.

Зараз у Європі нема кордонів: ви не знайдете прикордонника між Німеччиною і Францією, чи іншими країнами Євросоюзу. Тобто ви їдете машиною, або ідете пішки, і про те, що ви потрапили в якусь іншу країну, ви дізнаєтеся тільки з позначок на дорозі. А потім ви починаєте говорити з людьми і розумієте, що вони вже говорять іншою мовою, що змінюється кухня у ресторанах, національні кольори. Тобто з’являються культурні відмінності, які в першу чергу сигналізують про те, що ви потрапили у іншу країну. Тобто кордонів у сучасному світі майже немає, але залишається традиційна культура, що чітко окреслює кордони держави.

Фото: надане Мирославом Гаєм

І це виявляється дуже важливо. За часів Радянського Союзу цю національну традицію викорінювали, намагалися створити одну спільну, наприклад, придумали Діда Мороза зі Снігуронькою. У одній державі єдиним народом мали себе почувати і українець, і якут, і росіянин. По українській культурі у ті часи завдали дуже сильного, практично нищівного, удару. Всі розуміли, спочатку від імператорів потім до керівників партій, що національна традиція не дає можливість Україну, як територію, інтегрувати до імперії назавжди. Тому українська традиційна культура є і тим, що оберігає Україну і робить її існування можливим.

Саме тому я розпочав співпрацю з Музеєм Івана Гончара. Мені близька їхня ідея, бачення національної традиції і її важливість для сучасної України.

«Жива традиція»

Наша команда Мир і Ко Продакшн розпочала свою роботу з музеєм з проєкту «Жива традиція» за підтримки Українського культурного фонду.

Фото: надане Мирославом Гаєм

У ювілейний рік (110-та річниця народження) роздивляємося фотографії з його етнографічного альбому “Україна та українці” Івана Гончара. Століття тому він мандрував Україною та збирав спогади про безмежжя та красу народної традиції. Назбиралося аж 18 томів, аркуші яких зберігаються зараз у Музеї Івана Гончара. Кожен, знаючи назву місця, з якого походить, може спробувати знайти своїх рідних на цих фото, захопитися неймовірною красою українського традиційного костюма. Ми уявили цих героїв у реаліях сучасного світу - оживили фото за допомогою акторів, вбраних у точні реконструкції костюмів. Вони говоритимуть із нами на діалектах своїх регіонів зі сторінки Інстаграм Музею Івана Гончара. У сторіз з’являться мешканці Середньої Наддніпрянщини, Буковини, Слобожанщини, Волині, Поділля, Гуцульщини, які мешкали там на початку ХХ століття.

Моя улюблена історія – це історія про гуцула з сопілкою, Вона дуже яскрава, там дуже багато кольорів, плюс музичне наповнення. Мені, як людині що вирішила займатися візуалізацією цих чорно-білих фотографій, дуже хотілося передати кольори, зробити яскравий арт. Там це все є, і мені все це дуже імпонує.

Фото: надане Мирославом Гаєм

Фото сопілкаря була зроблена у 1967 році у селі Білоберізка Верховинського району, що на Івано-Франківщині. «Сопілкар Іван Крамар в місцевому святковому гуцульському вбранні» - таку назву має це яскраве, хоча і чорно-біле фото, в альбомі «Україна та українці».

На нашому герої Івані сорочка з домотканого полотна, одягнена навипуск із прикрашеними вишивкою пазухою, коміром і широкими манжетами. Штани темного кольору, пошиті з тонкого сукна. Сорочка підперезана шкіряним ременем з широкою металевою пряжкою. Плечовим вбранням традиційно є багато оздоблений кептар.

Головний убір – кресаня – фетровий капелюх, прикрашений тасьмою “чирвачками” та пір’ям. Доповнює комплекс вбрання шкіряна сумка – тобівка, декорована металевими ґудзиками і капслями (бляшаними кільцями).

Реконструкцією вбрання завдячуємо акторові, Павло Рибарук родом із сусіднього з Білоберізкою села – Криворівні. На ньому комплекс вбрання, відтворений за традиційними зразками та із збереженням традиційних технологій.

У проєкті важливо було показати не тільки красу костюма, але і самобутність та унікальність діалектів української мови. На Гуцульщину їздять не лише за краєвидами, водоспадами, грибами та ґоґодзами (брусницею), а й горщиком запашного меду. Тож якщо ви почуєте від місцевого бджоляра, що його мед кі՛прий – сміливо куштуйте, адже на місцевій говірці це слово означає - свіжий, смачний.

Про фільм для музею

Музей Івана Гончара -це не звичайний музей. Він не займається збереженням чогось мертвого, нафталінового. Цей центр народної культури не просто є місцем зберігання матеріальних цінностей та культурної спадщини, як більшість музею, він працює зі своїми експонатами як із живим матеріалом, живе та існує за принципом інтеграції традиції у сучасний простір. Це дуже прогресивний, випереджаючий свій час підхід. І це мені дуже імпонує. Тому ми вирішили зробити фільм про Музей Івана Гончара: не про саму постать творця музею та збирача колекції, хоча і не можемо його оминути у цій історії, навіть не зовсім про працівників музею і колекцію, але про підхід і погляд на національну культуру і традицію. Важливо задокументувати цей принцип, щоб зараз якомога більше людей почала усвідомлювати цінність традиційної культури, а дослідники у майбутньому, які займатимуться питаннями антропології, культурології, історії, могли взяти цей фільм у роботу.

Мирослав Гай Мирослав Гай , громадський діяч, продюсер, директор Мир і ко Продакшн
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram